Святі Мученики Борис і Гліб

6 серпня - Мучч. Бориса і Гліба

Сьогодні Церква вшановує святих братів страстотерпців Бориса і Гліба (в хрещенні Романа і Давида) - одних з перших русько-українських святих, канонізованих Київською Церквою, молодших синів святого Володимира Великого - хрестителя Русі-України.

До наших днів збереглося багато писемних пам`яток давнини, присвячених життю й трагічній загибелі Бориса та Гліба.

Після смерті Володимира обох його синів улюблених Бориса та Гліба, що він їх, як найменших, довго держав при собі, якраз не було в Києві. Гліб щойно посів стіл у Муромі. Борис же очолив князівське військо в поході.

Ще як захворів Володимир, насунули на Русь печеніги з півдня. Тож послав князь їм назустріч Бориса. Тільки ж до бойовища не дійшло. Дізнавшись про наближення руського війська, печеніги відступили від кордонів Руської землі. Коли Борис повертався назад, додому, в дорозі його спіткала звістка про смерть батька і про те, що Святополк посів батьківський престол.

Глибоко засмучений тяжкою втратою, помолившися Богові за упокій душі батька, Борис водночас щиро зрадів за свого старшого брата — "сий ми будеть яко отець" — і рушає знову до Києва, "яко овця незлобиво, не помышляше никоего же зла на брата своего".

Святополк, захопивши престіл у Києві, щедрі дари роздавав киянам, але ті не так дуже радо приймали їх. Адже ж бо їхні рідні та близькі були в поході з Борисом. До того ж не до душі їм був Святополк, котрий ще за життя свого батька з намови польського короля Болеслава, тестя свого, хотів одколотися від Русі. Володимир за те кинув його до темниці. Бажаючи закріпити свою владу в Києві, Святополк задумав лихе проти меншого брата. Через гінців він запевняє Бориса в братерській любові, а насправді вони, як зазначено у "Сказанні", "льстьно, а не истину глаголя". Святополк подався вночі до Вишгорода та прикликав до себе Путьшу й інших мужів вишгородських і наказав їм виступити назустріч Борисові, щоб убити його. Лиходії погодились і рушили в путь.

Коли дружинникам Бориса стало відомо про підступний план Святополка, вони кинулися просити свого князя, щоб пішов він на Київ і вибив окаянного з міста силою, та й сів на батьківському престолі.

Але така пропозиція для Бориса не була прийнятна. Його моральні переконання не дали йому здійняти руку на брата: "Не буди ми възяти рукы на брата своего, и еще же и на старішпіа мене, его же быхъ им-Ьлъ акы отьца". Крім того, Борис розумів, що якщо станеться сутичка, то багато його вояків поляжуть в бою, а він з любові до них допустити того не міг. Тому юний князь просив дружинників, щоб верталися до рідних осель, а до Святополка послав свого отрока, аби він запевнив старшого брата в Борисовій любові та відданості.

Отрок не повернувся назад, бо Святополк його не пустив. Натомість надійшла звістка, що вбивці вже наближаються до табору, і Борис, чуючи смерть, з гірким смутком почав готуватись до неї. Він наказав тим кільком отрокам, що лишилися біля нього, розбити шатро на березі річки Альти, і там, у самоті, з бурхливим риданням просив Бога про спасіння душі своєї і про милість до своїх убивць. А тим часом кати Святополкові Путьша, Тальць, Єлович та Ляшко підступилися до шатра. Щойно князь закінчив молитися, як вони забігли всередину і накинулися на нього. Та супроти вбивць став "угрин" Георгій, найулюбленіший слуга Бориса. Він хотів заступити собою князя, але впав, уражений вражою зброєю. Лиходії поспішали заволодіти дарунком князя, "гривною златою", що Георгій носив її на шиї, і відтяли голову бідоласі.

Але життя ще не полишило зраненого князя, він вибрався із шатра. Вороги кинулися навздогін, Борис молив їх не добивати його, поки він не промовить ще однієї молитви. Князь подякував в ній Богові найперше за те, що він дав йому "убежати от прельсти жития сего льстьнааго", `ще й зичить миру старшому братові й убивцям, що він їх послав. А відтак просить підступників кінчати свою службу.

