Цього дня Церква Свята (східного обряду, яка послуговується Юліанським календарем) віддає особливу шану оковам святого апостола Петра.
(Після переходу на Новоюліанський календар це відзначення відбуватиметься 16 січня.)
Коли святого апостола Петра Ірод-цар посадив у в'язницю і зв'язав двома ланцюгами залізними, ангел же Господній уночі, коли той спав між двома воїнами, торкнувшись боку, розбудив його і вивів, і спали з нього залізні вериги, як же про те в апостольських Діяннях пишеться. І розійшлася вістка про те преславне Петрове з пут і темниці звільнення по цілому Єрусалимському граді. Тоді хтось із вірних, таємно взявши вериги ті, в себе зберігав, наче самого того маючи перед очима верховного апостола Петра, який після виходу із темниці, не затримуючись, пішов в инші краї, проповідуючи Боже Слово, і вже не з'являвся в Єрусалимі. Прийняли ж вериги ті Господню зцілювальну силу від тіла апостольського, до нього ж приєднані були зв'язанням міцним. І так, як Павлові хустки і пояси, тому що наповнилися його потом, так і Петрові вериги, тому що вгризалися в його тіло, зцілювали недуги і духів лукавих виганяли. Вшановували-бо ті чесні вериги вірні благоговійно, і почитали їх, і бережливо охороняли, з роду в рід, як спадок, передавали. Батьки-бо залишали їх дітям своїм, діти, що замість батьків були, своїм нащадкам їх звіряли, один по одному приймаючи й один одному переказуючи, якого в'язня вериги ті торкалися і від чийого тіла освятилися. Таким-бо у спадок перейняттям дійшли до рук святішого Ювеналія, патріярха Єрусалимського.
І коли благочестива цариця Євдокія, дружина царя Теодосія молодшого, у Єрусалимі бувши, багато церков збудувала, місця святі царською пишнотою прикрасила і знову до Царгороду поверталася, тоді патріярх Ювеналій, бачивши її велике благочестя і боголюбність, подарував їй багато із духовних скарбів. Між иншими святинями дав і ці чесні і чудотворні святого апостола Петра вериги. Їх же взявши, цариця принесла їх до Царгороду, одну-бо святу веригу дала в храм святого апостола Петра, який був всередині великої церкви, де ж і собор його будували. Другу ж відіслала до Риму доньці своїй Євдоксії, яка була віддана за царя римського Валентиніяна третього. Вона наслідувала у благочесті матір свою, з любов'ю прийняла безцінний той дар, побудувала церкву в ім'я святого апостола Петра на горі Єксквілінській і поклала в ній одну веригу. Знайшлася в Римі й инша верига Петра святого, якою ж зв'язав був його Нерон-кат, і вона разом із принесеною з Константинополя веригою була покладена. Встановився ж празник почитання чесних тих вериг у цей шістнадцятий день січня на честь і пам'ять святого апостола Петра, на славу ж Христа, Бога нашого.
Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).
* * *
І от певні події та обставини і ситуації в житті-долі цілих народів і країн і навіть континентів можуть бути - принаймні, багато в чому - схожими на ті Петрові вериги.
Тобто ця урочистість, пов'язана із вшануванням східними християнами, що живуть зв Юліанським календарем, оков св. апостола Петра, відбувається якраз напередодні (по своєму) доволі "цікавої" історичної дати - 30 січня. Тобто саме цього дня, 30 січня 1933 р., в Берліні райхстаґ затвердив новий склад уряду Німеччини, в якому на посаду його очільника (райхсканцлера) був призначений лідер (фюрер) правоекстремістської нацистської партії Адольф Гітлер. А вже зовсім невдовзі нацистським ватажкам вдалося захопити всю повноту влади та утвердити в країні свою тоталітарну диктатуру.
