Проповідь на п’ятнадцяту Неділю по Зісланні Святого Духа.
У євангельському читанні п’ятнадцятої неділі після Зіслання Святого Духа, Церква нам подає для роздумів зустріч Ісуса і законовчителя. Євангелист Матей наголошує, що він запитує Ісуса, спокушаючи, чому він ставить таке питання проповіднику з Галилеї? Цей юнак не був простим собі чоловіком, він мусів мати відповідні знання із Закону Божого, він вчив цього інших, ніхто як законовчителі мали знати всі закони Ізраїля.
Юдейський вчений Яків Ньюснер у своїй книзі «Раббі розмовляє з Ісусом», наводить цитату із Вавилонського Талмуда: «Учив раєві Сімлай: шістсот тринадцять заповідей було дано Мойсею; триста шісдесять п’ять заборонних згідно і кількістю днів у році та двісті сорок вісім повелінь – згідно з кількістю органів і частин людського тіла». Після такої кількості заповідей важко було визначити, яка із них є найбільшою, найважливішою, дотримання якої давало б гарантії спасіння. Напевно, що фарисеї, які зібралися, були готові увійти з Ісусом у чергову суперечку, вважали це питання дуже важким. Спаситель, знаючи їхні думки, на питання: «Яка найбільша заповідь у законі?», відповідає двома заповідями любові, і додає, що на ці заповіді спирається весь закон і пророки.
Коли подивимось на Десять заповідей Божих, можемо побачити, що три стосуються щодо пошанування Бога, а решту сім стосовно нашого відношення до ближнього. На іконах можемо побачити Мойсея, який тримає дві кам’яні таблиці – скрижалі, дані Богом на горі Синай, де на одній три заповіді, а на іншій сім. Тобто десять Заповідей можна звести до двох заповідей Любові: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю, це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22.37-38).
Коли будемо любити Бога: не дозволимо мати собі інших богів, не будемо намарно взивати ім’я Боже, і будемо святкувати святий день. Пошана до ближнього натомість вимагає: шанувати батьків, не шкодити життю ближнього, не чужоложити, не красти, не свідчити неправдиво на наших ближніх, тут все ясно. Святий Августин сказав: «Люби Бога і роби що хочеш». Коли ми будемо щиро любити Бога, ми відповідно будемо виявляти свою любов і на ближньому. Коли я люблю Бога, я найперше пам’ятаю, що мій ближній – це образ і подоба Божа, і я не дозволю цей образ осквернити своїми переступами супроти любові ближнього.
Всі ми маємо вдома ікони, але ми не дозволимо собі плюнути на ікону, тому що це річ свята, освячена священиком і нашими молитвами, це образ, який потягає нас до Первообразу. Але образити ближнього нам простіше простого, ми можемо його осудити, обмовити, щось в нього вкрасти, забуваючи, що це образ і подоба Божа. Апостол Іван у першому листі стосовно нашого відношення до ближнього пише: «Хто каже, що він у світлі, а ненавидить брата свого, той у темряві і досі. Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває, і в ньому нема причини до падіння. Хто ж ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить, і куди йде, не знає, бо темрява у нього засліпила очі» (І Ів. 2,9-11). Кожен наш ближній є даний нам Богом, і навіть якщо хтось із них нам є неприємний, чи ми із ним в не найкращих стосунках це не проблема в людях, це проблема у нас, чому ми так реагуємо на наших ближніх. Можливо, ми ще десь до кінця не очистили свого серця, можливо, десь у глибині є ще ця «темрява», яка заважає світити моїй любові ближнім.
Деколи нам здається, що уникаючи зустрічі із тією чи іншою людиною, яка нам є неприємна, ми робимо краще. Християнину варто пам’ятати що не потрібно змінювати місце, людей, обставини, а найперше змінювати себе. Подивимось на другу заповідь Любові із іншої сторони: «Любити себе, як свого ближнього». Якщо я не люблю свого ближнього, то ще не до кінця полюбив (пізнав) себе. Любов до себе має виключати егоїзм, самолюбство. Любов до себе – це любити себе таким яким я є, яким мене сотворив Господь, щоби збагатившись цією любов’ю, я міг найперше обдарувати любов’ю своїх ближніх: в сім’ї, в родині, на роботі, на вулиці, будь-де. І все заради того, щоб люди, які мене оточують, були щасливі, щоб: «ми пізнали і увірували в ту любов, яку Бог до нас має. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (І Ів. 4.16). Амінь.
