“Сину, відпускаються тобі твої гріхи...
Встань, візьми своє ліжко і ходи” (Мр.25,9)


Сьогоднішнє Євангеліє від Марка, яке читається у другу неділю Великого Посту, є продовженням і немов би доповненням до Євангелії з минулої першої неділі Посту. В ту неділю чули ми, як Христос Господь шукає людину, шукає, щоб простягнути їй руку, щоб спасти її, а зустрівши її, кличе, щоб вона йшла за ним,  кличе її на дорогу віри: “Іди за мною”.

 Так, під час цього 40-денного посту – це немов би дорога за Ісусом, дорога віри, на якій ми повинні зустрітися з Христом, який знає кожного по імені, який кожного з нас кличе. Ми знаємо, що ця дорога віри, – це дорога до Царства небесного.

Так, минулої неділі Євангеліє оповідає нам, як Натанаїл прийшов до Христа через іншого учня – Филипа, який увірував в Ісуса і повний радості сповістив Филипові:  “Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки – Ісуса”. І запросив свого приятеля: “Прийди і подивися” (Йо.1,46).

Сьогоднішнє Євангеліє знову представляє Христа, як доброго Пастиря, який шукає заблукані зранені овечки і лікує їх, навчає та чудесно оздоровляє. Бачимо велику кількість народу, які йдуть за Ісусом і слухають його науки, але між тою численною товпою народу, який слухає його науки, ми бачимо хворого паралітика, який прикутий до     ліжка і не в силі прийти до Ісуса, але йому допомагають інші це зробити. Тут потрібно його приятелів, які приносять його до Ісуса  і опускають через розібраний дах. Цим хоче Христос нас повчити, що ми повинні думати не тільки про спасення своєї душі, про спасення наших дітей, ближніх, рідних і знайомих. Запам’ятаймо, що горе нашого брата є горем нашим, горе нашого сусіда є горем нашим, бо всі ми є діти одного Батька. Всіх нас Христос спитає, що ми зробили для спасення душі не тільки своєї, але й своїх ближніх. Святе Письмо говорить, що якщо ми спасемо когось іншого, то тим самим собі Царство Небесне осягнем. Тому стараймося когось навернути, првести до Ісуса, бо він за всіх нас помер на хресті, він за всіх нас пролляв останню краплю крові, він залишає 99 овечок, а йде шукати одну заблукану. Він говорить, що небо тішиться від навернення одного грішника, ніж від 99 праведників. Щоб спасти ближнього, Господь Бог потребує жертви. Щоб спасти твоїх дітей, матусю, твоїх онуків бабцю, добрий батьку і дідусю, потрібно молитов, а навіть сліз, недоспаних ночей, постів і всяких інших жертвованих добрих діл. Потрібно це робити, щоб наші діти не загинули в грішному світі.


Приклад


Колись мати святого Августина близько 18 років зі сльозами неуставала молитися за сина, що пішов на розкішну дорогу світського життя. А коли Августин забажав поїхати у велике місто, то жертвенна матуся пішла вслід за своїм блудним сином, щоб там його спомагати, рятувати, не дати загинути повіки.

Такими створив нас Господь Бог, щоби ми одні одних спомагали, одні одним служили, виявляючи тим любов до Христа. “Хотів Господь Бог, щоб ми тягарі один одного носили, а не собі догоджали” (апостол Павло). І цим самим виконували християнський обов’язок, любові Христа у його братах і сестрах.

І в подружньому житті чоловік і жінка повинні допомагати одне одному у спасінні душ, а то бувають випадки, стаються невеликі непорозуміння і вже розводяться, не хочуть терпіти одне одному, не хочуть прощати одне одному, забувають про ту присягу, яку вони склали на вірність любові, і що не покинуть одне одного аж до смерті.
Батьки і матері, не дозволяйте, не допускайте, не доводіть до того, щоб ваші діти розлучалися, щоб ваші діти нарушували присягу вірності. Нехай подруги не забувають про свою ціль, про ціль подружжя, а їхня ціль – взаємна любов, допомога і виховання дітей.

Статистика подає, що наш українськиий народ вимирає. Через декілька десятків років села стануть пустими. Сім’ї народжують тільки одну, або двоє дітей. 
Тому я сьогодні звертаюся до кожного батька і матері. Дайте Україні щонайменше троє дітей, щоб наш народ не вимер, не пропав з лиця землі.

А діти повинні бути слухняні батькам своїм: “Діти, слухайтеся в Господі батьків ваших, бо це справедливо. Шануй батька свого і матір – це перша заповідь з обітницею: щоб тобі було добре і щоб ти на землі був довголітнім. А ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, виховуйте їх у послусі й напоумленні Господньому” (Еф.6,1-4).

Дорогі брати і сестри. Роздумуючи сьогодні над цією притчею про оздоровлення паралітика, бачимо, що для його тілесного і душевного оздоровлення потрібні були йому приятелі, які принесли його до Ісуса. Так і кожен з нас поребує на дорозі нашого спасіння священика – того, кому Господь дав особливу владу навчати і хрестити в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Прощати тим людям, що каються, гріхи їхні. Божою силою перемінювати хліб в Тіло і вино у Кров Господню. Цю владу і заповіт так чинити Ісус передав своїм учням і апостолам та їх наступникам. Передав своїй Святій Церкві, пастирський земський провід над якою доручив Верховному апостолові Петрові: “Паси мої ягнята! Паси мої вівці!” (Йо.20).