Й це був період вельми тяжкої і затяжної Великої депресії - світової економічної, а також соціальної і суспільно-політичної кризи, що чи не найбільше і найсерйозніше охопила й уразила якраз Німеччину. Й саме на той же час, між іншим, прийшовся і (чи не) "найвищий пік" масово-масштабного геноциду-Голодомору, штучно витвореного кремлівсько-сталінською верхівкою в уярмленій нею Україні...
Слово Боже - і якраз саме з цього приводу - спеціально акцентує і наголошує, що колись настане така доба, коли надзвичайно потужно і щільно диявольсько-демонічна "ось, темрява землю вкриє, а морок - народи" (Іс.60:2). Це - коли "скинутий був великий дракон, великий змій, званий дияволом і сатаною, що спокушає всю вселенну, скинутий на землю, і ангели його скинуті з ним". Й тому і чимале настало "горе тим, що живуть на землі і на морі! Бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу" (Одкр.12:9,12).
І от, коли 1914 р. вибухнула Перша світова війна, то це, дуже схоже, був і настав певний і досить потужний і серйозний етап стосовно всього цього. І недарма, що у відомих Фатімських пророчих об'явленнях Пресвятої Діви Марії (1917 р.) - поміж іншого - було спеціально зазначено, що якщо Росія не навернеться до Бога, то її деструктивні, негативні впливи поширяться на увесь світ і незабаром розпочнеться нова великомасштабна жахлива війна. Причому, набагато більш страшна, криваво-жорстока і спустошливо-руйнівна, ніж тодішня - Перша світова.
І справді: в тодішніх часах ці деструктивні впливи комуно-більшовицького режиму Росії спровокували небувало широке й сильне поширення й утвердження екстремістських рухів і режимів - ультралівого та праворадикального ґатунку і забарвлення - практично на всіх континентах і частинах світу. В т. ч. і подібних - крайньо-радикальних (лівих і правих) форм набрали визвольні потуги і низки бездержавних, поневолених націй і народів. Включаючи, як відомо, і українські національно-визвольні змагання: відповідно, націонал-комунізм та "інтегральний" націоналізм.
Крім того, мали місце і своєрідні "симбіози" першого й другого. Й що, загалом, робило їх - за фактичною суттю та практичним змістом і наповненням - ще більш схожими й подібними один до одного. І ледь не "класичні" приклади чого являли собою, зокрема, італійський - з елементами лівацького популізму - фашизм, а також німецький нацизм, а особливо його "ліва" течія. Й, до речі, край існуванню останньої поклала терористична - за наказом Гітлера - спецакція ґестапо "Ніч довгих ножів" 30 червня 1934 р.
Водночас - у цьому ж контексті - варто також дещо іще зауважити. Й, зокрема, що подібній політичній радикалізації і значному примноженню в міжвоєнний період, а особливо на правому і крайньо-правому фланзі, включаючи велике поширення серед його адептів, прибічників і симпатиків расистсько-ксенофобних (і надто - запекло-антисемітських) поглядів і настроїв, - поміж іншого - також активно сприяла і поява в Німеччині та ін. європейських країнах (і США) досить чисельної російської білоеміграції. Й, передусім, її монархічно-чорносотенної частини: з її агресивно-конспірологічною, а особливо затято-юдофобською, ідеологією і міфологією та відповідною пропагандистською літературою. На кшталт добре знаної фальшивки "Протоколи сіонських мудреців" тощо... Крім того, в основі подібних поглядів лежали також широке їх захоплення ідеями та практикою окультної містики та язичництва - східного і західного походження та теорією євгеніки і соціал-дарвінізму.
(Власне кажучи, про подібну роль Росії - причому, досить детально й предметно - розповідають і акцентують і деякі біблійні пророчі тексти)...
