Стрітення Господнє - велике двунадесяте Богородичне свято у Східній Церкві і Господнє - у Західній.

Коли Ісусу Христу виповнилося 40 днів (тобто, згідно церковної традиції, 15 лютого за Григоріанським календарем), Пресвята Діва Марія та Її Обручник - св. Йосип принесли Його до Єрусалимського храму. Від часу порятунку ізраїльських первістків від загибелі в ніч виходу вибраного народу (а також тих багатьох іноплемінників, які приєдналися до нього) з Єгипту кожного новонародженого первістка чоловічої статі приносили до Святилища для представлення перед Господом. При цьому батьки приносили в жертву однолітнього агнця і молодого голуба або горлицю. Якщо не було можливості принести агнця, приносили два голуба або дві горлиці.

Коли Преблагословенна прийшла до храму разом із Йосипом і маленьким Ісусом, туди ж навідався праведний старець Симеон. Йому було дано Господнє одкровення, що він не помре до тих пір, аж поки не побачить Спасителя. Симеон взяв Його на руки, воздав хвалу Богу і промовив: „Зараз відпускаєш ти раба Свого, Господи, як Ти і обіцяв, з радісним духом. Ось, очі мої побачили Спасителя, Якого Ти поставив перед лицем всіх племен земних. Це - Світ для освічення язичників, це – Слава для народу Твого Ізраіля” (Лк.2:29-32).

Там же, у храмі, була того дня й Анна Пророчиця. Вона також дарувала своє благословення Сину Божому і "говорила про Нього всім, хто [свого спасіння та] визволення Єрусалиму чекав" (Лк.2:38).

Церква співає в цей день: «Давній днями, Який дав у давнину Закон на Синаї Мойсею, нині бачимо як Дитину; і Закон виконуючи, як Творець Закону, за Законом у Храм приноситься й старцю вручається». Той Самий Бог, Який говорив на Синаї з Мойсеєм та встановив старозавітній Закон, тепер приноситься в храм як Дитина, виконуючи цей же Закон. У словах пісні втілюється церковне вчення про те, що за всіх часів Бог спілкувався з людством в особі Сина. Тому, зокрема, неправомірно зображувати на іконах Бога Отця, Якого ніхто й ніколи не бачив. «Давній днями», тобто старець, у вигляді якого Бог являвся деяким пророкам до втілення Христа, - це той Самий Син Божий.

У день Стрітення Господнього в церквах, за традицією, освячуються свічки. Традиція ця походить зі стародавнього звичаю влаштовувати в день Стрітення хід містом із запаленими світильниками (на зразок хресного ходу). Потім з'явилося повір'я, що ці свічки нібито "охороняють" житло від удару блискавки. Насправді ж у молитвах на освячення свічок на Стрітення Господа Бога прохають про те, щоб, як запалені свічки своїм світлом розганяли нічний морок, так і наші душі, просвічені Духом Святим, уникали гріховної пітьми (духовної сліпоти).

І для цього конче потрібно, аби у кожної віруючої людини, передусім, відбулося дійсне - правдиве, у щиросердному покаянні і смиренні, благоговінні та подяці Богові, духовне "народження звище" (Ін.3:3,7). Тобто, благословенна - особиста зустріч з Христом Спасителем. Або, як про це каже Сам Ісус, "ось, стою при дверях і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною" (Одкр.3:20).

І все це - тобто, необхідність будь-що спасати, зціляти й боронити від гріха і сатани свої душі, серця і тіла - особливо актуально й нагально звучить саме в наш час. Коли ми, судячи з багатьох довколишніх подій і ознак, проживаємо якраз "в останні роки"  і "в останні дні" (Єз.38:8,16) Історії спасіння людського роду. Й масштабно та вельми щільно сатанинсько-демонічна "ось, темрява землю вкриває, а морок - народи" (Іс.60:2). Тим паче, "бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що небагато йому залишається часу" (Одкр.12:12). 