Тепер вже Ісус іде до тих, що є хворі душевно чи фізично, не можуть чи не хочуть прийти до Нього, бо Його не знають. Іде через Своїх священиків, які, маючи Його божественну владу, а головно, святу любов, продовжують справу Христа на землі. “Шукають і знаходять те, що загинуло”.

Тому то найбільшими добродіями людини на землі від хвилини її народження і аж до смерті є добрі ревні душпастирі Христові священики, які можуть і покликані й сьогодні підносити на ноги людей духовно спаралізованих, гріхом поневолених, прощаючи і зціляючи їх душі і тіла в Святих Тайнах Покаяння-сповіді, Пресвятої Євхаристії та Маслосвяття чи Єлеопомазання.

Приклад

На сході Франції в місті Ліоні жив один Христовий священик о. Сорель. Служив він у храмі св.івана Хрестителя. Діялось це все в часах після французької революції 1789 року, коли то переслідували священиків і вірних, замикали церкви, вбивали, грабували заможних релігійних людей. Ця хвиля насильства не поминула і сім’ю Сорелів, були вони глибоко віруючі люди-католики, мали троє дітей – двох старших дочок і маленького хлопчика Сореля. Вони, як і інші переховувались і ось через зраду одного з слуг, озвірілі революціонери вбили на очах дитини батька, матір і двох дочок. Зовсім мале хлоп’я залишилось круглим сиротою. Та добрі бездітні подруги взяли хлопчика за свого, виростили, виховали в християнсько-католицькій вірі і дали йому освіту. До того ж, той сирітка почув у своєму серці поклик Ісуса: “Іди за Мною”, і пішов. Він став священиком. Власне, гірке сирітське життя, а особливо приклад Самого Господа Ісуса, якого він пізнав з Євангелії і всім серцем Його полюбив, навчили його бути дуже співчутливим до горя інших людей.

Тому й не дивно, що йдучи до храму чи виходячи з нього, він зустрічав жебраків, яких ніколи не обминав, якщо не милостинею, то хоч добрим словом розради потішав. Запам’ятався йому один старий жебрак, дуже опущений, який завжди стояв при храмі н визначеному місці і просив милостині.

Одного разу побачив місце, де той жебрак порожнів і як добрий пастир поцікавився в людей чи хтось щось про нього знає. Довідався, що той живе сам на окраїні міста, в опущеній хатині і тяжко нездужає, можливо то вже смертельна недуга. Не дивлячись о.Сорель взявши з собою епітрахиль і хрест, поспішив у призначене місце. Ввійшовши до бідної хатини, побачив в кутку на ліжку тяжко зітхаючого чоловіка. Привітавшись, запитав, чи не може йому чимось допомогти. Несподівана зустріч із священиком ще більше затривожила смертельно хворого жебрака. Не сподівався побачити в своїй хатині священика. Тяжко дихаючи, промовив: "Це ви, отче? Ой, як то ви прийшли до мене? Я негідний, щоб ви мене відвідували. Я великий грішник. Мені нема прощення". Священик почав заспокоювати вмираючого в його розпуці і сказав: "Коли щиро каєшся в своїх гріхах, то Бог тобі прощає, брате. Немає такого гріха, якого би Бог не простив людині, яка з глибини душі його визнає і за нього кається". Ще ви так говорите, - відповід старець, - тому, що не знаєте, якими тяюкими е мої гріхи". І сам почав їх йому розповідати.

"Я був слугою у багатих, але побожних, чесних лююдей. Вони до мене добре ставилися, але я мав одну злу схильність: я дуже любив гроші і любив вкрасти. Я знав, де вони ховали свої гроші. І ось коли прийшла революція, і вони переховувались, я, щоби заволодіти їх схованими грошима, видав місце їх переховування. На моїх очах, отче, ті жорстокі люди вбили батька, матір, їх двох дітей. В живих залишився, здається зовсім малий хлопчина. Не знаю.чи й він не загинув. З того часу я не маю спокою. Я все майно віддав бідним, а сам, взявши на себе жебрачий одяг, все життя покутую за свої непростимі злочини. Тепер на смертельному ліжку бачу, що немає мені прощення. А ось там на стіні за фіранкою портрети тих моїх добродіїв, яким я вчинив непростимі злочини."

Священик підійшов до стіни і відслонив фіранку і на мить завмер. З портретів дивились на нього знайомі очі батька та матері...

Ось він, зрадник і вбивця найдорожчих осіб: батька, матері, сестер, ось він - причина скитань і сирітського життя.
Що ж зробить,як поступить цей колишній сирота і жертва злочину вмираючого ворога?

З цього прикладу ми бачимо, як отець Сорель з любові до Ісуса йде і шукає заблукану овечку, а знайшовши її і виявившись, що він є вбивцею його родичів, прощає йому, допомагає спасти йому душу.

Так і ми вміймо прощати. В цей час Великого посту стараймося, щоб всі ми відбули Великодну сповідь, щоб гідно приготувалися до свята Христового Воскресіння, жалували за свої гріхи і почули ті слова Ісуса, які він буде говорити через уста священика: “Сину, відпускаються твої гріхи. Встань, візьми свій хрест і йди”.

Митрополит Василій (Семенюк)