Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

бабуся

У вже не раз залатанім халаті
з яскравого кольорового волокна,
у  лікарняній переповненій палаті
стоїть старенька, плаче у вікна.
Її ніхто вже навіть не втішає,
всі знають про причину її сліз - 
сусідок по палаті навіщають,
а їй - лиш раз синок халат привіз...
Про тапочки забув, сказав зніяковіло:
- Я завтра привезу... потерпиш, мати?
- Звичайно, потерплю... Я ж на перині - 
і у вовняних шкарпетках можу полежати...

Куда мені-то тут ходити?                                                
Простору мало... Поїсти - й санітарки принесуть.бабуся
Мене хвороба та настільки вже зморила,
що мені б лиш полежати й відпочити...
Зітхнув синок, відвіши очі вбік:
- Тут... Розумієш... Справа є до тебе...
Все це дуже заплутано і тонко...
Але ти не думай погано про мене!
Квартира в тебе там стоїть порожня,
і ми з дружиною подумали про те,
що ти то там, то тут... Одна... І хвора... 
поправишся - візьмем тебе до себе!
І внуки будуть раді - ти ж-бо знаєш!
Вони душі в тобі не чують, мати! 
Все! Вирішено! Ти до нас переїжджаєш!
Твою квартиру будем продавати!
Дістав папери, мовив безсумнівно:
- Я все продумав, ти мені довірся, мамо...
Як тільки ми побачимо поліпшення,
то ти відразу-ж будеш жити з нами.
Що скажеш тут? Він син її, кров рідна...
А внуки - ради них і варто жить!
І підписала, не підозрюючи,
як все насправді обстоїть.
Проходять дні, минають тижні...
Синка нема... Й навряд чи він прийти зволіє.
Стареньку тішили всі й шкодували...
Але хто ж і чого тут не зрозуміє?
А з кожним днем ??старенька все слабіє,
і ночами все частіше сниться сон,
як кашку вранці для синочка гріє,
але плаче і не хоче їсти він.
І перші кроки свого синка-малятка,
і слово, що сказав він в перший раз,
і перші подряпини і шишки,
і дитячий сад, і школа-перший клас...
Лікарі мовчать, намагаючись що є сили,
хоч якось їй страждання полегшити.
Адже родичі суворо заборонили,
старенькій про діагноз говорити.
Вона не знає, що лікарня ця - 
не міський простий стаціонар,
що шансів на поправку більш немає...
Але для неї незнання - це не кошмар.
Табличка «Хоспіс» на стіні біля входу,
їй ні про що погане не говорить.
На дивні ці слова давно вже мода,
то хто вже й що з оцим усім поробить?
Вона не знає що синочок справно
дзвонить лікарям, на тиждень рази два:
- Ви ж говорили, що вмирає... Дивно...
Що до цих пір вона іще жива...
Вона жива! Вона чекає й вірить,
що син прийде, обійме, пояснить,
відкриються ось-ось палати двері...
Вона ж все зрозуміє й все простить...
З останніх сил встає вона із ліжка,
тримаючись за стінку, підійде до вікна.
Наскільки-ж їй ще вистачить терпіння 
чекати так байдужого синка? 
Вона готова до кінця старатись.
І сили, що нема їх, вона повинна віднайти.
А як прийде? Вона повинна дочекатись!
Прийде... Ну як він може не прийти?
Стоїть і плаче... Жде від сина звістки...
На небо лише погляне невзначай... 
І смикає рукою натільний хрестик - 
Мов, почекай, Господь, не забирай!!!

Ніколи не забувай про найближчу тобі людину!!!
Вона дала тобі життя, виховала, виростила...
Завдяки їй ти зараз живеш...
Вона  - твоя МАМА!!!