 

Той самий диявол-Люцифер, який - серед різного й усілякого іншого - наразі дуже прагне й намагається збурювати й провокувати і, зокрема, у нас в Україні (руками своїх підручних) ворожнечу й суспільні конфлікти і протистояння. У т. ч. на політичному, а особливо на релігійному та етнічному (мовно-етнічному), ґрунті. І це все - на тлі теперішньої збройно-гібридної агресії, вочевидь,  одного з головних з отих його підручних (тобто імперсько-шовіністьких Кремля-ФСБ) проти нашої незалежної держави та її різноликого Божого люду.

Тим паче, що ця проблема і ситуація - тобто деструктивно-руйнівна і згубна дія отого заздрісно-братовбивчого "духу Каїна" (Бут.4:10-12) - ніяк не нова для наших вітчизняних теренів. А сягає вже, на превеликий жаль, досить багатьох століть. І саме ця обставина і становила одну з тих поважних - і якраз глибинних ДУХОВНО-МЕНТАЛЬНИХ - причин, через які у нашій історії неодноразово ставалися такі події, що ми їх досвідчуємо і, зазвичай, характеризуємо не інакше, як тяжкі й прикрі "українські поразки". А надто у ХVII-XVII і першій половині ХХ ст. Або, як каже й наголошує - з приводу ПОДІБНОГО - у Своєму пророчому Слові Божому Сам Господь, "легко і скоро Я поверну [цю] помсту вашу на голови ваші..." (Іоїл 3:4). Й тому ось "і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18).

І одним із характерних і прикрих символів і синонімів таких от - жорстоко-кривавих "акцій помсти", які незмінно викликають справедливий гнів Божий, стала, скажімо, масова трагедія, що трапилася 15 лютого 1919 р. - себто якраз у свято Стрітення Господнього - в Проскурові. Й, між іншим, в числі її жертв опинився один місцевий православний священик, що відважно спробував було  - "Не убий!" - зупинити цю жахливу й безглузду погромницьку розправу...

Й тут, напевно, слід відзначити й закцентувати, що те вікопомне й доленосне - св.-Володимирове Хрещення Русі-України утвердило на наших теренах правдиву й спасенну віру у всемогутнього й премудрого Бога патріархів Авраама, Ісака і Якова. Що, як добре відомо, заснована і несе в собі насаджений і виплеканий Господом, за означенням св. апостола Павла, "святий початок" - "святий корінь" (Рим.11:16) Старого Завіту. Й ця свята й істинна віра у милостивого й преблагого Живого Бога і закликала й запропонувала нашим пращурам вельми благословенне й преображуюче їх "стрітення" з Божественним Спасителем світу - Ісусом з Назарету.

Ба більше: вона зродила такий духовний - дійсно євангельський за змістом - феномен, як "київське благочестя". Той, що (серед багато чого іншого) практично реалізовував, наприклад, таку настанову св. Павла християнам, "шоб не були самі в собі [надто] велемудрі" (Рим.11:25). Іншими словами, це "київське благочестя", містило - і навіть попри початок Великої схизми (1054 р.) - чималу відкритість до християнських як Сходу, так і Заходу, значну (принаймні, як до тієї історичної доби) віро- та етнотолерантність. У т. ч. щодо християн-"єретиків" та адептів інших монотеїстичних релігій. Те, що згодом - починаючи від драматичного (постберестейського) розколу на зламі ХVI-XVII cт. уже, власне, самої історичної Київської Церкви та вітчизняного соціуму ("Русь нищить Русь") і надалі - поступово й значною мірою було, на превеликий жаль, втрачене. І цю ментально-психологічну "порожнину", що тоді утворилася, також підступно заполонив все той же "дух Каїна".

А надто, коли 1648 р. вибухнула Хмельниччина: з тими масштабними кривавими трагедіями, що її супроводжували. Включаючи чималі жертви - на ґрунті релігійної та етнічної, соціально-станової і суспільно-політичної нетерпимості й конкуренції, заздрості і ворожнечі. Й подібного штибу трагічні зіткнення й заворушення, протистояння і розправи, які - геть і ніяк - не наближали і не сприяли цьому правдивому й спасенному "стрітенню" багатьох і багатьох наших земляків з Христом, подеколи, як зазначалося вище, спалахували ще впродовж трьох наступних століть вітчизняної минувшини. Включаючи і період Другої світової війни.

