Віра – основа життя

«Вірю, Господи, поможи моєму невірству!»

Історія Євангельського читання [четвертої Неділі Великого посту] дуже добре усім нам знайома, особливо батькам, які люблять своїх дітей, турбуються про них та переживають за їхнє майбутнє. Кожний батько і мати, кожний вихователь часом відчуває, що у житті їхніх дітей наступає момент, коли вплив батьків на дітей починає меншати, особливо, коли вони підростають, стають підлітками, юнаками і дівчатами. Так стається, що авторитет тати і мами починає хитатися, але більше того, коли батько чи мати починає бачити, що дитина підпадає під поганий вплив, а можливість скерувати на добрий шлях є невдачею, виникає тоді велика тривога за майбутність своєї дитини.

Так часто сьогодні молоді люди попадають в тенета різного зла, яке в сучасній культурі може бути навіть анонімним злом. Цей злий вплив може так охопити уяву і внутрішній світ дитини, що годі з нього визволитися. Апостол Марко каже, що цього сина нечистий дух кидав і в огонь, і у воду. Як часто той, хто перебуває під впливом зла, кидається у крайнощі. Молодій людині здається, що якісь крайні рухи, течії чи ідеї можуть бути успішними, можуть принести людську славу, відчуття власної сили. Про таких людей в нас кажуть, що така дівчина чи такий хлопець шукає самого себе.

Цей євангельський батько почав розуміти, що для того, щоб врятувати свого сина, замало знайти лише доброго вчителя. Він звертався до апостолів, щоб навчили його сина правильного життя, але вони нічого не могли зробити. Батько починає розуміти, що замало якоїсь педагогічної технології, щоби врятувати його душу. Потребує когось, хто має силу вигнати зло з його власного життя і з життя його сина. Тому він приходить до Ісуса, до Того, Хто є джерелом добра, Хто має джерело Духа Святого у собі. Джерелом добра є Бог Отець, Син є носієм того джерела, а Дух Святий є всеперемагаючою силою добра.

В кінці цієї розмови з Ісусом батько каже: «Вірю, але поможи моєму невірству!» Цікаво, що розмова про врятування сина підсумовується проханням батька про віру. Адже віра – це ніщо інше, як єднання людини з джерелом добра, з Богом. В апостольському читанні [четвертої Неділі Великого посту] ми чуємо, що віра в Бога є якорем душі, віра єднає людину з джерелом добра і дає їй можливість будувати справжні, непорушні духовні основи свого життя. Цікаво зауважити, що той син, можливо, у перші роки свого дозрівання, коли почав зі своїм батьком роздумувати над фундаментами, на яких вартує будувати своє життя, хотів знати найперше, яким є фундамент батькового життя. Деколи батьки починають розуміти, що їх діти не є поганими, коли з ними конфліктують; діти дошукуються фундаменту життя тата і мами. Коли батьки є віруючими, вони можуть передати дітям цей фундамент. Тому таким важливим є зв’язок людини з Богом, який може надати сенс нашому життю, може уздоровити душу і тіло. Віра є і повинна бути духовною основою, фундаментом усього нашого життя. Можемо тоді бути певними, що ніяке зло, ніякі крайнощі його не захитають.

Оздоровлення сьогоднішнього молодого юнака є закликом до кожного з нас стати перед очима Нашого Спасителя і вимовити ті самі слова, які сказав до Христа оцей євангельський батько: «Господи, вірую в Тебе, але поможи моєму невірству!»

Ми переживаємо тепер час Великого посту. Великий піст іншими словами можна назвати часом оздоровлення, духовного одужання. Гадаю, кожен із вас, хто хоч раз побував у лікаря, почув запитання: На що скаржитеся? Якби наш Господь, стоячи у храмі, спитав те саме, що б ми Йому сказали? Ми б скаржилися на інших, на якесь зло, яке нам хтось заподіяв, або на когось, хто нам чогось не зробив. А насправді, лікар, коли ставить це запитання, дивиться на стан нашого здоров’я. У часі Великого посту ми повинні виявити власні хиби, недоліки, вади та духовні хвороби і на них поскаржитися. Якщо глибоко проаналізувати усі наші духовні недуги і гріхи, то можна звести їх до одного спільного знаменника – мала віра в Бога. Ми начебто є віруючими, час від часу згадуємо Бога, але коли потрібно будувати глибинні фундаменти основ свого життя, шукати, чому життєві хвилі кидають нас у крайнощі, шукати справжній якір власної душі, аж тоді бачимо, що передусім нам потрібно просити в нашого Господа, щоб збільшив нашу віру, зміцнив нашу єдність із Ним, щоб ніяке зло не могло наповнити нашу душу, щоб ми були носіями Духа Святого. Бо Господь створив людину, аби вона була храмом Святого Духа.

Тому в час нашого оздоровлення, у час Великого посту, зробімо своєю молитвою молитву євангельського батька: «Вірую, Господи, але поможи моєму невірству». Дай Господи, щоб моя віра зростала кожного дня. Дай, щоб я міг нею ділитися з іншими. Дай, щоб батьки передали цю віру своїм дітям, щоб ніяке зло не кидало їх у життєві крайнощі. А молитва і піст – це ті засоби, за допомогою яких можемо обновлятися у Дусі Святому так, як обновляє весна лице землі.