Лиходії поклали тіло князя на воза та й повезли. Але дорогою він знову почав виявляти ознаки життя. Тоді двоє варягів, приставлених Святополком, добили його.

Тіло Бориса привезли до Вишгорода й поховали біля храму святого Василія.

Святополк же "окаянний" продовжував додавати беззаконня до беззаконня. Лиха стежка, на яку він ступив, тягнула його до нових злочинів. У "Сказанні" устами самого лиходія розкрито пружини його злочинницьких діянь. Якщо ці діла припинити, розважує Святополк, то брати, щоб мені відомстити, або вчинять мені ще гірше, ніж ото я вчинив, або, в ліпшому разі, проженуть мене з батьківського престолу, "и поношения поносящихъ нападуть на мя, и къняжение мое прииметъ инъ"; а що тяжіє наді мною материн гріх, то однак "съ правьдьныими не напишюся". Отже, він не знайшов іншого шляху, як цей кривавий — повинищити всіх братів, щоб не було йому суперників у його владі.

Наступною жертвою став найменший із братів князь Гліб.

Гліб мав князівство у Муромі, де він князював, ще не знаючи про смерть батька і Святополкове злочинство над Борисом. Святополк же послав гінця до Гліба із звісткою, що батько їхній Володимир захворів і бажає бачити його в себе. Гліб, не гаючись, сів на коня і помчав до Києва. Та невдовзі його наздогнав гінець од брата Ярослава, котрий княжив тоді в Новгороді. Сумну новину Ярославові повідомила сестра, і от він сповіщав Гліба про батькову кончину, про загибель Бориса і просив його не йти до Києва, бо Святополк задумав і над ним учинити розправу.

Але Гліб мав надію своєю покірливістю умилостивити Святополка і так порятувати своє молоде життя. Гліб знову пустився в дорогу. Аж тут кінь його зламав собі ногу. Тоді вінпішов до річки Смядині, сів з дружинниками на "кораблець", щоб вийти до Дніпра і водою дістатись до Києва. По якомусь часі вгледіли вони стрічний корабель. Коли стало зрозуміло, що то є послані проти них люди Святополка, дружинники взялися до зброї, щоб захистити в бою свого князя. Та Гліб не міг допустити того і звернувся до своїх воїнів із такими словами: "Друзі мої! Не треба чинити опір насильникам. Якщо ми зустрінемо їх без бою, то в посланців Святополка не буде причин позбавляти мене життя. Вони привезуть мене до Києва, де я вблагаю брата змилосердитись і зберегти мені життя. Якщо ж ми чинитимемо збройний опір, то й вас поб`ють і мене погублять. Тому, прошу вас, зійдіть на берег, а я сам зустріну їх посеред річки". Так переповідає Нестор Глібові слова, головний сенс яких — турбота про дружинників: "блюдя ихъ, да ніжако и тыхъ погубять и пролиють кровь неповиньну. Уняше бо святый единъ за вся умрети, и сего ради отпусти я".

Лиходії на чолі з Горясером підпливли до "кораблеця" й поскакали на нього. Вони схопили Гліба, котрий і не думав опиратися, і наказали його кухареві Турчину вбити свого господаря. Цей слуга був не такий, як отрок Бориса, ладний віддати власне життя за свого князя. Турчин, наче Іуда, зрадив господаря і зарізав його, як безмовну вівцю: "закла яко агня непорочьно и безлобиво".

Убивці повернулись до Києва і доповіли Святополкові про вчинене. Почувши це, підступник надумав було й інших братів отак повигублювати, та Бог не допустив того. Кияни повстали на Святополка і вигнали його з Києва. Батьківський стіл посів Ярослав.

Усе те, що є підкреслено дивним, незвичним для свідомості наших пращурів у історії загибелі Бориса та Гліба: найбільше те, що вони по своїй волі вибирають смерть; мають змогу порятуватись, але не бажають наражати на небезпеку своїх вірних слуг, ладних віддати за них життя,— усе це виставляє їх як речників нової історичної ідеї. Було щось таке, що його святі брати поставили понад життям. Культ Бориса та Гліба служив проповіді та втіленню в життя найголовніше покори, любові та неприйняття марноти земного світу, що пов`язані з усвідомленням безглуздості жадання влади.

