Ти чванишся багатством і величаєшся своїми предками? Гордишся батьківщиною, красою тіла й тим, що всі тебе шанують? Де ж тепер ті, що колись займали державні становища? Де ті непереможні бесідники? Де провідники народних зібрань?... Де полководці, сатрапи, тирани? Чи всі вони не порох? Чи все те не казка? Чи ж усе, що залишилося з їхнього життя, не є лише кілька костей? Нахилися над гробом! Чи зможеш пізнати, хто слуга, а хто пан, хто нуждар, а хто багач? Як можеш, то розрізни в'язня від царя, сильного від слабкого, гарного від поганого! (св. Василій Великий, Уважай на себе).
Розваж про останній день і передсмертний жах, бо не будеш вічно жити; подумай про годину смерті, близький Божий засуд та про душу, налякану тими страшними речами і повну терпінь у гірких докорах сумління, - яка з жалем буде звертатися до землі. Думай про те, що ти таки мусиш пуститися в ту далеку подорож (св. Василій Великий, Лист 46).
Земні добра мають більше гіркості, ніж насолоди, наприклад: у подружжі трапляється бездітність, вдівство, перелюбство; в рільництві - неродючість, у купецтві - розбиття кораблів. Багатство часто викликає інтриги. Виставне життя, пересиченість і безперервні розкоші спричиняють різні недуги і всякого роду терпіння (св. Василій Великий, Гомілія на Пс. 33).
«Коли зростає багатство, то не прив'язуйтесь до нього серцем» (Пс. 61:11)... Мінлива природа багатства! Воно біжить мимо своїх власників скоріше від потоку (св. Василій Великий, Гомілія на Пс. 61).
Ти скоріше зумієш затримати в руці воду, що її ти зачерпнув, як на постійно затримати при собі багатство. Отож, добре сказано: «Коли зростає багатство, то не прив'язуйтесь серцем до нього» (Пс. 61:11). Ні в душі ним не захоплюйтеся, але користайте з нього. Взагалі нічого з усякого добра не любіть над міру, ані не вважайте гідним подиву. Навпаки, приймайте його як засіб до життя (св. Василій Великий, Гомілія на Пс. 61).
Єдине,чого треба дуже бажати - це вічне добро. Саме воно є честю в Бога. А ті людські речі - блідіші від тіні та оманливіші за сни. Бо молодість скоріше відцвітає, як весняні квіти, а врода тіла зникає чи внаслідок недуги, чи з плином часу. Багатство - непевне, а слава мінлива. Навіть мистецтво обмежене часом... Зате вправа в чесноті - цінне добро для того, хто її має, та вельми приємне для тих, що його зустрічають. Дбаючи про чесноту й вічне добро, ти зробиш себе гідним того добра, яке Господь обіцяв (св. Василій Великий, Лист 2 77).
У цьому житті ми перебуваємо наче на дорозі, якою поспішаємо до єдиного місця відпочинку. Один у ньому вже опинився, інший щойно добігає, а ще інший - поспішає, але в усіх одна мета... Всі ми підемо в ту саму путь, і всіх нас чекає та сама господа (св. Василій Великий, Лист 5).
Поглянь на світ, у якому ти живеш, і подумай: усе, що видиме - смертне, і все воно призначене на знищення. Поглянь на небо, - воно колись минеться; на сонце - воно теж не залишиться! Всі зорі, істоти земні й водні, краса на землі та й сама земля - все минуще: деякий час потриває,
опісля його не стане (св. Василій Великий, Лист 6).
Вважай розлуку душі від тіла за звільнення від усякого зла, очікуй на вічні блага, яких усі Святі вдостоїлися (св. Василій Великий, Лист 42).
Ані передчасна смерть, ані жодні інші несподівані нещастя не занепокоять нас, коли будемо керуватися правдами віри... Не можна обминути закону смерті, бо він однаково всіх охоплює, молодих і старих, та закону, що все складене з частинок на свій лад розкладається (св. Василій Великий, Про подяку).
Чи ж не бачиш, як сонце сходить і заходить? Чи ж не помічаєш сам, що місяць маліє і зростає? Чи що-небудь є завжди однакове й незмінне? Поглянь на небо, подивися на землю! Все те не вічне! Бо ж сказано: «Небо й земля перейдуть... сонце затьмиться, місяць не дасть більше свого відблиску» (Мт. 24: 29, 35). Що ж тут дивного, що й ми, які є частішою цього світу, зазнаємо його долі? (св. Василій Великий, Гомілія в честь мучениці Юліти).