Іншими словами, в невинній крові тих численних жертв, за влучною і слушною заувагою Левка Чикаленка, кожного разу геть захлиналась і потопала українська свобода... А Тарас Шевченко в "Передмові" до поеми "Гайдамаки" стосовно "того кровавого діла", себто "як боролися ляхи з козаками", і наголошуючи своїм сучасникам, "що батьки їх помилялись", закликав їх: "нехай  братаються знову зі своїми ворогами".

Разом з тим якраз відома й, зокрема, тогочасна - смілива й відверто-відкрита публічна громадянська позиція і конкретна практична дія праведного митрополита Андрея ШЕПТИЦЬКОГО, в т. ч. його - і, до того ж, датоване (якраз в день відомих церковних  урочистостей східних і західних християн) 21 листопада 1942 р. (!) - знамените пастирське послання "Не убий", вельми допомогли закладанню певних ДУХОВНО-ЕТИЧНИХ підвалин. Себто саме тих, на тлі яких - майже через ПІВСТОЛІТТЯ по тому - в контексті розвалу й розпаду "європейського соцтабору", а особливо, власне, самого СРСР, - розпочався вихід на волю різнобарвного українського християнства та була відновлена національно-державна самостійність і незалежність України: "і освятіть П'ЯТДЕСЯТИЙ рік і оголосіть свободу на [цій вашій] землі всім жителям її; нехай буде це у вас ювілей" (Лев.25:10).

[Крім того, детальніше про ДУХОВНЕ значення та відповідні - знакові факти і події в подальшій історії (вже незалежної) України в цей день 21 листопада можна ознайомитися з певних роздумів і міркувань, опублікованих на цьому ж порталі. Для цього слід в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати і відкрити такий текст (заголовок): "21 листопада - Святкування Собору Архистратига Божого Михаїла".]

Вочевидь, наразі, коли різноликі українські християни поволі відроджують і навертаються до отих давніх і шляхетних - євангельских, за суттю, - чеснот "київського благочестя", маємо вельми серйозно й відповідально ставитися до всього цього й подібного до нього. Тобто до сьогоденної долі і - тим більше - подальшого майбуття нашої незалежної Української держави та її багатостраждального народу. Всієї нашої вітчизняної людності - як такої, але, передусім та особливо, пам'ятати й дбати про кожну людську душу зокрема, про її духовне відродження і спасіння. Тобто її істинне й остаточне "стрітення" з Христом. Причому, незалежно від її (нинішнього) віросповідання та світоглядних орієнтирів чи політичних симпатій, етнічного походження та рідної мови, соціального статусу та будь-яких інших чинників і особливостей. Власне, як про це навчав і заповідав Своїм учням і послідовникам Син Божий.

Тим паче, що, дуже схоже, невпинно зближається той момент, як неодмінно й неминуче "настане [Його cудний] день Господній, великий і страшний. І буде: всякий, хто" - вчасно й у щирому розкаянні і наверненні, тобто в стані "смиренного і скрушеного духа"  cвого серця - "прикличе ім'я Господнє [Христа-Месії], спасеться". Бо тоді й відбудеться це його "стрітення" з Ісусом, Який Своїм Святим Духом замешкає в його серці й розумі та буде надихати й провадити його по життєвій дорозі. Й саме в правдивій Церкві Божій і "буде спасіння, як [про це] сказав Господь" (Іоїл 2:31,32; Іс.66:2).

І таким чином у Боже "спасіння", врешті-решт - коли, як казав Ісус Христос, "скінчаться часи язичників", тобто "коли Я [достатньо] поверну полон Іуди і Єрусалима" (фізичний і духовно-ментальний) і припиниться "потоптання язичниками [беззаконними чужинцями святинь] Єрусалима" [причому, як того, що на Святій Землі, так і "другого", який на Дніпровських пагорбах і крутосхилах (Києва)] - остаточно "ввійде повна кількість язичників". І разом з якими й "увесь Ізраїль спасеться" (Рим.11:11,25-27; Лк.21:24; Іоїл 3:1). Амінь.