Гори, високі скелясті засніжені гори...високо-високо....понад хмарами..аж під самими небесами...Ти...сидиш в м"якому шкіряному кріслі у дерев"яному класичному будиночку...одна стіна в якому повністю скляна...

      Тобі відкривається панорамний вигляд на гори..на хмари, що лежать внизу....Ти бачиш лише поодинокі засніжені шпилі гір....і небо...кришталево чисте синє небо...

      І тут...починається схід сонця...горизонт стає рожево жовтим..небо наповнюється неземним теплом...не таким, яке ми привикли відчувати...а таким, що зігріває душу й очі...легкі відтінки рожево-жовті переливаються у насиченіші...але настільки легкі, що дарують радість і простоту...не гнітять своєю важкотою...а навпаки....дарують спокій......ззовні холодно...але в хатині камін...тобі тепло.....ти сидиш.....чуєш приємне потріскування дров...тобі так затишно...ти залишився сам...єдиний у цьому світі...ніхто не впливає на тебе...забуваєш про все навкруги...і просто відчуваєш радість...щастя...певний стан ейфорії...

     В кімнаті чути прекрасну гру на фортепіано...мелодія допомагає забути всі турботи...поринути у самого себе...допомагає задумуватись...та просто глянути на себе із середини...

     В такі хвилини починає розуміти велич мудрості нашого Творця...все, що він сотворив - досконале...і лише людина...прагнучи Його перевершити, забуває...забуває...що вона також сотворіння...таке ж як і хмари...гори...небо...сонце...але створене із Душею...створене на Образ і Подобу Сотворителя...

      Починає розуміти мізерність тих земних благ...розумієш....все що тобі було потрібне...вже давно було Тобі дано...а Ти цим знехтував...забажав чогось "більшого"...марнуєш життя на задоволення своїх тілесних потреб...забуваєш про Бога...про Того, хто Тобі все це дав...

      Міняється світосприйняття...

      Ти розумієш, що за той мізерний відрізок часу здобув більше, ніж за ті довгі роки свого життя....