мученик Полієвкт

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті  святого мученика Полієвкта.

У часи Декія і Валеріяна, царів Римських, були два воїни чесні, Ніярх і Полієвкт, у Мелитині-граді у землі Вірменській, які, потоваришувавши між собою, таку один до одного любов мали, що й між рідними братами такої не знайти. Кожен-бо, здавалося, у другові своєму життя і дихання мав. Був же Ніярх християнином вірним, у благочесті і законі Господньому досконалий. Особливим же був Полієвкт: вірою — еллін і світлом істинним ще не просвітлений, проте християнські беріг звичаї і всілякими чеснотами прикрашався. І був по всьому плодовитим оливним деревом, лише того не вистачало, що ще не був у домі Божому. Турбувався ж Ніярх, щоб до християнської віри привести його, часто йому Божественне Писання прочитуючи і про одного істинного розповідаючи Бога, виявляючи суєту і мерзоту ідолопоклонництва, але ще не прийшла година навернення і спасіння його, від Бога йому передзнаменованого. Коли ж почулося на торжищах і на вулицях читане безбожне царів нечестивих веління поклонятися богам їхнім мерзенним, що всіх примушувало, погрожувало муками розмаїтими і смертями, якщо хтось знайдеться такий, що не покориться і не послухає, — тоді Ніярх, як вірний раб Христовий, до смерти приготувався і почав журитися другом своїм вірним Полієвктом, думаючи, що той, кого ж у християнській вірі бачити сподівався, за-боїться наказу і погроз царських і в нечесті еллінському до кінця перебуватиме, і так закриється йому путь до спасіння. Цим вельми журячись, і сумуючи, і таємно через братню плачучи погибель, змінився вельми на лиці, і видно було, що зажурений і скорботний.