Скромність, лагідність, сумирність — ось ті якості, які характеризують моральне обличчя святих братів Бориса та Гліба.

Борис загинув на річці Альті 24 липня, а Гліб - 5 вересня біля Смоленська.

Молитва до Господа за заступництвом Святих Мучеників Бориса і Гліба

"Правдиві страстотерпці і істинні Євангелія Христового послухачі, доброчесний Романе з незлобивим Давидом, ви не спротивилися ворогові – братові, що вбивав ваші тіла, а душ не міг діткнутися.

Нехай, отже, плаче злий властолюбець, а ви, радіючи з ангельськими ликами, стоячи перед Святою Тройцею, моліться, щоб країна рідних ваших благовгодна була і щоб сини руські спаслися.

Засіяла днесь преславна пам’ять ваша, благородні страстотерпці Христові, Романе й Давиде, що скликуєте нас на прославу Христа, Бога нашого. Тому, прибігаючи до ковчега ваших мощів, приймаємо дар оздоровлення вашими молитвами, святії, бо ви є божественні лікарі".


 

Свята великомучениця Христина

Свята Великомучениця Христина

В місті Тир високоповажний ігемон на ймення Урван мав доньку, що в ранніх літах зустрілася зі Спасителем, а пізніше стала мученицею і віддала своє життя за Нього.

Коли вона народилася, батьки назвали її Христиною, напророкувавши те, що вона стане дитиною Христовою. Коли їй минуло 11 років, проявилася невимовна врода дівчинки. Батько заховав доньку від людських очей у височезній кімнаті, приставивши до неї рабинь, і наказав регулярно підносити фіміам та віддавати хвалу золотим і срібним ідолам. Багато знатних чоловіків хотіли одружити Христину зі своїми синами, але батько відповідав, що присвятив її богам, тепер все життя вона мала залишатися дівою і служити ідолам.

Тим часом Христина росла і з кожним днем ставала все мудрішою, адже Господь осіняв її Своєю благодаттю. Вона дивилася у вікно на небо і небесні світила і переконувалася у пустоті бездушних ідолів, тому відмовилася приносити їм жертви. Свята дивилася на Схід плакала і говорила сама до себе: «Доки серця людей будуть у темряві, доки розум їх буде затьмарений, що не звертається до Господа Бога, Який створив небо і землю і зробив їх такими, аби своєю красою тішили око людське?»

Так роздумуючи, вона сама почала поклонятися Єдиному Богу і зі сльозами на очах молилася, аби Він дозволив їй відкрити Себе. Коли вона достатньо постила і молилася, до неї з’явився ангел Божий, що осінив її хресним знаменням і провістив, що вона постраждає від трьох мучителів. Надихнувши її на подвиг, ангел дав Христині хліба, бо вона вже давно постила. Після цього візиту, свята утішилася Духом Святим і ще ревніше молилася. Вона по одному розбила ідолів. Їх уламки викинула з вікна, а зранку люди йшли і збирали срібло і золото.

Одного ранку батько вирішив навідати доньку і поклонитися ідолам. Він розлютився, коли дізнався, що з ними трапилося. Він люто бив доньку по обличчю. Свята довго мовчала, а потім прославила Бога Єдиного, золотих і срібних богів назвала бісами і розповіла, як їх потрощила. Почувши це, Урван розлютився: всіх рабинь порубав мечем, а доньку засудив на муки. Спочатку її били прутами, а тоді зв’язану кинули до темниці . Коли про це все дізналася матір, то поспішила до в’язниці, аби вмовити дитину відректися від Хреста. Натомість свята відреклася від матері-язичниці. Довго ридала мати, але не змогла переконати дочку. Наступного дня Урван розпочав суд, забувши, що перед ним його дитина, але бачачи лише злочинницю. Батько вмовляв Христину принести жертву богам, якщо ж вона не погодиться, то він відречеться від неї і не помилує. На це свята відказала, що була би щасливою, коли б слуга сатани перестав називати її дочкою, бо вона – дитина Творця.

