Дорогі брати і сестри!
Не так давно нас захоплювала картина кілометрових черг, які вишикувалися до храму Тернополя, коли туди привозили Нерукотворний Образ Спасителя. Та й ми в Харкові могли б пригадати епізоди, коли привезені до міста реліквії, часом навіть сумнівного походження, збирали до храму тисячі людей – тих людей, які зазвичай не вчащають до церкви.
Та церковній людині не могла не прийти на гадку одна сумна думка: «А чому цих людей немає в храмі щонеділі і щосвята?» До якої б церкви – чи в Харкові, чи в Тернополі, чи в Києві – ми б не прийшли, ми не побачимо таких натовпів довкола неї. Не побачимо нині не тільки кілометрових черг, а навіть і надто переповнених храмів.
Але ж у кожному храмі щодня зберігаються святощі, незмірно більші, ніж будь-яка реліквія, привезена з-за кордону! Це – Сам Христос, невидимо утаєний у вигляді хліба і вина, Сам Христос, Який постійно перебуває у дарохоронильниці, Який чекає на нас!
Часом відкриваєш, що до церкви важко ввійти. Немає тих перешкод, які мали перед собою люди, що несли розслабленого в Капернаумі, немає натовпу, який би перегороджував вхід (Мк. 2:1-12). Але є інші невидимі перешкоди: різного роду неґативні чутки, які заважають людині наблизитися до Церкви, хибні стереотипи, нав’язувані засобами масової інформації, громадською думкою, які привчають мало не в кожному священикові бачити шахрая і злочинця. Є і нерозважливі парафіяни, які своєю поведінкою швидше відштовхують від Церкви, ніж ведуть туди. Виявляється, що на вході до храму стоїть невидима перешкода, і людина зупиняється, так і не переступивши порогу…
І ось тут з’являється потреба в тих помічниках, які прийшли на допомогу розслабленому. Ми нічого не знаємо про саму цю людину, про її внутрішній настрій, її характер. Вона лишається в євангельській розповіді пасивною. Але натомість активність виявляють незнані її четверо доброчинців – друзі, які підхопили паралізованого мешканця Капернауму на руки, принесли до дому, де, як чули, знаходився Вчитель із Назарету. І коли побачили, що не можуть увійти через натовп людей, здерлися нагору, здійняли туди ноші з розслабленим, розсунули дах і крізь дах спустили ноші з розслабленим до Христа. Саме їхня допомога, їхня жертовність була оцінена насамперед Господом. Бог допоміг не тільки самому розслабленому. Він винагородив доброзичливу допомогу його товаришів.
Кожен із нас може стати таким товаришем для людини, яка зупинилася на порозі храму. Скільки їх є довкола нас – і в Харкові, і по всій Україні – людей, які не зважуються зробити вирішальний крок! Вони можуть навести тисячі арґументів, які заважають їм прийти до церкви: не вірять священикові, сумніваються у правдах віри, не довіряють церковній єрархії… Багато людей відійшло від Церкви, коли почалася війна. Бо виявилося, що найбільш масова в наших краях церковна юрисдикція активно сприяє завойовникам і роками готувала початок цієї війни своєю агітацією! Люди відійшли від цієї юрисдикції, але так і не прийшли до Церкви. І їм також треба допомогти.
Кожен із нас покликаний бути апостолом у світі. Кожен із нас може вказати комусь дорогу до храму, а когось може взяти за руку і сюди привести. Привести не насильно, але доброзичливо, допомагаючи так, як допомагали друзі розслабленому. Ці люди можуть не розуміти, куди йдуть. Нам треба зуміти підказати, роз’яснити, спрямувати їх, бути поряд у їхній дорозі до храму. А часом людину, яка не здатна зробити сама духовний порух, може слід підхопити на руки, щоб повести до Христа. Повести до Христа, бо Він завжди чекає на нас у храмі!
Наш храм – це також той капернаумський дім, у якому перебуває Христос, щоб чинити чуда. А з усіх чуд є одне, найбільше, до якого не дорівняється жодне зцілення. Це чудо спасіння людської душі, спасіння для вічности. Христос приходить до нас, аби здійснити це чудо з нами. Він на нас чекає і сподівається, що ми зуміємо зрозуміти й оцінити це чудо. А поспішаючи до Нього, озирнімося довкола й будьмо добрими товаришами, здатними підхопити на свої руки наших розслаблених земляків і привести їх до Христа. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)