„Господь пропонує вищу мету і кличе

віддаватись цій любові без застережень.

Виявити цей поклик, це покликання,

означає зрозуміти, що Христос пильно дивиться на тебе

і поглядом запрошує тебе до повної віддачі у любові.

Перед тим поглядом, перед тією його любов’ю

серце навстіж відчиняє двері

і стає здатним сказати Йому „так”

(Асунсьйон, Парагвай, 19.06.1988р.Б.).

1. Вищість стану богопосвяченого життя

Сам вступ у монаше життя, очевидно, являє собою краще добро, і хто сумнівається у цьому, каже святий Тома, „суперечить Христові”, адже він зробив його предметом євангельської ради(сказав юнакові, що для того, щоб стати досконалим потрібно продати все і йти за Ним). Вищий, бо більш досконало через складання обітів і всецілу посвяту Ісусові Христові можемо присвячуватися Богові.

Тому св. Іван Боско навчає: „Богопосвячений стан – це вищий стан і насправді святий. Ті, які через любов до Бога і Його вічного блага відчувають у своєму серці бажання обійняти цей стан удосконалення і святості, можуть вірити без усякого сумніву, що таке бажання приходить з небес, тому що воно надто шляхетне і є вищим за природні почуття”.

2. Страх, що забракне сил

Коли Ісус дає покликання, то дає і все інше: здібності, умови, допомогу... Не є, що Бог Тебе кличе, і залишає.

Св. Тома каже, натякаючи на страх, що бракуватиме необхідних сил, щоб витривати у покликанні: „Тут також немає місця для сумніву, оскільки ті, котрі вступають у монаше життя, вірять не у свої сили, щоб витривати, а у Божу допомогу. Так казав Ісая: ‘Ті, котрі покладаються на Господа, отримають нові сили; йтимуть і не відчуватимуть втоми’ (40, 31)”.

Дон Боско стверджує щодо цього: „І не бійтеся, кандидати, що не вистачить сил, необхідних для виконання обов’язків, які накладає чернечий стан; навпаки, майте довір’я, тому що Бог, який розпочав цю роботу, зробить так, щоб досконало виконувались ці слова св. Павла: ‘Той, хто розпочав у вас добре діло, Він його і закінчить аж до дня Христа Ісуса’ (Флп. 1, 6)”.

3. Як швидко йти за покликанням

Св. Тома питає, чи доцільно вступати у монаше життя, попередньо радячись з багатьма людьми і довго розмірковуючи. І відповідає, що доцільно протилежне, тобто, не питати поради у багатьох і не занадто довго зволікати.

Порада і розмірковування потрібні у речах сумнівно добрих, але не у тій, що насправді є доброю, тому що рекомендована самим Ісусом Христом. Прикладом цього служать апостоли: св. Петро і св. Андрій на поклик Ісуса „негайно кинули сіті й пішли за ним” (Мт. 4, 20), і св. Павло, розповідаючи про своє покликання, каже, що відповів: „…негайно, ні з ким не радившись, ні з тілом, ні з кров’ю” (Гал. 1, 16). Коментує св. Іван Золотоустий: „Христос вимагає такого послуху, щоб ми не зволікали жодної миті”.

а – Світські люди.

Коментуючи цю доктрину, Дон Боско каже: „Виняткова річ! Світські люди, коли хтось з них хоче вступити в чернечий інститут, щоб вести життя досконаліше і більш захищене від світських небезпек, кажуть, що потрібно багато часу для прийняття такого рішення, щоб упевнитись, чи покликання справді від Бога, а не від диявола”.

б – Навіть при гіпотезі, що це спокуса Диявола.

„Але ж не говориться так, коли йдеться про прийняття почесної світської посади, де стільки небезпеки заблукати. Далекий від такої думки, св. Тома каже[1], що чернече покликання треба обіймати, навіть якби воно йшло від диявола, тому що завжди варто дослухатися доброї поради, навіть якщо вона йде від ворога. А св. Іван Золотоустий запевняє, що коли Бог удостоює подібними покликами, то хоче, щоб ми ні на хвилинку не зволікали застосовувати їх на практиці”.

в – Підстави для того, щоб не гаятись з рішенням.

„В іншому місці той самий святий каже, що коли диявол не може відмовити когось від рішення присвятити себе Богові, то, принаймні, зробить усе можливе, щоб відкласти його здійснення, здобуваючи велику перемогу, якщо зможе відкласти хоча б на день і навіть на годину. Тому що після того дня і тієї години настануть інші нагоди, і не буде дуже важко досягти більшого зволікання, доки покликана молода особа, будучи ослабленою і менше підтриманою ласкою, поступиться цілком і відмовиться від покликання”.

(приклад із 3-а хлопцями і багатим юнаком).

г – Небезпека зволікання.

„Тому св. Ієронім тим, хто покликаний залишити світ, радить: ‘Благаю поспішити, і радше варто відрізати, ніж відв’язувати мотузку, що затримує корабель на пляжі’. Цим святий хоче сказати, що так як той, що прив’язаний до корабля у небезпеці потонути, не баритиметься, відв’язуючи мотузку, а радше відріже її: так той, що перебуває посеред світу, повинен негайно звільнитись від нього, щоб як можна швидше уникнути небезпеки заблудитися, що дуже легко”.