Полієвкт же, бачачи друга свого таким збентеженим, питався про причину печалі його. Коли той же не повідав, став і Полієвкт печальний: не терпів-бо бачити друга свого в тузі і збентеженні. Коли ж наполягав Полієвкт своїми проханнями і казав: "Чи я в чомусь образив тебе? Який мій гріх супроти тебе? Яка річ сталася така важка, що другові своєму не подаси прощення?" — Ніярх же, очі сльозами наповнивши і з глибини серця зітхнувши, сказав: "Коли, о любий друже, про любови нашої і приязні думаю розділення і знищення, занепадаю, і тужить у мені дух мій". Це чувши, Полієвкт вельми зранився серцем і сказав: "Як таке може бути, брате? Нащо говориш такі слова понад надію? Звідки має бути нашої любоїш розділення, від неї ані смерть нас розлучити не зможе?" Сказав Ніярх: "Це є, о любий друже, те, що мене дуже засмучує і пригнічує дух і душу, бо те, що сказав, розділення наше тяжче є від природної смерти". Полієвкт же, сказаного не зрозумівши, встав скоро і, друга з любов'ю обнявши, наполегливо просив: "Скажи, — говорив, — о Ніярху, скажи відкрито і зрозуміло, яке буде те наше розділення, не можу більше терпіти твого мовчання. Якщо ж мовчатимеш і не скажеш мені, то побачиш зараз Полієвкта твого на землі мертвого і бездиханного". Тоді Ніярх говорити почав: "О любий Полієвкте, царський наказ той, що повсюди читається, принесе нам розділення і розлуку один з одним. Я-бо християнської віри, ти ж еллінського нечестя. І коли візьмуть мене на смерть, ти відречешся від мене і покинеш мене". Це чувши, добророзумний Полієвкт зразу зрозумів, чого хоче Ніярх, і благодаттю Божою просвітився, почав думати про божественне. Згадав про те, яке було перед кількома днями, видіння і сказав: "Не бійся, любий мій друже Ніярху, ніякої нам не буде розлуки. Бачив-бо я у сонному видінні Христа, Якому ти служиш, що приступав до мене і, знявши з мене мій одяг, одягнув мене в одежу иншу, нову, вельми коштовну й гарну, її ж ціни і краси вимовити неможливо, петлі ж одягу того були золоті. Ще ж і коня крилатого дав мені". Ніярх же, те чуючи, радий був і тлумачив видіння, що скидання старого одягу, вбирання ж у повий є зміна життя на краще. "Належить тобі, — казав, — залишити нечестя еллінське й одягнутися в Христа вірою благочестивою. Кінь же крилатий знаменує швидке до Небес поспішання". І сказав до Полієвкта: "Ось вже пізнав ти Христа, істинного Бога". Він же сказав: "А коли я не знав Його? Хіба я не горів серцем, коли ти мені про Нього розповідав? І коли читав мені Святе Євангеліє, не дивувася словам Його? Імени лише християнського не вистачало, а ревністю і волею християнином був, завжди-бо з прагненням думав залишити суєтних ідолів і стати рабом Христа Господа. Що-бо зробимо, о Ніярху? Чому явно не покажемо нашої в Христа віри та ісповідання?" Ніярх же, із насолодою слів його послухавши, веселився духом. Боявся, чи не почне жаліти за маєтками, жінкою і дітьми чи своїм здоров'ям, почав з ним про суєту світу цього розмовляти, розповідати ж про невидимі блага і славу, що на Небесах є. "Мені, — сказав, — ні багатство, ні слава, ні честь воїнська, ані щось инше зі світського не є кращим і бажанішим понад життя в Христі Ісусі. Його єдиного бажаю, инше ж все є в мене малим і несуттєвим". Полієвкт, ніби спокушаючи його, сказав: "То ти не любиш тої, що маєш сьогодні, воїнської чести?" Відповідав Ніярх: "Думаю, що ще не знаєш, о Полієвкте, істинної чести, і слави, і безперервного блаженства, яке Христос Господь приготував для рабів Своїх". Сказав Полієвкт: "Ти думаєш, що не знаю я тої, що є у Христа на Небесах слави, і чести, і блаженства. Я ж думаю, що випередив вже тебе до небесного, бо царську, небесну, у видінні, як же тобі сказав, прийняв одежу. Але спитаю тебе про одну річ: чи можна без таїнств християнських до Христа приступити і Його стати воїном?" Відповів Ніярх: "Не сумнівайся в цьому, вірний друже, сильний Бог з каменя підняти дітей Аврамових[2]. Ні перед одним-бо, хто звертається до Нього, не зачиняє Він дверей Свого милосердя. А тим, хто приходить пізніше у виноградник Його, рівну дає винагороду, як же і тим, хто весь день працював. Так розбійникові, що на хресті, Рай відчинив і за мале ісповідання велику дав винагороду, за яку инші багато потів пролили". Це чувши, Полієвкт сказав: "Хай буде слава Христові, Богові істинному, ось з того часу все суєтне залишаю для світу, Христовим же