Ну а вже у вересні 1939 р., попередньо уклавши в московському Кремлі - поміж собою - сумнозвісний "пакт Молотова-Ріббентропа" з його зловісним "таємним протоколом", обидва агресивні тоталітарні диктатори - Гітлер і Сталін - розв'язали в Європі Другу світову війну. І на першому етапі якої вони діяли, по суті, як головні партнери і спільники по територіальному розбою на Європейському континенті.
Між іншим, в той період, який передував спалаху 2-ї світової війни, стратегічний розрахунок й відповідна тактична поведінка Сталіна були спрямовані, з одного боку, на підбурювання і допомогу червоно-більшовицької Москви у роздмухуванні "пролетарських революцій" і, у підсумку, до захоплення влади керованими нею комуністами і, зокрема, у різних країнах Європи.
А, з іншого, на всіляке сприяння і співдію у провокуванні та подальшому протіканні збройного конфлікту саме поміж основними європейськими потугами: Англією і Францією, з одного боку, та Німеччиною, з іншого. А вже дещо потім, в певний час "Ч", коли вони мали вщерть застрягнути і взаємно виснажити одне одного (у цьому воєнному протистоянні), за задумом кремлівського диктатора, - зовсім несподівано й раптово - у дію мала б вступити Червона армія і нанести дуже потужний, нищівний удар "у спину" (їм обом). І логічним результатом чого мала б, зрештою, стати окупація нею чи не всієї Європи - аж до Атлантичного узбережжя...
(І, власне, якраз цим і пояснюється, зокрема, чому Сталін був так зацікавлений у приході до влади у Німеччині нацистської партії, а вже згодом він охоче пішов на укладання з Гітлером вищезгаданого "пакту Молотова-Ріббентропа"... Одначе реальний перебіг певних наступних подій, пов'язаних з першим періодом 2-ї світової війни, виявився зовсім не таким, як це собі уявляли, планували і до чого ретельно готувалися в московському Кремлі... І що, до течі, не було якоюсь "великою супертаємницею" для нацистських верховодів...)
Разом з тим - логічно продовжуючи вищеозначене зауваження щодо нацистської ідеології - маємо означити, що її серцевиною була запекло-людиноненависницька - політична, а надто расово-ксенофобна доктрина. Себто: "життєвий простір" ("Lebensraum") нордійсько-германської "вищої раси" ("раси панів"), а потім і, власне, вся Європа загалом, неодмінно мали бути "очищені" (позбавлені) від різних "ворожих" ідейно-політичних і світоглядних опонентів та інакодумців, "шкідливих" - "асоціальних", "паразитарних" і "нежиттєздатних" чинників тощо. А насамперед і особливо - "неарійсько-семітської присутності": повністю і остаточно. А в недалекій перспективі - "негативного" християнства, в основі якого лежать його старозавітні корені й витоки і яке, щонайперше, проповідує євангельські ідеали (заповіді й настанови) прощення, любові й милосердя. Крім того, нацистська пропаганда запевняла й переконувала, що в межах тодішнього (нібито) "обмеженого життєвого простору" німецькомовній нації - "для її нормального й повноцінного розвитку" - мовляв, "бракує належного місця". Й тому її "надлишок" мусив бути розселений на інших - "більш вільних землях" ("додатковому життєвому просторі"), що мають бути здобуті й підкорені шляхом військової експансії.
А надто - на Сході, де їхню найпершу і найбільшу увагу привертала саме Україна. Й де, згідно їх "генерального плану "Оst"", кількість її східнослов'янських - "унтерменшних" автохтонів, "непридатних" для примусової германізації (асиміляції), мала б бути, в кінці-кінців, значно зменшена, а решта - перетворена на рабів своїх німецьких хазяїв... І для реалізації всіх цих (та деяких інших подібних) своїх - експансійно-загарбницьких та геноцидно-людожерських планів-задумів (а також, аби попередити майже неминучі вторгнення і наступ Червоної армії) у червні 1941 р. берлінська брунатна правляча верхівка, перехитривши й випередивши Сталіна та завдавши вельми потужний мілітарний удар першою, і розв'язала німецько-радянську війну. У такий спосіб і розпочався її "Drang nach Osten" ("Blitzkrieg")...