«Вірю, Господи, поможи моєму невірству!»


        Зміна духа

«Господи, поможи моєму невірству!»

[…]

Ми часом не до кінця собі усвідомлюємо, що людина є духовною істотою. Все те, що з нами діється в нашому тілесному, матеріальному світі чи навіть в наших різних психологічних переживаннях, є ніщо інше, як вияв духовної сфери людини, духовної дійсності. Інколи, коли ми відчуваємо, що між людьми є якась глибока спорідненість, то кажемо, що ми є одного духа. От часом, коли читаємо якогось класика української літератури, який начебто говорить про те, що кожен з нас особисто переживає, то кажемо: «В тому чоловікові промовляє дух нашого народу». Тому спільний дух означає якусь спільну платформу людського життя.

І тому у сьогоднішньому Євангелії ми читаємо про дуже цікаву зустріч. Ісус Христос, повний Духа Святого, приходить в одне місто і Його зустрічає хлопець, який у собі має такого духа, який до певної міри віддзеркалює усе те, чим живуть люди у тому місті. Каже євангелист Марко, що він має німого духа, що як тільки його хапає, то кидає об землю, і той хлопець, бідний, скрегоче зубами і ціпеніє. Коли Ісус Христос бачить цього хлопця, Він каже такі слова: «О роде невірний, доки я буду з вами?» Бо те, що діється з тим хлопцем, насправді діється з усіма тими людьми, до яких прийшов Ісус Христос. Так дуже часто стається, що діти є обличчям своїх батьків. Те, чим живе сім’я, що вона думає, те, що подруги собі одна до іншої говорять, діти це дуже уважно слухають, впитують у себе як губка, а пізніше той дух, який є у родині, наповняє цю дитину. Але Ісус Христос є повний Духа Божого, Він прийшов для того, щоб людей увести в Боже товариство. Бо той дух, що сповняв народ, є духом відокремлення людини від Бога, людини, яка не хоче бути Божим приятелем і Божим товариством. І очевидно тоді втрачає мову, не може говорити ні про Бога, ні про когось іншого та шкодить сама собі. І що робить Ісус Христос? Він не просто оздоровляє того хлопця. Він робить тих людей, батька того приятелями Божими. Сповняє і того хлопця, і того батька, і тих людей Духом Святим, роблячи їх приятелями, причасниками Божого життя. Те, чим живе Отець, Син і Дух Святий, тим сповняє Ісус Христос цього хлопця. Бо справді, те зцілення є зміною духа. Господь робить того хлопця, сина батька, подібним до себе. Христос є єдинородним Сином Небесного Отця, Який є сповнений Святим Духом, і тим Духом Він наповняє хлопця.

«Вірую, Господи! Поможи моєму невірству!» Це ті слова, якими батько звертається до Ісуса Христа. Це є ті слова, які уможливили зміну духа.

[…] Але що таке віра? Ми дуже часто над тим словом роздумуємо. Віра є ніщо інше, як відкритість людини до Бога і здатність сприйняти Божого Духа. Лише тоді, коли людина вірує, Бог може дати їй свій дар. Більше того, може сповнити своїм життям, своїм Духом, зробити своїм приятелем. Коли ми хочемо з кимось заприятелювати, що потрібно, щоби приятельські стосунки нав’язалися? Потрібна відкритість. Якщо хтось не хоче бути відкритим до людини, він ніколи не зможе розділити з нею її думки, її прагнення, її життя. У подружжі також так буває. Коли жінка і чоловік живуть різними думками, різними переживаннями, не мають одного духа, не є відкриті один до одного, між ними немає спільноти подружжя. Так само стається в стосунках між людиною і Богом. І тому для того, щоби син оздоровився, для того, щоби людина знову стала повноцінною сама з собою, батько просить віри. «Вірую», – каже, – «але поможи моєму невірству».

Ми з вами зараз знаходимося у часі Великого посту. Я думаю, що багато з вас знають, що в цьому часі ми молимося молитву, яка називається молитвою святого Єфрема Сирина з поклонами доземними. Ми кажемо так: «Господи і Владико життя мого, духа лінивства, недбайливості, властолюб’я і пустомовства відійми від мене». А потім кажемо: «Духа чистоти, смирення, любові і покори дай мені, слузі Твоєму». Ми молимося якраз про зміну духа.

[…] Сьогодні […] давайте попросимо, щоби Господь Бог зробив нас щораз то більш віруючими людьми. […] Помолімося молитвою цього батька: «Вірую, Господи! Поможи моєму невірству!» А як так буде, що Дух Божий буде серед нас і у нас, будьте певні, що всі наші гріхи і немочі можна буде подолати, а все те, що ми хочемо доброго збудувати і в нашому житті, і в нашій громаді, і в нашій Церкві при помочі Божій ми зможемо зробити. Бо цей дух, дух невірства, виганяється тільки молитвою і постом. Нехай цей час нам для цього послужить.

Блаженніший Святослав