рабом себе іспо-відую і Йому послужу, як же вгодно Йому буде. Піду-бо і прочитаю наказ царський, на християн і на Господа мого Ісуса Христа виданий". Так сказавши, пішов на торжище і, писання царське прочитавши, перед усіма плюнув на нього і роздер його на частини. Повернувшись, побачив ідолів, яких несли на капище, і людей, що кланялися їм, і спершу посміявся дуже над безумством поганським, тоді, ніби на поклоніння, кинувся до ідолів і, наблизившись, брав ідолів по одному і вдаряв ними об землю, розбиваючи в порох як глиняні, — і розтоптав у той час еллінських богів дванадцять. Коли це сталося, прийшов на те місце батько жінки його на ім'я Фелікс, що призначений був царями на катування християн. Він, бачивши богів своїх від Полієвкта розбитих, засмутився вельми і застогнав, говорячи: "Горе мені, бо залишився без дітей своїх, і якщо раніше відомий був через дітей, нині несподівано збездітнів. Ніхто ж бо з богів ані з людей не помилує Полієвкта мого, що таке зробив". Полієвкт же, торжествуючи через знищення бездушних, сказав до тестя свого: "Чого бентежишся, батьку? Ось нині зрозуміло показав, якими немічними є боги ваші. І якщо більше їх маєш, хай будуть принесені сюди насереди-ну, і побачиш, як раби Христові обплюють їх". Фелікс сказав: "Всемогутні царі наші звеліли таких зразу убивати, і вже смерний ти, убивство на тебе чекає, й инакше бути не може, бо царське веління не змінити ніяк. Але послаблюю тобі трохи, щоб пішов ти у дім свій і дав останнє цілування жінці своїй і дітям". Святий же сказав: "Яка мені печаль про жінку і дітей, коли зневажив уже все земне, але шукаю небесного і про тих, що не гинуть, думаю. Якщо донька твоя вслід за мною хоче йти, блаженна буде. Якщо ж ні, то погана погано загине з вашими богами". Це чуючи, Фелікс плакав над зятем своїм і говорив: "Горе мені, о любий мій сину, Полієвкте, що й тебе Христова волхвівська зманила сила". Святий же Полієвкт сказав: "Не таю того, що Він мене покликав на пізнання Істини. Він-бо своєю божественною всесильною Правицею вивів мене з пітьми на світло, зі смерти в життя і від блуду на путь праведну наставив. И удостоїв мене наректися і бути Його воїном". Коли таке святий говорив, взяли його кати і в уста били. Він же не зважав на биття. Прийшла жінка його і плакала над ним разом із батьком своїм Феліксом. Святий же говорив до тестя свого: "О пребеззаконний скверних ідолів служителю, нащо мене облесними своїми і доньки твоєї сльозами намагаєшся відвести від ісповідання Христового? Нащо плачеш над Полієвктом, якщо треба тобі багато більше над собою плакати, бо, земним царям служачи, вічному вогню передасися?" Жінка ж святого, на ім'я Павлина, ридала, до нього кажучи: "Що тобі сталося, о любий мій мужу Полієвкте, як зманився ти? І що тебе змусило розбити дванадцять богів наших?" Святий же говорив до неї, усміхаючись: "Якщо я один дванадцятьох богів твоїх переміг і розбив, то вже не маєш до кого звернутися, вже безбожна ти є. Послухай мене, Павлино, і пізнай єдиного істинного на Небесах Бога, і Йому поклонися, і поспіши тимчасове це життя змінити на вічне". Це і більше святий до неї говорив, багато з невірних, що навколо стояли, в насолоду слів його вслухаючись і пізнаючи істину, зворушувалися і до Христа наверталися. Коли ж зібралися судді градські зі всіма радниками, представили святого Полієвкта судищу своєму і то ласкою, то погрозами намагалися його знову до злочестя ідольського навернути. І коли нічого досягти не могли, видали на нього смертний вирок, щоб через меч кінець прийняв. Ішов же святий на смерть із радістю невимовною, і повідомляли люди, що близько нього йшли, що розмовляв з одним юнаком пресвітлим, який його переконував і велів забути все мирське. І ніхто не міг юнака того бачити, лише сам святий мученик. Побачивши ж у народі блаженного Ніярха, друга свого і в Бозі батька, покликав його, говорячи: "Рятуйся, любий мій друже, пам'ятай же заповідь любови, утверджену між нами". Це останнє слово вимовив, схилив під меч святу свою голову й охрестився у своїй власній крові, усічений був за Христа Ісуса. Цей святий Полієвкт першим був мучеником у Мелитині, вірменському граді, на примноження Церкви воюючої, а на виповнення торжествуючої, на честь же і славу Христа Бога, що є головою обох Церков, Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка честь і слава без кінця, навіки. Амінь.