Тоді Урван наказав підвісити відступницю і стругати її тіло залізом. Коли її припинили катували і знали з дерева, вона побачила на землі куски свого тіла. Свята зібрали їх і кинула батькові в обличчя зі словами: «Їж м'ясо доньки твоєї!» Ц еще більше розлютило тирана. Він наказав прив'язати Христину до залізного колеса, під нею запалити вогнище і поливатиїї тіло гарячою олією.Тіло пеклося, як м'ясо чи риба до обііду. Для людини, особливо жінки, не до снаги витримати такі муки, але Бог охороняв життя раби своєї для прославлення пресвятого Імені Свого і на приниження язичників. Святі ангели стояли біля неї і полегшували муки. В той час за Божим велінням, частина вогню перекинулася на нечестивих язичників, що споглядали за тортурами, і спалив 1000 осіб. Урван не знав, що робити з мученицею і наказав кинути її до темниці. Там під час молитви ангел Господній зцілив всі її рани, нагодував її і мучениця прославила Господа. Потім ігемон наказав кинути мученицю в море. Слуги взяли її в човен, завезли далеко від берега, прив'язали до шиї величезний камінь і кинули в море. В той час ангел відв'язав камінь, і ходила по воді, як по суші, бо ангел підтримував її. Море стало  для неї купеллю святого Хрещення, якого вона так бажала. Зі світлої хмари був голос, що провіщав над нею ім'я Святої Тройці, як і належно при чині Хрещення. Вийшовши з води, свята пішла до батька. Він вжанхувся, побачивши її живою і здоровою, але не побачив у цьому Сили Божої, а лише чаклування. Він наказав знову кинути її в темницю, бажаючи зранку відрубати їй голову. Але цієї ночі він сам помер.

Після раптової смерті Урвана, на його місце прислали іншого ігемона, Діона, і повідомили про ув'язнену Христину. Він вивів мученицю на суд. Спочатку намагався ласкаво переконати її зректися Господа, коли ж побачив, що віра її непохитна, то жорстоко мучив її: бив, стругав залізом, палив вогнем, потім наказав розігріти вечичезну сковорідку, на ній простягнути голу Христину і перевертати, поливаючи гарячими олією та смолою, змушуючи поклонитися богу Аполону. Але мучениця твердо стояла на своєму. Під час її молитви ідол впав і розбився в порох. В ту ж хвилину правитель Діон впав на землю і помер. Святу знову закрили в темниці. Недарма страждала свята мучениця, адже народ, бачачи такі чудеса, увірував в Єдиного Господа Ісуса Христа. І приходили люди в темницю і там свята їх навчала, поки в місто не прибув новий правитель на ймення Юліан.

Він також влаштував суд для святої, катував її: спочатку розпачили величезну піч і три дні її нагрівали, потім туди на 5 днів кинули мученицю, ал евогонь не зачепив її. Ангели Господні зрошували піч водою і одним хором зі святою співали похвальні пісні Господеві так, що це чули навіть сторожі печі. Через 5 днів піч відкрили і свята вийшла звідти жива і здорова. Ігемон лютував і наказав чаклунам, аби зібрали всіх змій, скорпіонів, єхидн і пустити їх на мученицю, аби вони вбили її своєю отрутою. Коли випустил тварин на Христину, то ті її не кусали, лише повзали навколо неї. Збоку стояв чаклун і заговорював, аби піддані кусали святу, але за Божим веліням, вони вкусили чаклуна і той помер. Тоді свят а наказала плазунам йти на свої місця і нікому не шкодити. Через певний час свята змилосердилась і воскресила чаклуна і він став християнином. І не тільки він, а й народ, що бачив дива Божі. Тоді ігемон наказав відрізати їй язик, що славив Бога, але навіть після цього вона розмовляла і схопившиязик свій кинула в очі ігемону зі словами: «Їж, нечестивцю мої члени!» від цього дотику ігемон осліп. Ігемон не міг більше терпіти того, що свята так ревно прославляє Бога і наказав її стратити. Тоді воїни прокололи її дівоче тіло списами. Родич святої Христин і з честю поховав її тіло.