Чи можна щось власного мати в монашій спільноті? Це противне свідоцтву Діянь Апостолів про вірних. Там написано: «І ні один не називав своїм щось з того, що кому належало» (Діян. 4:32). Тому, хто називає щось своїм, той відчужується від Божої Церкви і від любові Христа, що навчив своїм словом і ділом душу класти за друзів (Ів. 15:13). А як душу треба віддати, то наскільки ж більше зовнішні речі (св. Василій Великий, КПр. 85).
Убозтво не приносить жодної ганьби... Ми, вбогі, відрізняємося від багатьох тим, що не маємо журби (св. Василій Великий, Гомілія на Пс. 14).
Світські люди стидаються простоти і старанно готують багато дорогих страв на прийняття гостя. Тому боюся, щоб не закрався той порок і до нас (монахів) та щоб ми пс стягнули на себе закиду, що стидаємося убозтва, яке Христос благословить (св. Василій Великий, ШПр. 20).
Сором нам бігати й вишукувати страв, які не відповідають потребі, але марній приємності і згубній пустоті. І це не лише соромне, не лише противне меті нашого життя, але й неабиякої шкоди воно нам наносить (св. Василій Великий, ШПр. 20).
Приїхав гість? Якщо він монах і має ту саму мету життя, пізнає свою трапезу. Що лишив вдома, те знайде в нас. Він втомлений дорогою? Даймо йому для відпочинку те, що йому потрібне (св. Василій Великий, ШПр. 20).
Прийшов до нас світський чоловік? Нехай навчиться з діл того, чого не навчило його слово. Нехай запам'ятає, у трапезі християн, чим є убожество, якого ми Христа ради не соромимося (св. Василій Великий, ШПр. 20).
Слово Боже не дозволяє говорити між братами про те, що моє, а що твоє. Бо читаємо в Діяннях (4:32), що «громада вірних мала одне серце й одну душу, і ніхто не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (св. Василій Великий, ШПр. 32).
Не той, хто бідує є щасливий, але той, хто заповідь Христа вважає ціннішою від скарбів цього світу. Таких Христос називає щасливими, кажучи: «Щасливі вбогі духом» (Мт. 5:3). Це означає, що не ті вбогі, що не мають природних багатств, але ті, що вибрали собі вбозтво цілим серцем. Бо не можна називати щасливим те, що його не вибрано добровільно. Тому всяка чеснота, особливо ця, є позначена діянням свобідної волі (св. Василій Великий, Гомілія на Пс. 33).
Хто переступає межі конечної потреби, той подібний до тих, що летять стрімголов у безодню і не мають нічого твердого під ногами, на що могли б стати (св. Василій Великий, До юнаків).
Нехай у монастирі буде склад спільних речей, нехай ніщо не вважається власністю одного: ні одежа, пі взуття, ні жодна інша річ, що служить потребам тіла. Використання всього того нехай залежить від влади настоятеля. Зі спільного складу буде він давати кожному, що потрібно (св. Василій Великий, А.Б. 4).
Як повинні монахи при роботах дбати про дані їм знаряддя? - Як про речі, посвячені Богові; як про те, без чого не можуть сповняти своїх обов'язків (св. Василій Великий, КПр. 143).
Вдовольняйся тим, що є, не приймай більше над щоденну потребу самітнього життя. А передусім уникай золота, як ворога душі і слугу диявола, бо воно породжує багато гріхів (св. Василій Великий, Лист. 42).
Зловживання - це непотрібні витрати. Не маємо грошей? Коли б ми їх ніколи не мали! Не повні наші комори? І що ж воно шкодить? Наша пожива - на один день, наше життя - з праці рук (св. Василій Великий, ШПр. 20).
Не треба бути захланним до грошей, ані збирати непотрібні речі. Хто приступає до Бога, повинен прийняти убозтво і бути пройнятим Божим страхом (св. Василій Великий, Лист 22).
Не треба журитися про надмір речей, потрібних до життя, ані дбати про їх накопичення чи про виставність, але треба бути вільним від усякої омани чи пожадливості (св. Василій Великий, МПр. 48).
Будь незламний у відреченні від усякої власності! Ти своє добро наперед висилаєш до неба... І віднайдеш усе в Бога з великими відсотками (св. Василій Великий, А.Б. 2).
