Уночі з середи на  четвер вперше, хоч і на декілька хвилин, відчула, що таке війна. Мушу сказати - це дуже страшно... Рівно о пів на дванадцяту ночі в сонну тишу Ашдода ввірвалася сирена. А за нею глухі удари - один, другий, третій... Босі, в піжамах люди бігли в підвал: тут він відіграє роль бомбосховища. Налякані діти плакали, мами мовчки тулили їх до грудей... Всіх гризла лише одна думка: невже знову - війна? Вранці у новинах сказали, що із сектора Гази цієї ночі було випущено ракети  по трьох ізраїльських містах: Ашкелону, Ашдоду та Беер-шеві. В усіх школах та дитячих садочках цим міст відмінили навчання задля безпеки дітей. А наступного дня Ізраїль сколихнула ще страшніша новина: в Єрусалимі здійснено терористичний акт. Загинула жінка, десятки поранених...
Що дивує? Одразу ж вранці Хамас, який керує сектрором Газа, звернувся до ООН з проханням захистити від нападів ізраїльских ВВС...
Щойно дописала останнє речення, як знову спрацювала сирена... Виявилося, ракета "град" упала в самісінькому центрі міста... Тієї ж години ракетного обстрілу зазнали й інші міста Ізраїлю. 

Коли вкотре спрацювала сирена, мені чомусь спало на думку: ось живе людина своїми дрібязковими проблемами, думає про гроші, багатство і т.д.. А щойно трапиться якесь лихо, забуває відразу про всі дрібниці.  І кожне таке страшне випробування змушує людину задуматися про щось набагато вище, головніше...