Хто сповістить тобі годину смерті? Хто тобі скаже якою смертю помреш? Скільки людей через слабість не могли промовити ні словечка! Скільки через гарячку втратило пам'ять! Отже, чому чекаєш па час, коли може не будеш вже паном свого розуму? Тоді настане чорна ніч, прийде тяжка недуга, не буде нікого, хто допоміг би тобі!... Тільки тоді, блукаючи очима сюди й туди, побачиш, що ти зовсім опущений і тоді пізнаєш свій нерозум! (св. Василій Великий, До багачів).
Як не можна змінити русла ріки, хіба що хтось при самому джерелі належно нею покерує, так і часу, що біжить, не можна затримати, ні минулий завернути, хіба тільки використати той час, що саме настав (св. Василій Великий, Під . час голоду й посухи).
Все, що в часі почалося, мусить мати в часі також свій кінець! Має щось часовий початок, так нема сумніву щодо його кінця! (св. Василій Великий, Гексамерон, І).
Хто тобі визначив межі віку? Хто запевнив тобі піз-пу старість? Чи не бачиш дітей, що їх смерть забрала? Чи ж не бачиш, що між ними пе стало тих, що були в силі і квіті віку? Життя не має згори назначеної тривалості (св. Василій Великий, Напоумлення до св. Хрищення).
Тебе поставлено наче подорожнього в це життя, ти йдеш, проходиш мимо всього, і все за тобою залишається. Ти бачив рослину або траву, або воду по дорозі, або щось інше гідне уваги. Ти ним трохи натішився і знову пішов далі... Таке є і життя, що не знає ні тривалої приємності, ні тривалого болю, бо ця дорога не є наша, ані не є наше сьогодення (св. Василій Великий, Гомілія на Пс. І).
Справжнє добро можна схопити розумом тільки завдяки вірі, воно-бо далеко віддалене - «ні око не бачило, ні вухо не чуло» (1 Кор. 2:9), натомість насолода з гріха має готову в собі приємність, яка входить до душі всіма способами. Щасливий той, хто не дасть завести себе спокусі до приємності - собі на загибель (св. Василій Великий, Гомілія на Пс. І).
Чим стало тіло після смерті, про яке стільки дбали за життя? Піди на гріб, поглянь на землю, на порох, на черв'яки, на погань того місця, - і гірко заплач! Все теперішнє нічим не ліпше від сну (св. Іван Золотоустий, До монаха Теодора).
Приємність коротко триває, а муки вічні. Що, скажи мені, є тривале на цьому світі? Чи багатство, що часто не залишається до вечора? Чи слава? Але послухай, що говорить один праведник: «І мчать мої дні від гінця швидше» (Йов 9: 25). Як бігуни, що ледве зупинились, а вже далі біжать, так і слава; заледве прийшла, а вже втікає. Нема нічого ціннішого над душу! (св. Іван Золотоустий, До монаха Теодора).
Як важко, а навіть неможливо змішати вогонь з водою, так, думаю, неможливо помістити разом любов до земних приємностей зі скрухою. Тому, що вони собі протилежні та взаємно себе виключають. Друга є мати сліз і поміркованості, а перша мати сміху й нестриманості. Друга робить душу легкою і окриленою, а перша - тяжчою від олова (св. Іван Золотоустий, Про скруху серця).
Теперішнє життя - це театр. Сьогочасні речі: багатство, бідність, влада й підкорення - це обманлива зовнішність. А коли закінчиться цей день і наступить та страшна ніч, або радше - день: ніч для грішників, а день для праведних; коли закриється театр, коли обманливі маски будуть відкинені, коли кожен буде суджений за своїми ділами, тоді виявиться, хто багатий, а хто бідний (св. Іван Золотоустий, Про Лазаря 6).
Чому надуваєшся, чоловіче? Чому надто хвалишся? На яку земну славу й багатство ти надієшся? Підім, прошу тебе, на гроби й побачимо таємниці, що там творяться; побачимо розкладену природу, голі кості, зогнилі тіла. Коли ти мудрий, то подумай, і коли розумний, то скажи мені: хто тут цар і хто проста людина, хто благородний і хто слуга, хто мудрий і хто нерозумний? Де тут краса молодості, де принадний вигляд, де гарненькі очі, де прегарний ніс, де рожеві уста, де цвіт обличчя, де блискуче чоло? Чи все це не є прах? Чи все це не є попіл? Чи все це не є земля? Чи все це не є черв'яки і сморід? (св. Іван Золотоустий, Про покаяння 9).