 

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського). 

 

*                                   *                                  *

І саме на цей день, 22 січня, коли Східна Церква, що живе і служить за Юліанським календарем, віддає честь і шану беззавітній дружбі цих двох праведників - Полієвкта і Ніярха, припадає в Україні її історичне - державне свято: День соборності. І це, напевно, досить знаково і символічно.

В Святому Письмі ми знаходимо низку пророчих обітниць про особливу й важливу місію і роль Божого люду "нового завіту" - щодо близькосхідного регіону - "із землі північної" (Єр.3:17,18; 31:8,31; Зах.6:8,15). Себто сучасної України. В т. ч. щодо ЗБИРАННЯ Господнього старо-, а надто - новозавітнього вибраного народу. І якраз уже в ЕСХАТОЛОГІЧНІ (завершальні) - "в останні роки" і "в останні дні" (Єз.38:8,16) Історії спасіння людського роду. Тобто якраз напередодні Свого повернення в цей світ - вже Другого і надзвичайно славного, благословенного і супертріумфального "входу в Єрусалим" Господа і Спасителя Ісуса Христа.

Але перед тим він, цей різноликий Божий люд України, неодмінно має сам відновити свою і, щонайперше, ДУХОВНУ і ПРАКТИЧНУ соборність і єдність (Єр.3:18). Як це було ще, приміром, за часів Київської Русі.

До речі, про це ж саме пророче передбачав, зокрема, св. Папа-слов'янин Іоан Павло ІІ, називаючи Україну не інакше, як "лабораторією екуменізму" (в розумінні ХРИСТИЯНСЬКОЇ єдності).

І таким знаковим - біблійним СИМВОЛОМ і СИНОНІМОМ завітних прагнень, мрій і намірів Господа ПОЄДНАТИ, ЗІБРАТИ воєдино Свій вибраний Божий народ - Старого (Ізраїль) і Нового ("новий Ізраїль") Завітів є, власне, сам святий і славний Його град Єрусалим: "Єрусалиме, збудований як місто, в собі щільно з'єднане! Туди сходять коліна, Господні коліна; такий закон в Ізраїлі, щоб прославляти там ім'я Господнє. Бо там поставлено престоли для суду, столи Давидового дому. Просіть для Єрусалиму миру; нехай щасливі будуть ті, що тебе люблять. Хай буде мир у твоїх мурах, безпека у твоїх палатах" (Пс.122(121):3-7).

Причому, все тут сказане стосується як того Єрусалиму, що є столицею єврейської держави на Святій Землі, так і нашого - ІІ Єрусалима, що розкинувся на Дніпровських пагорбах і крутосхилах (Києва).

 

[З деякими міркуваннями щодо євангельських принципів соборності і соборноправності побудови і служіння новозавітньої Христової Церкви та спробами і досвідом їх впровадження, зокрема, в українському християнстві (а також певною дотичною тематикою) можна ознайомитися на цьому ж порталі. Для цього в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) слід набрати і відкрити такий текст (заголовок): "12 лютого - Собор Трьох святителів: Василія Великого... - Кіріос".]

 

Крім того, тут також, вочевидь, варто пригадати, що з цією ж датою, 22 січня, пов'язана ще одна важлива подія в українській історії. Тобто цього дня в січні 1918 р. - в умовах масованого агресивно-загарбницького наступу в Україну російсько-більшовицьких військ - Українська Центральна Рада своїм ІV Універсалом проголосила державну самостійність і незалежність УНР.

Це, загалом, була ПЕРША спроба в літопису українського народу виправити ту ВЕЛИКУ ПОМИЛКУ, що була допущена 264 роки до того - 18 (8) січня 1654 р.  І саме на 666-му (!!!) році по св.-Володимировому хрещенні Київської Русі 988 р.

Мова йде про сумнозвісну Переяславську (з)раду. Тоді, в умовах вельми тяжкої і тривалої - жорстоко-кривавої Хмельниччини, погляди певної частини української еліти були - в надіях і сподіваннях на військовий союз і допомогу - звернуті до "одновірної" Москви. Зрозуміло, що ті надії і сподівання, як виявилося незабаром, були, за своїм змістом, чималою ІЛЮЗІЄЮ і САМООБМАНОМ.