Так що ні про яку форму існування української державності - навіть у вигляді маріонеткового протекторату (як це, наприклад, допускав і навіть пропонував створити, зокрема, нацистський обер-ідеолог Альфред Розенберґ) - в дійсних намірах і прагненнях одержимого цим расово-людожерським та експансійно-загарбницьким екстремізмом Гітлера - жодним чином і ніяк - не йшлося. І якщо, принаймні, у багатьох українських націоналістів, а надто попервах, мало місце некритичне захоплення та ідеалізація "нової Німеччини" та її керівництва, а також - на цей рахунок - існували якісь певні ілюзії та утопії, то вже незабаром вони мали геть розвіятися. Й, зокрема, на тлі жорсткого придушення нацистською верхівкою самочинної спроби ОУН(р) - відомим львівським Актом від 30 червня 1941 р. - "відновлення УССД". А також у контексті неминучих реалій і перспектив продовження спільної (як "молодші союзники-партнери" і "підлеглі колаборанти" ІІІ Райху) боротьби з московським комуно-більшовизмом.
Тобто належне - у цьому зв'язку - прозріння й протверезіння (та відповідна "переоцінка [деяких] цінностей", в т. ч. і усвідомлення необхідності одночасної боротьби на "два фронти" - проти гітлеризму і сталінізму) поступово настали. Принаймні, у немалої частини учасників тодішніх українських національно-визвольних змагань. Одначе, на жаль, одразу не у всіх і не у всьому. Тим паче, що саме тоді (на додачу до абсурдних внутрішніх - конкуренції і трагічно-кривавих міжусобиць і взаємопоборювань, а також причетності деяких колаборантів-поліцаїв до окремих нацистських - геноцидних і каральних акцій) масово-масштабно проявився і різко загострився і цей, по суті, "третій фронт" - Волинська трагедія.
Іншими словами: за участі частини відділів УПА та АК - жорстокий і нещадний міжнаціональний конфлікт - обопільно прикрий і безглуздий (і який був вигідний лише Гітлеру і Сталіну). І число невинних жертв якого навіть значно перевищило кількість загиблих під час сумнозвісних - заінспірованих і спрямовуваних гітлерівськими окупантами - "акцій помсти" (безжальних зіткнень і погромницьких ексцесів-розправ), головним чином, на міжетнічному ґрунті влітку 1941 р. ...
А дехто (і, зокрема, т. зв. "Український Центральний комітет" - УЦК) ще й надалі - мабуть, за інерцією - колабораційно-лояльно продовжували орієнтуватися на німецький "покров" і "щит". Правда, вже ледь не наскрізь дірявий і сумнівний. І що чимдалі, ставало все більш зрозумілим і очевидним. Й, тим не менше, вони весною 1943 р. активно й завзято підтримали й пропагували створення - в структурі Вермахту - нової (начебто "української") військової формації: стрілецької ФРОНТОВОЇ дивізії "Галичина" - як (нібито) "аналог" і "наступник" популярного на галицьких теренах легіону "українських січових стрільців" (УСС) періоду 1-ї світової війни. (І яку берлінські зверхники зарахували до складу військ "Waffen SS".) Й уже в повоєнні роки, перебуваючи на еміграції, вони, зокрема, пояснювали й виправдовували ці свої наміри і дії тим, що негласно плекали, при цьому, певні надії та сподівання. Що, зокрема, ця - новостворена дивізія згодом, отримавши належне поповнення і підкріплення, зможе стати кістяком і, зрештою, перерости в "свою" - повноцінну "національну армію". Себто саме таку "армію", яка б - у випадку, наприклад, (вельми ймовірних) кардинальних, докорінних (не на користь червоно-більшовицької Москви) змін у військово-стратегічній і геополітичній ситуації в Європі і світі - відповідно "офіційно визнана" та підтримувана й проваджена (тобто вже спільно із) західними альянтами, мовляв, здатна буде повести збройну боротьбу за "здобуття самостійної Української держави"... (І подібна "армія" дійсно - з дозволу німецького уряду - була проголошена (але суто номінально) в квітні 1945 р. І вона мала б об'єднати всі - зібрані з етнічних українців, включаючи і колишніх полонених червоноармійців - формування Вермахту, розкидані по різних місцях і регіонах: загалом усього до 220 тис. вояків. Одначе повний розгром-розвал і капітуляція ІІІ Райху - одночасно на Західному і Східному фронтах, а також на півночі Італії - геть перекреслили реалізацію цих намірів і планів.)
