Дорогі брати і сестри!

І знов дається нам у цей другий тиждень посту пережити відчуття каяття за те, що Євангеліє називає «розслабленістю». За той духовний параліч, який ми переживаємо. Який очевидний для кожного з нас навіть сьогодні, коли так важко було вставати на годину раніше, ніж попереднього тижня, а дехто і досі ще не прокинувся. Нам важко його пережити, і часом здається в житті, що відчуття браку сили є неминучим, що формальність молитви, яка приходить з часом навіть до людей, які вправляються в молитві не перший рік, – це також непереборне.



І ось може тому, разом із почуттям співпереживання паралічу, на який був хворий юдей, занесений через плаский дах, як тоді робили в Палестині, в Капернаумі, до місця, де був Ісус, нам сьогодні дається також пережити духовну присутність на літургії людей, які мали великий досвід подолання слабкості віри. Сьогодні день пам’яті святителя Григорія Палами. Святителя, який жив набагато пізніше, ніж Іоан Золотоустий чи Василій Великий, чи православний зачинатель монашества в Західній Європі, якого пам’ять завтра ми відзначаємо, преподобний Венедикт Нурсійський, – той самий, якого ім’я носить наша бібліотека.

Святитель Григорій Палама жив у п’ятнадцятому столітті, в час, коли Візантія занепадала, коли християнство пережило вже трагічний розкол, і коли поширювалися єресі на Заході, коли держава втручалася у життя Церкви і то не тільки Візантії, а повсюдно в середньовічній Європі, поглиблюючи кризу Церкви. Коли багато стало зовнішнього, показного, ворожого апостольському духові християнства. І здавалося б, також можна було зневіритися, можна було б подумати про те, що Церква і не мислима інша, як тільки духовним департаментом держави, що й неможливо мати іншої ієрархії, ніж та, яка приховує за пишністю і багатством свого одягу внутрішню порожність. Що не може бути і молитви, крім тієї, яка знов і знов повторюється щодалі більш механічно за молитовниками.

А він прийшов і звернувся до глибокого молитовного досвіду, який уже закоренився був на Афоні, – досвіду розумної молитви. Він прийшов і, не відкидаючи християнської традиції, звернувся до тієї коротесенької молитви, вправляння в якій є однією з найбільш показових рис християнської східної духовності, – до молитви Ісусової, повторення якої практиковано здавна в монастирях, особливо на Афоні.

Там, в тому монастирі, досвід молитви якого і узагальнив у своїх богонатхненних працях святитель Григорій Палама, він навчав, як постійне вправляння в молитві приводить людину до найвищого духовного стану, коли й слів не потрібно, коли ти відчуваєш себе у присутності Бога так само, як тоді на Фаворській горі пережили це відчуття апостоли Петро, Яків та Йоан, аж до того, що вигукнули: «Учителю, добре бути нам тут! Поставмо ж собі три шатри: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі» (Мк. 9:5).

Чи пережив він сам це відчуття? Напевно. Мабуть, людина, яка на своєму власному досвіді не пережила відчуття такої високої піднесеної молитви, не могла б ані написати подібних праць, ні започаткувати той новий рух, який відродив не тільки Афон, а ціле православ’я.

І дивіться, як воно буває в історії. Після періоду кризи, занепаду приходить піднесення. Після важкого періоду Середньовіччя настав сплеск релігійности саме тоді, коли турецьке військо вже стояло на Балканах, коли Константинополь ось-ось мав упасти.

Саме тоді започатковується рух, який названо було ісихазмом. Рух, який вчив не про земну силу Церкви, а про силу молитви, яка осяває цілий світ баченням нетварного, тобто нествореного, нематеріяльного, неприродного світла Божества.

Щось подібне сталося й пізніше, коли наступник святителя Григорія Палами, полтавчанин преподобний Паїсій Величковський, звідти ж, з Афону, а потім з Румунії, з Нямецького монастиря, започаткував старчество – той рух, який вчинив новий переворот у православ’ї, не роблячи реформ, а повертаючи до того здорового, справжнього, фундаментального, що несла в собі православна традиція.

Сьогодні, коли ми в міру наших скромних можливостей проходимо власні особисті уроки Великого Посту, повернімося до великих, потужних вибухів християнської духовності в минулому, щоб повірити: і для нас, і для нас усіх, так само, як і для паралізованого хворого, можливе миттєве зцілення від духовного паралічу. Але для цього треба одну якість, ту, яку мали друзі розслабленого, котрі заносили його паралізоване тіло до кімнати, де був Ісус, – треба мати віру. І отже, ці тижні посту ми повинні передусім присвятити молитві про дар віри, пошукові віри в собі самих, і через віру в Христа відкрити шлях до бачення того нетварного світла Фаворського, відкривши яке, свт. Григорій Палама і для нас усіх осяяв перспективу єднання з Божеством через молитву до Нього, через зустріч із Христом, так, як зустрілися з Ним як Богом колись на Фаворській горі апостоли Петро, Яків та Йоан. Амінь.

 

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)