По суті, ця подія просто (немовби) ЛЕГІТИМІЗУВАЛА експансійно-загарбницькі зазіхання напівазійського Московського царства у південно-західному і західному напрямі - на поступове силове захоплення і анексію українських - з їх святим і славним ІІ Єрусалимом (Києвом), а згодом і білоруських земель. Крок за кроком, етап за етапом, частина за частиною. А також примусову "прихватизацію" і поглинання обох місцевих еклезіальних частин - православної та унійної - історичної Київської Церкви. Які - внаслідок Берестейської унії 1596 р. - перебували тоді у прикрому й безглуздому поділі-розколі ("Русь нищить Русь"). І який, що був однією з причин вибуху в 1654 р. цього вельми спустошливо-руйнівного збройного конфлікту - на релігійному і міжнаціональному, соціально-становому й суспільно-політичному ґрунті (Хмельниччини), в принципі, дуже дорого обійшовся для майбутньої долі України і Білорусі.

Або, як каже й наголошує - і саме з ПОДІБНОГО приводу - премудрий і справедливий Господь, "і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18).

Причому, така ситуація, коли в людських душах і умах особливо активно й люто діяв цей заздрісно-братовбивчий і самозгубний "дух Каїна", незмінно повторювалася НЕОДНОРАЗОВО в українській минувшині. А надто впродовж ХVII-XVIII і першої половини ХХ ст. Включаючи і період 2- світової війни. Й тому увесь цей процес - такого захоплення-анексії та "прихватизації"-поглинання затягнувся на довгих майже ТРИ століття - аж до середини ХХ ст. включно!

Інакше кажучи, довготривалі історичні наслідки цієї Переяславської (з)ради, а також усіх тих - вищезгаданих безжально-кривавих протистоянь і розправ, для нашого народу були дуже й дуже сумними і трагічними. А в окремі періоди - і просто катастрофічними. Відтоді магістральний історичний вектор цивілізаційного і культурно-духовного поступу України круто розвернувся: від ХРИСТИЯНСЬКОЇ Європи зовсім в інший бік...

До речі, в Святому Письмі є досить цікаві й аргументовані - по своїй суті й змісту - ПРОРОЧІ застереження Самого Господа від подібних - помилково-незважених кроків деяких національних провідників, "які роблять наради, але без Мене, і укладають союзи, але не за духом Моїм, щоб додавати гріх до гріха". Й тому "усі вони будуть посоромлені через народ, який некорисний для них; не буде від нього ні допомоги, ні користи, але - стид і сором". Стид і сором від настирних домагань прихильності цієї "землі гноблення й утисків, звідки виходять [хижі]  левиці і леви, аспиди і летючі змії" (Іс.30:1-6).

Між іншим, правителі і можновладці тої "землі гноблення й утисків" постійно розглядали Україну, зокрема, як своєрідний і досить зручний стратегічний плацдарм - для своєї подальшої експансії: по-перше, на Захід - в Європу. А, по-друге, імперсько-"сакральних" устремлінь досягнення свого "ексклюзивно"-одноосібного домінування й панування в південному (від Москви і Петербургу) напрямку: в бік регіону Східного Середземномор'я і Близького Сходу та тамтешніх святих місць. Тобто за маршрутом: Київ - Херсонес Таврійський - Константинополь - Антіохія - Єрусалим.

Чи не правда, відомі події вже нашої сучасності - наочно й переконливо - демонструють і доводять, що в імперсько-експансійних прагненнях і домаганнях правлячої верхівки "русского міра", що "він зробився житлом бісів і пристановищем усякому нечистому духові, пристановищем усякому нечистому й огидному птахові" (Одкр.18:2), - принципово й практично та по суті й змісту - НІЧОГО не змінилося?!

І, на превеликий жаль, деякі на Заході "царі земні" і "купці земні" (як, приміром, нині в ФРН чи Франції, Італії та ще деінде) - що називається, впритул - усього цього, (нібито) "не бачать" і "не усвідомлюють". Та і, загалом, цинічно й аморально не хочуть усього цього бачити й розуміти. Себто якраз ті, які, продовжуючи "любодіяння з нею" - з цією імперією (неовавилонською і неоєгипетською "великою блудницею") тісні політичні, а надто бізнесово-економічні, контакти і співпрацю, "розбагатіли від сили розкошів її" (Одкр.18:2,3). Себто: і безпека, і страждання, і особливо та кров, яка проливається у народів інших держав, тут, як виявляється, для них, по суті, майже нічого не варті! ...