(Між іншим, ОУН(р), як відомо, відверто й гостро - і по-своєму справедливо - розкритикувала й засудила підтримку творення цієї дивізії: як "пряме посібництво" і постачання нового "гарматного м'яса" одному з кривавих окупантів-загарбників України - очолюваному Гітлером "німецькому імперіалізму". Крім того, ще подосі, як виглядає, - і навіть після роботи та відомих висновків "комісії Дешена" (Канада, 1985-1986 рр.) - остаточно не закритим залишається таке контроверсійне питання, як можлива причетність деяких дивізійників (як також і окремих членів деяких інших "українських" формувань у складі ЗС Німеччини) до воєнних злочинів. І вони, всі подібні підозри й припущення, ймовірно, потребують додаткового й ретельного дослідження з боку об'єктивних і незаанґажованих фахівців... Водночас, напевно, варто тут ще також зауважити, що німецький (регіональний) окупаційний режим стосовно галицьких українців був дещо м'якішим, ніж на інших теренах України. Разом з тим більшість з тих добровольців - й, передусім, пересічних юнаків і молоді, які зголосилися до дивізії "Галичина", ніяк не були нацистами чи "запеклими колаборантами" і в цих чужинських одностроях збиралися вони направду воювати не за "фюрера і Великонімеччину та арійську расу", а за свою рідну землю. Принаймні, так, як вони це тоді бачили, розуміли й уявляли. А, тим паче, за умови, коли над рідним краєм, що його роздирала, руйнувала й нищила страшна війна, нависла реальна загроза повернення іншого і теж - жорстокого й кривавого окупанта і загарбника... І от тим часом по той бік Східного фронту в лавах Червоної армії інші співвітчизники-українці теж вимушені були тримати в руках зброю. І також - але дещо по-іншому - вони теж мали тоді Певну рацію... А ще, скажімо, до складу т. зв. "РОА" та деяких інших "неукраїнських" колаборантських військових формувань "гіві" в тому воєнному часі потяглося і чимало вихідців з України: переважно, військовополонених. І таку їхню мотивацію, принаймні, великого числа з них (і які, при цьому, не були учасниками воєнних злочинів) теж можна зрозуміти... І т. п. Одним словом: одвічна трагедія бездержавної і уярмленої, пригнобленої та, до того ж, поділеної кордонами - поміж різними чужинськими державами та світобаченнями, а також конкретними обставинами тощо - нації...)
Інакше кажучи. Іще до її початку, а, тим більше, практично впродовж всієї 2-ї світової війни розрахунки та стратегія й тактика українських націоналістів - в усякому разі, дуже чималою мірою - на успішне виборювання незалежності і державності для свого народу вибудовувалися на зіткненні певних - міждержавних, міжімперіалістичних суперечностей на Європейському континенті. З тією різницею, що на різних її етапах та ситуаціях - у якості союзників і "старших" партнерів задля успішного досягнення цієї мети - ними вбачалися і покладалися певні надії та розрахунки на різні державні потуги і чинники. Спочатку - на ІІІ Райх, а вже згодом - західні демократії. (Мабуть, за відомим принципом: "ворог мого ворога - мій друг". Чи, принаймні, певний дочасний партнер і союзник... А також, напевно, варто тут пам'ятати ось про що. Деколи певна конкретика, в т. ч., зокрема, нерозбірливість і, по суті, безвідповідальність, в методах і засобах, включаючи цей некритичний вибір потенційних, але, зрештою, вельми сумнівних "партнерів-союзників" і "начальників", на шляху до реалізації благих й дійсно шляхетних намірів, загалом, шкодила українській визвольній справі. Й, зрештою, заводила її зовсім не туди, чого так направду, а надто спочатку, щиро прагнули і сподівалися...)