«Марнота марнот - геть усе марнота» (Проп. 1:2). Де тепер пишна обстановка консульства? Де блискучі світильники? Де плескання рук і радість, бенкети і святкування?... Все те було немов ніч і соп, і з настанням дня щезло. То були весняні квіти, і коли минула весна - все зів'яло; була тінь - і пройшла; був дим - і розвіявся; були бульки - і тріснули; було павутиння - і порвалося. Тому і співаємо цей духовний вислів, постійно повторяючи: «Марнота марнот - геть усе марнота» (св. Іван Золотоустий, 3 приводу упадку Євтропія).
Яка користь із земної приємності? Сьогодні вона є, а завтра нема. Сьогодні вона гарний цвіт, а завтра розсипаний порох. Сьогодні палаючий вогонь, а завтра холодний попіл. Та не такі духовні блага: вони завжди сіяють і цвітуть, і з кожним днем стають все кращими (св. Іван Золотоустий, Гомілія 44, На Ів. 7:26-27).
Людське й тілесне ледве появиться, а вже щезло. Така радість, така слава й влада людська, таке багатство, така взагалі доля нашого життя. Воно не має в собі нічого тривалого, нічого постійного, нічого твердого, але втікає скоріше від річних потоків і залишає нас з порожніми руками (св. Іван Золотоустий, Гомілія 1, Про св. Чотиридесятницю).
Якщо краса обличчя спокушає твою душу, то піди на гроби своїх предків, і поглянь па тих, що там лежать, як вони перемінились у порох. І ти, дивлячись на те, дістанеш велику спонуку до жалю й покути (св. Іван Золотоустий, На Пс. 123).
Таке-то наше дочасне життя, брати... Ми - те саме, що минаючий сон, невловимий привид, лет птиці, корабель на морю, що не залишає сліду, порох, вітер, весняна роса, цвіт, що в свій час розвивається і в свій час облітає. «Чоловік, наче трава дні його, і наче цвіт польовий, так відцвітає» (св. Григорій Богослов, Слово 7).
Хто я? Звідки прийшов у життя? І після того, як мене земля прийме у своє лоно, яким я появлюся з воскреслого пороху? Де поставить мене великий Бог? (св. Григорій Богослов, Слово 11).
Більше можна довіряти вітрові й написові на воді, ніж людському щастю (св. Григорій Богослов, Слово 16).
Загляньмо до гробу і подивімся на тайни нашої природи: купа лежачих одна на одній костей, черепи відділені від тіла та інші кості. Дивлячись на них, побачимо в них себе самих. Де краса тогочасного цвіту, де привабливість обличчя? Роздумуючи над тим, відречімся від тілесних пожадань, щоб вони нас не засоромили у воскресінні (св. Єфрем Сирійський, Поради молодому монахові).
Чим я був, чим я є і чим я буду? Ані я цього не знаю, ані той, хто розумніший від мене... Я існую. Скажи, що це означає? Одна частина мене вже проминула; щось інше я тепер, а чим ще буду, якщо взагалі буду? Я не є щось незмінне, але біг мутної ріки, що стало тече й ані хвилини не стоїть на місці. Чим, отже, на основі сказаного, назвеш мене? Що, на твою думку, найбільше чинить моє я? Поясни це мені. І гляди, щоб тепер цей самий я, що стою перед тобою, не відійшов від тебе... Ніколи не побачиш людину такою, якою ти бачив її колись (св. Григорій Богослов, Слово 10, Про людську природу).
Те, що на цьому світі живемо, то лише перша днина, коротка хвилина, перемішаючий сон, капля роси, слабенька павутина. А те, що наступає по цій днині і по цьому сні є те, що залишається... що не переминає. Бідна людина, що бачить перед собою лише кілька кроків, а далі не бачить нічого - засліплена, невидюча (митр. Андрей Шептицький, Про тих, що на Пасху не сповідалися і не причащалися, 1937).
Тлумачення скорочень: А.Б. - Аскетична Бесіда; КПр. - Коротші Правила; МПр. - Моральні Правила; ШПр. - Ширші Правила
З книги "Перлини Східних Отців"
Якщо Вас зацікавили повчання радимо придбати книгу