Чи кожний може дати свою стару одежу, кому захоче, згідно із заповіддю? - Давати або брати, хоч би й згідно з заповіддю, не може будь-хто з монахів, а тільки той, кому після досвіду це доручено. Він буде, відповідно до потреби кожного, давати й приймати (св. Василій Великий, КПр. 91).
Коли хтось з недбальства щось загубить або легковажно вживає якусь річ, нехай буде як святотатець, як той, хто став причиною святокрадства, бо все є посвячене Господеві, віддане Богові (св. Василій Великий, КПр. 144).
Захланність - це злий сусід у селі і в місті. Море знає свої межі, ніч не переступає давно назначених їй границь! А захланний не знає меж, не в'яжеться часом... Він, мов вогонь, все пожирає (св. Василій Великий, До багачів).
Кого смерть помилувала через його багатство? Кого минула хвороба через його гроші? Доки ще золото буде петлею душ, вудкою смерті, принадою гріха? Доки багатства будуть причиною війни? (св. Василій Великий, До багачів).
Хто є батьком брехні, винуватцем фальшивої присяги? Чи ж не багатство? Чи ж не його жадоба?... Та ж гроші є для піддержання життя. Вони не мають бути для вас причиною нещастя! (св. Василій Великий, До багачів).
Ті є вбогі духом, які стали такими тільки ради науки Господа, що сказав (Мт. 19:21): «Іди, продай все, що маєш і дай убогим». Але й той не є далекий від блаженності, хто приймає убозтво, звідки воно не походило б, і звертає його на Божу волю, як Лазар (св. Василій Великий, КПр. 205).
Убозтво - це звільнення від клопотів, життя без журби, необтяжений подорожній, позбуття смутку, вірність заповідям (св. Іван Ліствичник, Слово 17).
Скарбом монаха є життя без власності, самота тіла, скромність одежі (св. Василій Великий, А.Б. 3).
Гроші - початок зла, причина воєн, корінь ненависті (св. Василій Великий, Гомілія на Пс. 114).
В чому полягає захланність? - У тому, що хтось переступить межу дозволеного. Згідно зі Старим Завітом - де дбати про себе більше, ніж про свого ближнього, бо написано: «Любитимеш ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19: 18), а згідно з Євангелієм, журитися про себе більше, ніж на сьогоднішній день - безумство; сказано бо(Лк. 12:20-21): «Безумний! Цієї ж ночі твою душу заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Далі сказано загальніше: «Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість багатіти в Бога» (св. Василій Великий, КПр. 48).
Грошолюбство породило все зло. Спокушений ним Юда зрадив Учителя. Грошолюбство гірше від диявола, бо зводить на манівці душі, якими заволодіє. Воно їх змушує забути про все - про себе, про ближніх і закони природи. Воно позбавляє їх глузду і робить безумними (св. Іван Золотоустий, Зрада Юди І).
Прошу вас, щоб ви втікали від тієї поганої пристрасті - грошолюбства, що є коренем усього зла і причиною втрати душі (св. Теодор Студит, Короткі науки 71).
Святий Василій, єпископ Кесарії, одному сенаторові, що відрікся світу і вступив до монастиря, але залишив дещо для себе зі свого майна, так сказав: «Ти і сенаторст во втратив і монахом не став» (Іван Касіян, Про грошолюбство).
Убогий монах - це пан світу. Він довірив усі старання Богові, а через віру дістав усіх людей за слуг. Він не говорить про свої потреби до людини. Він приймає все, що приходить до нього, наче з Божої руки... Вбогий аскет - це син відречення. І про те, що має, думає, наче б це було ніщо (св. Іван Ліствичник, Слово 17).
Прийшов багатий до монастиря Скете в Єгипті і приніс багато золота, просячи одного монаха, щоб роздав його монахам. А цей каже: «Вони того не потребують». Тоді багач поставив кошик із золотом коло дверей церкви. Священик, бачучи золото, сказав до монахів: «Хто потребує золота, хай собі візьме». І хоч їх стільки переходило мимо, ніхто до золота навіть не доторкнувся. Тоді старець каже до багача: «Бог прийняв твою жертву, іди і роздай своє золото вбогим» (Вислови Отців пустині).
Тлумачення скорочень: А.Б. - Аскетична Бесіда; КПр. - Коротші Правила; МПр. - Моральні Правила; ШПр. - Ширші Правила
З книги "Перлини Східних Отців"
Якщо Вас зацікавили повчання радимо придбати книгу