Разом з тим, як наголошує пророче Слово Боже, одного разу геть "заплачуть і заридають за нею [ці] царі земні, які блудодіяли і розкошували з нею", як і ці "купці земні заплачуть і заридають за нею", коли несподівано втратять такого вигідного бізнес-партнера: "коли побачать дим від пожежі її". І це означатиме конечне здійснення і торжество Вищої справедливості, "тому що сильний Господь Бог, Який судить її" (Одкр.18:8,9,11). В т. ч. за те, що вона - поміж різних інших тяжких і численних масштабних злочинів, злодійств і беззаконь - "була [вельми рясно] упоєна кров'ю святих і кров'ю свідків Ісусових" та, загалом, "і всіх убитих на землі" (Одкр.17:6; 18:24).

Й тут, мабуть, варто закцентувати, що за весь період комуно-совдепівського тоталітаризму і безбожництва одним з найостанніх і, вочевидь, видатних і відомих "свідків Ісусових", який по-звірячому, вельми жорстоко вбитий в Підмосков'ї 9 вересня 1990 р., по дорозі до храму на недільну літургію, був талановитий богослов і душпастир, християнський літератор-публіцист і проповідник - протоієрей Олександр МЕНЬ. Той, що народився якраз у цей день, 22 січня 1935 р. (І батьки його, до речі, походили якраз з українських теренів).

 

І - в цьому ж контексті - зокрема, ще один такий характерний історичний епізод.

В цей же самий день, 22 (9) січня 1905 р., немала трагедія сталася в Петербурзі. Правляча верхівка царської Росії вчинила тоді жахливу і масштабну й безжальну розправу ("Кривава неділя"). Й саме над простими мирними громадянами - переважно робітниками тамтешніх заводів і фабрик, а також членами їхніх сімей. Тими, здебільшого, православними християнами, що прийшли до Зимового палацу: шукати правди, підтримки і соціальної справедливості й належного захисту своїх конче потоптаних - немилосердними хазяями-визискувачами - прав. І якраз у тоді чинного монарха ("царя-батюшки" - Ніколая ІІ). І за що в народі він і отримав прізвисько "Кривавий"...

Досить красномовна історична подія, що наочно характерізує правдиву сутність панівних верств нашої північно-східної сусідки. Ту, що і наразі - як чітко бачимо і що вже зазначалося вище - по суті, не зазнала якихось суттєвих, принципових змін. І навіть після понад семи десятиліть панування там войовничо-безбожного - комуно-тоталітарного режиму. А особливо за надзвичайно кривавих - лєнінського, а ще набагато більш параноїдно-жорстокішого - сталінського його періодів...

А от щодо того - згаданого вище - судного "дня Господнього, великого і страшного" (Мал.4:5), то неодмінно й неминуче "ось, це прийде і збудеться, - говорить Господь Бог, - це той день [Мого - щодо неї - суду і відплати], про який Я сказав" (Єз.39:8).

Водночас немає жодного сумніву, що це милостиве Христове прощення, зцілення і спасіння, вочевидь, знайде і здобуде багато нових людських душ і на цих величезних обширах-теренах далеко на Північ і особливо - Схід від Київських круч над Дніпром та Слобожансько-Донецьких степів і лісостепів: аж до берегів Північного Льодовитого та Тихого (включаючи Аляску тощо) океанів. Тобто саме там, куди це благословенне Євангельське благовістя історично - вже впродовж низки століть - приходило й досі приходить, головним чином, з нинішніх українських земель...

 

[Так от, на цьому ж порталі опубліковані актуальні роздуми і спостереження щодо цієї (та деякої дотичної до неї) проблематики. І ознайомитися з ними можна, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr,net) набрати й відкрити такий текст (заголовок): "Вхід Господній в Єрусалим - Кіріос". А також і оце: "15 лютого - Стрітення Господнє" - Кіріос".]