Дорогі брати і сестри!

Крок за кроком веде нас Церква через Апостольський піст до пізнання великої і радісної її таємниці, а, отже, і нашої перспективи присутности в ній. Якщо в попередні неділі ми слухали євангельські уривки про покликання апостолів, про першу Церкву, згадуючи вихідний день у творенні Церкви – зіслання Святого Духа на апостолів, то сьогодні, у третю неділю по зісланні Святого Духа, нам пропонується зазирнути всередину самих себе, зазирнути і побачити: чи ж маємо ми всередині те світло, яке в день П’ятдесятниці Господь посилає нам (Мт. 6:22-23)? Євангеліє під світлом розуміє, безперечно, благодатні дари Святого Духа.

Важко нам провести цей самоаналіз, важко критично оцінити себе. Але, насправді, Господь відкриває нам таємницю того, як можна легко дізнатися, чи є ми християнами чи ні. По тому, яким ми бачимо довколишній світ.

 

Як по-різному сприймався навіть той рясний дощ, який падав у ці дні! Хтось заходив додому похмурий і казав: «Знову цей дощ, нічого не вродить на городі. Не хочеться йти на роботу, хочеться спати з ранку до вечора…». А хтось інший заходив і радісно говорив: «Послав Господь дощик. Нарешті, хоч цього року не буде такої спеки. І город не треба поливати – його дощ намочив!». І хоча не був зовсім правий ані перший, ні другий у своїх відгуках про погоду, нам приємніше було чути другого. 

Це ж ідеться тільки про погоду. А як ми самих себе сприймаємо в світі? Як по-різному можна бачити одну й ту саму людину, в якій хтось помітить суцільні недоліки, а інший зуміє в ній виявити приховані чесноти!

Ми виявляємо свою християнську зрілість у тому, як уміємо сприймати добро своїми духовними й тілесними очима. Якщо ми не вміємо бачити добра, не вміємо бачити того, що Бог нам дає через події в довколишньому світі, через зустрічі з іншими людьми, - чесноти, взірець яких приносять інші люди, - тоді ми насправді не є християнами. Ми тільки вдаємо їх. І коли всередині нас утворюється темрява, коли нам не хочеться жити, коли ми заходимо в кризу, безвихідь, сваримося з усіма, звернімо увагу на наші очі. Чи не вони сприймають довколишній світ як суцільну темряву і проєктують її всередину?

Вміння мати світлі очі означає мистецтво бачити добро довкола і приймати його в себе, творити тим самим свій власний внутрішній світ. Коли ж ми дивимося похмурими очима, ремствуємо на все, що зустрінеться нам у житті, засуджуємо тих, кого зустрінемо, коли ми постійно невдоволені, то замість внутрішнього світу утворюється в нашій душі такий собі темний, зацвілий льох, - такий, у якому картопля пліснявіє і гниє, і нічого не можна зберегти цілим. Туди навіть страшно зайти, бо там жаби стрибають, і старшій людині тільки з ліхтариком та ще з онуком можна туди спускатися. Ось таким може стати наш власний внутрішній світ.

Сьогоднішнє Євангеліє не хоче нас переконати в нашій негідності звання християнина. Ні! Воно закликає нас відкрити свої очі: ніби ляду запліснявілого льоху, ніби вікна в занедбаному домі. Євангеліє закликає побачити добро довкола себе, сприйняти його і транслювати це добро у світ, вміти давати надію і радість іншим людям. В цьому саме і полягає покликання нас як християн: відкривати собі й іншим людям початок Царства Небесного на землі. Бо воно не тільки в майбутньому. Відколи Христос прийшов до нас, Він почав уже серед нас творити майбутнє Небесне Царство. І сяйво його проймає увесь світ. Тільки треба мати чисті і світлі очі, щоб побачити його, прийняти в свою душу і осяяти неземним сяйвом цього Небесного Царства, благодатним світлом дарів Святого Духа свій внутрішній світ. Амінь.

Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)