І для того, аби облегшити та забезпечити нав'язання необхідних контактів і стосунків з останніми, у офіційно проголошувані програмові засади ОУН(р) були внесені деякі корективи і новації - загалом, демократичного звучання. В т. ч. натомість попередніх уявлень щодо авторитарно-тоталітарної і (майже) моноетнічної "України для українців" тепер декларувалися, зокрема, згода і підтримка окремих прав і свобод. Включаючи, приміром, свободу слова, думки й сумління, права нацменшин тощо. (І стосовно яких - уже в повоєнні роки - в середовищі ОУН(р) на еміграції і, зокрема, в Західній Німеччині розгорнулася гостра полеміка: поміж (де-факто) прибічниками старих - традиційних "інтегрально"-донцовських, тобто авторитарно-радикальних концепцій (С. Бандера, Я. Стецько та низка ін.) і носіями більш демократичних поглядів.)
До речі, подібних - заданих вище - розрахунків і можливостей дехто з них, по суті, не відкидали навіть і вже після завершення тієї війни. Сподіваючись, що, як то багатьом - у тому часі - це видавалося, (майже неминуче) має спалахнути військовий конфлікт: поміж СРСР, з одного боку, та провідними країнами Заходу, з іншого. Разом з тим таке збройне протиборство - з дуже великою часткою вірогідності - могло, зрештою, обернутися світовою ядерною катастрофою. І коли б, власне, українські терени, скоріш за все, опинилися б в одному з головних епіцентрів суперпотужних - нуаклеарно-ядерних ударів... І тоді невідомо: хто і що могло б залишитися на радіоактивних руїнах і гігантських пустках в Україні - в разі саме такого розвитку міжнародної ситуації...
Це - по-перше. А, по-друге, основні західні демократії - тоді і надалі - по суті, ніяк не готові були вітати й підтримувати українську незалежність і державність. І це, до речі, наочно й красномовно підтвердили, наприклад, відомі події і факти вже незадовго (і навіть буквально напередодні) до розвалу і розпаду Московської комуно-совдепівської "імперії зла, безбожництва і беззаконня"...
Водночас тут, напевно і варто, слід задекларувати отакий важливий висновок. А саме.
Український національно-визвольний рух - попри всі свої складності й помилки і прорахунки, неоднозначності та суперечності і дискредитації, а особливо в його праворадикальних формах і проявах (включаючи і період 1918-1921 рр. і далі), - тим не менше, історично багато в чому посприяв і допоміг. Тобто в тому, що ідея і тяга до національного (в т. ч. мовно-культурного, ментально-цивілізаційного і духовно-релігійного) самозбереження і подальшого успішного розвитку й, зокрема, у вигляді української самостійності, незалежності і власної державності (та своєї - патріотичної Церкви Христової) ніяк не загинула і всуціль геть не "розвіялася". А надто в часи неймовірно тяжких і згубно-смертельних випробувань і катастроф, що випали на долю українського народу у ХХ ст.
(І які мали своє продовження і вже у ХХІ ст. А надто коли, зокрема, 24 лютого 2022 р. спалахнув черговий і, причому, ще значно масштабніший та криваво-руйнівний і нищівний - і, по суті, близький до геноциду виток збройної агресії вкрай озвіріло-сатанинського московського ведмедя проти незалежної і демократичної України...)