о. Василь ЖДАН
ПРИКЛАДИ
1. Коло. (Книга «Хто мій ближній», святий авва Доротей). Уявіть собі коло, написане на землі, середина якого називається центром; а прямі лінії, що йдуть від центру до кола, називаються радіусами. Тепер вникніть, що я буду говорити: припустимо, що це коло є світ, а сам центр кола – Бог; радіуси ж, тобто прямі лінії, що йдуть від кола до центру, сутність шляху життя людського.
Отже, наскільки святі входять усередину кола, бажаючи наблизитися до Бога, настільки, в міру входження, вони стають ближче і до Бога, і один до одного; і скільки наближаються до Бога, стільки наближаються і один до одного; і скільки наближаються один до одного, стільки наближаються і до Бога.
Так зрозумійте і про віддалення.
Коли віддаляються від Бога і повертаються до зовнішнього, то очевидно, що в тій мірі, як вони виходять від центру і віддаляються від Бога, в тій же мірі віддаляються і один від одного; і скільки віддаляються один від одного, стільки віддаляються і від Бога.
Таке єство любові: наскільки ми перебуваємо поза і не любимо Бога, настільки кожен віддалений і від ближнього. Якщо ж полюбимо Бога, то скільки наближаємося до Бога любов’ю до Нього, стільки з’єднуємося любов’ю і з ближнім; і скільки з’єднуємося з ближнім, стільки єднаємося з Богом.
Господь Бог нехай сподобить нас чути корисне і виконувати це, бо в міру того, як ми стараємося і дбаємо про виконання почутого, так Бог завжди просвічує нас і навчає волі Своєї.
Висновок. Любов до Бога і ближнього є речами нерозривними. Наскільки любимо Бога, настільки любимо ближнього і наскільки любимо ближнього настільки любимо Бога.
2. Дуже гарний приклад з власної практики розповів отець Севастьян, ЧСВВ під час реколекцій у церкві Святих Ольги і Єлизавети. Один священик щотижня приходив відправляти Службу Божу до молитовної групи осіб, які протягом тижня часто ходили до церкви, але бажали ще більше молитися. Він приходив до них і молився з ними згідно встановленого ним порядку. Але одного разу вирішив їх випробувати, випробувати їх любов до Бога, до ближнього. Він переодягнувся на волоцюгу у старе лахміття. Постукав і хриплим, перекрученим голосом став просити милостиню, щоб щось дали поїсти і ще чогось, що жебраки звикло просять. Ці жінки з криком та лайкою нагнали його. А коли вже зовсім виганяли, то отець: «Та стоп, стоп, не женіть мене так далеко – на вулиці негода, бо я – ваш священик, прийшов відправляти Службу Божу». І що найцікавіше, «побожні» люди дуже сильно образилися на нього: як він смів їх випробувати? Так сильно образилися, що протягом декількох днів був змушений вибачатися, перепрошувати, щоб вони знову приходили на молитву. Не розкаялися у своїй жорстокості і немилосердю, а образилися. Ці люди дотримуються заповідей, ходять на молитву, добросовісно виконують свої християнські обов’язки, але без любові це все втрачає внутрішню сутність, внутрішній зміст, бо на двох заповідях Любові «увесь Закон і Пророки стоять» (Мт. 22.40).
Зовсім інший приклад читаємо у книзі «Життя Святих». Святий Філарет походив із шляхетного й заможного сімейства. Батьки з ранніх літ виховували його в любові до Бога, і він жив у добрі й щасті, що рідко випадає на долю людини. Але скоро він змінив свій спосіб життя. «Не для того Бог дав мені багатство, — говорив він, — щоб я користувався ним один, а для того, щоб ділився з бідними». І дійсно, святий Філарет ділився останнім з бідними не лише, коли був багатим, а й тоді, коли став бідним. Допомагаючи бідним, святий Філарет дійшов до такої бідності, що не мав змоги прогодувати себе й свою сім’ю. Іноді сусіди із співчуття до нього посилали йому хліб, борошно, але й тут він розділяв з бідними все, що отримував. Богу було угодно наділити святого Філарета багатством. Його внучка стала дружиною самого царя. Філарету був даний маєток. Але він і тоді продовжував ділитись із бідними, радіючи з того, що Бог допоміг йому в цьому.
Коли святий Філарет помер, то одному з його родичів уві сні було видіння Раю, в якому Філарет сидів біля золотого престолу, а навколо було багато бідних і убогих. Так, Господь уготував для святого Філарета Небесний Рай за його милостиві діла на землі.
«Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив!» (1 Ів. 4.20-21).