д – Прийняти перший порух ласки.

„Подивимось, що пише нам св. Франциск Салезький у своїх творах про чернече покликання: ‘Для того, щоб мати знак справжнього покликання, не потрібно „відчувати” постійність; достатньо, щоб витривала вища частина духу; тому не повинно вважатись браком справжнього покликання, якщо перед здійсненням покликана людина не має тих чуттєвих порухів, які відчувала на початку; навіть, навпаки, відчуває огиду і жах, що, можливо, змусять її вагатися, тому що здаватиметься, що все втрачено.

(описати стан покликаного і розповісти про торт)

Ні. Достатньо, щоб воля продовжувала бути постійною у небажанні залишити Боже покликання, щоб залишилось якесь почуття до Нього. Для того, щоб знати, чи Бог хоче, аби хтось був монахом, не треба очікувати, що сам Бог говоритиме чи з неба посилатиме ангела, щоб виявити свою волю. Також непотрібно складати іспит десяти професорам, щоб вирішити, потрібно чи ні слідувати за покликанням; важливо відповісти на нього і прийняти перший порух ласки, не турбуючись про досаду чи млявість, які можуть нахлинути; тому що, якщо так робимо, Бог дбатиме, щоб усе обернулось на більшу Його славу”.

4. Головні вороги

Головними ворогами стосовно наслідування Христа у повній віддачі бувають рідні батьки. Тому св. Іван Золотоустий у загальних висловах навчає: „Коли батьки перешкоджають у справах духовних, навіть батьками не повинні визнаватись”.

Св. Тома щодо цього відповідає: „Так як ‘тіло пожадає проти духа’, як каже апостол (Гал. 5, 17), так і тілесні друзі перешкоджають духовному розвиткові. Так можна прочитати у Міхея (7, 6) ‘і кожному його домашні – вороги’. Тому св. Кирило, коментуючи св. Луку (9, 61), говорить: ‘Це тривожне бажання оповістити своїх дає побачити роздвоєння душі, оскільки інформувати рідних і радитись з людьми, нездатними до справедливої оцінки речей, вказує на малодушність і відступ’. Тому Господь відповів: „Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого” (Лк. 9, 62). А озиратись назад – це шукати зволікання, щоб повернутись додому і радитись зі своїми”.

Покликання – це делікатна квітка, про яку треба дуже піклуватись. Св. Альфонс, допитуючи себе, що треба у світі, щоб втратити покликання, відповідає: „Нічого. Достатньо буде дня відпочинку, вислову друга,  маленького захоплення, думки про страх. Той, хто не залишить розваг, повинен бути впевнений, що безсумнівно втратить покликання. Залишиться з докорами сумління, що не зумів слідувати за ним, але напевно і не слідуватиме…”. Нічого! …у світі чи також у семінарії, чи у монастирі, де не панує дух Христовий, а дух світський, не Ізраїль духовний, а Ізраїль тілесний. Оскільки „світ не може отримати Духа Істини, тому що не бачить його і не знає його”.

5. Сумніви щодо покликання

6. Висновок

Кожне покликання – це мистецький твір Бога. Божественний ювелір, який з вічності обрав певних чоловіків і жінок для своєї служби, набагато раніше, ніж ми вирішили ближче слідувати за ним, готував нас через батьків і матерів, яких нам дає, інших родичів, через виховання, через дари, таланти, характер і темперамент, обставини і події життя та ін. Саме рішення щодо покликання – це чудова філігрань ласки. Ті, які ігнорують, не знають або заперечують, що покликання до богопосвяченого життя полягає загалом у внутрішрньому поклику: „… внутрішні голоси Святого Духа… поштовх ласки… через натхнення Святого Духа...”, незважаючи на всіляку зовнішню пропаганду про покликання, яку тільки можна зробити, знеохочуватимуть, будуть зволікати, заплутувати і, навіть, наскільки від них залежить, перешкоджатимуть, щоб кандидати конкретизували покликання. Тож того, хто прагне перешкодити покликанню, чи того, хто не зважується, можна стосуються слова св. Тома: „хто спиняє імпульс Святого Духа тривалими радами чи ігнорує, чи свідомо відхиляє силу Святого Духа”.

Не тільки чимало людей намагається зашкодити покликанню до богопосвяченого життя, а, найгірше, чимало відповідальних осіб не знають причини браку покликань, ані причин виходу. Інколи навіть стають приводом для виходу, коли аргументують, що був брак покликання; але хіба коли Церква кличе через єпископа або через настоятеля монастиря, цей же акт не підтверджує, що ми перебуваємо перед справжнім Божим покликанням? Св. Павло навчає, і це справа віри, що: „Дари Божі і покликання незмінні” (Рим. 11, 29). Отже, відповідальні, через грубе чи зловмисне невігластво, не здатні допомогти.