Дорогі брати і сестри!

Ось і перейшли ми минулого тижня через середину Великого посту. Подолали своєрідний екватор, позначений піднесенням над спільнотою знаряддя страждань і прославлення Спасителя і нашого спільного почитання - Чесного Хреста. І в першу ж неділю, яка настає в другій половині Великого посту, ми зустрічаємося зі Спасителем на одному важливому, але, на перший погляд, малопомітному рубежі Його служіння.

Ісус сходить з гори Переображення, і перша ж Його зустріч із учнями показує їхню слабкість і, водночас, ту силу зла, яка присутня у світі. І ця безсилість учнів проти сил зла і хвороб, бід та нещасть, що прийшли до людського роду як відповідь на гріхопадіння, викликає у Христа вигук, який так боляче відлунює в серці кожного з нас: «О, роде невірний, - доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?» (Мр. 9:19).

Здавалося б, що ці слова свідчать про розрив Спасителя із тим народом, до якого Він прийшов, про Його розчарування. Але ні, навпаки! Він наказує привести хлопчика, якого не змогли зцілити апостоли, і дає те, що було жадане, - дає невиліковно хворому епілептикові зцілення (Мр. 9:19-27).

Є тут один момент, який може бути для нас підказкою, дуже потрібною посередині посту, коли кожен із нас, мабуть, уже пережив розчарування у своїх силах, сумніви: «Кому це потрібно…, чи воно мені допоможе…, чи зміню я щось у своєму житті, якщо витримаю цей піст...?». Христос виявляє нам причину того, чому учні не змогли вилікувати хлопчика: батько дитини благає про допомогу, але, звертаючись до Христа, висловлює сумнів: «…Коли можеш що Ти, то змилуйся над нами і нам поможи!» (Мр. 9:22). І саме цей сумнів заважає не тільки батькові – заважає очікуваному ціленню. А Ісус відказує йому: «Щодо того твого «коли можеш», - то тому, хто вірує, все можливе!» (Мр. 9:23). Він підказує, чого бракує для зцілення – бракує справжньої віри.

Мабуть, кожен із нас помічав у собі цей брак. І часто ми ставимося до цього дуже спокійно, а віру розцінюємо, як наш капітал, котрий можемо подарувати Богові чи іншій людині, що просить нас про довіру, а можемо й утримати в собі, нікому не віддаючи. Але Ісус Христос допомагає нам відчути віру як дар, який Богом дається кожному з нас, як талант, що його ми можемо реалізувати. І коли ми його віддаємо, то він примножується, а коли ми його тримаємо мертвим вантажем, підозріло дивлячись на світ, озброєні скепсисом та іронією в підході до інших людей, до Церкви, до Бога – тоді немає нам чого чекати на наше власне зростання.

І це відчув батько хлопчика. Чи пробудилася в ньому віра вмить? Напевно, що ні. Але він відчув, як йому цієї віри бракує, і заволав: «Поможи невірству моєму!» (Мр. 9:24), - він відчув найбільшу проблему свого життя у бракові віри! І хоча не одержав батько цього таланту відразу, але дістав те, за чім приходив – його син зцілився.

Пропонуючи це євангельське читання на сьогоднішню неділю, Церква підказує, про що б нам годилося насамперед просити Бога. Коли ми відкрили або щойно відкриваємо під час посту, що нам бракує в стосунках з іншими людьми, в ставленні до нашого ближнього щирости, відкритости; коли нам бракує спокою в житті, бракує повноти прийняття Божих дарів, тоді Бог і підказує: нам бракує насамперед того, що є фундаментом нашого духовного зростання – бракує віри. Можливо, цей піст і дається для того, щоб виблагати у Бога саме цей дар, а на ньому вже будувати наше майбутнє життя.

В той час, коли учні цікавилися, чому ж вони не змогли вигнати біса із хлопчика, вони вірили, як вірили язичники, що епілепсія дається як особливий дар, до неї ставилися забобонно, а до людей, наділених цією вадою, ставилися з притаєною побожністю, приписували її дії злих духів. Тому своє невміння зцілити хлопчика апостоли і пов’язували з невмінням вигонити злих духів. Христос не полемізує з ними про причину хвороби, але Він підказує, що є знаряддям служіння у світі. І що є знаряддям подолання тієї найбільшої хвороби, яка є основою багатьох інших духовних хвороб, - браку віри: «Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту» (Мр. 9:29).

Ось ще одне розкриття сенсу посту для кожного з нас. Ми чекаємо, що коли станемо старшими, коли до нас прийде справжня віра, тоді й будемо постити. А Христос показує, що можна спробувати інакше: можна почати з того, що вправлятися у молитві і пості. Адже ніхто із спортсменів не кидається відразу, без тренувань, вигравати міжнародні змагання - перед тим ідуть довгі роки тренувань. Так і нас у нашому духовному змаганні за своє майбутнє Господь вчить опановувати елементарні речі: вчитися, не соромлячись, молитися, постити. І тоді ми зможемо будувати в собі міцну основу на цих маленьких цеглинках, на цих каменях, які кладемо у фундамент нашого життя, скріплюючи їх вірою як основою нашого духовного зростання.

«Вірую, Господи, - поможи невірству моєму!» (Мр. 9:24), - цей вигук має відлунювати у серці кожного з нас. Він може бути відповіддю на сповнений смутку виголос, який Христос, дивлячись на кожного з нас, промовляє: «О, роде невірний, - доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?» Амінь.