Так, у Божого Провидіння - на рахунок "методів і способів" досягнення самостійності і незалежності України - були Свої плани-замисли та - найголовніше - певний час і сценарій настання і здійснення конкретних обставин та подій.
Іншими словами, іще деякі - своєрідні і досить непрості й нелегкі "окови-вериги" (перед остаточним і повним його зціленням і звільненням) випали на долю, зокрема, українського народу і в подальші, принаймні, 4,5 повоєнні десятиліття. А - за великим рахунком - і навіть в наступному часі. Й, зокрема і особливо, починаючи від "зимового" - криваво-трагічного і водночас героїчного і славного Майдану 2013-2014 рр. (Революції гідності) і далі: вже в перебігу інспірованого нинішнім кремлівським імперсько-шовіністським режимом збройно-гібридного - російсько-українського конфлікту...
І саме тоді, навесні 2014 р., стала можливою і реальною ота - означена вище - ідея і мрія про відтворення і саме вже в НЕЗАЛЕЖНІЙ і ДЕМОКРАТИЧНІЙ Українській державі: дійсно своїх ВЛАСНИХ і нових - справді ПАТРІОТИЧНИХ Збройних сил України (ЗСУ). Тих військових формувань, складених попервах переважно з добровольчих і слабо озброєних батальйонів, які в тому часі відважно і самозречено виступили на захист Батьківщини від російських агресорів та їхніх найманців. Причому, тоді на Східний фронт першими пішли свідомі й переконані патріоти України - чоловіки і жінки загалом різних політичних поглядів і уподобань, соціального статусу та віку, рідної мови й етнопоходження, віросповідання та світогляду. (А от, унаслідок вищезгаданих подій, 24 лютого 2022 р. утворилися нові - Північний і Південний фронти...)
Й тому молімо й благаймо Господа, аби ЗСУ і надалі всебічно й благодатно зміцнювалися та укріплювалися і розвивалися. І дійсно стали і надалі були тим могутнім і надійним та ефективним - і саме Божим "залізним куполом", постійно і повсякчас здатним успішно відповідати, протистояти та відбивати будь-які загрози, провокації та атаки, небезпеки і напади з боку будь-яких зовнішніх - затятих ворогів нашої самостійної, демократичної і соборної держави! І слава Богу за Україну та її відважних захисників-героїв!
Бо справді: "коня готують на день битви, але перемога - від Господа" (Пр.21:31). Амінь.
Видатний діяч та ідеолог-теоретик українського націоналізму - і переконаний представник саме його вищезгаданої демократичної течії, відомий публіцист, філософ і науковець-правознавець Лев РЕБЕТ (1912-1957), політв'язень польських тюрем та нацистських катівень (включаючи Аушвіц), підступно вбитий у Мюнхені агентом КҐБ, а також - глибоко віруючий християнин, категорично відкидав тезу "Україна для українців". Він майже пророче стверджував, що "український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська - біла й червона - імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й гідність людини - не порожній звук."
І от в незалежній Україні, починаючи від 2014 р. і далі, цю дату, 21 листопада, - початок як Помаранчевої революції, так і особливо вищезгаданої Революції гідності, офіційно відзначають як День гідності і свободи. (Правда і на жаль, на практиці реальні справи з безумовним дотриманням і повагою до громадянських прав і свобод та пошануванням людської гідності в нашій державі, м'яко кажучи, ще - не завше і не надто вже - такі "ідеальні" й бездоганні. А особливо нині - на тлі, причому досить сумнівної і тривожної т. зв. "пандемії коронавірусу" та її наслідків, а надто - обов'язково-примусової та багаторазової - тотальної "вакцинації", що, по суті, мають на меті геть принизити та цинічно-зухвало потоптати й знищити цю нашу людську гідність і свободу...)
А, крім цього, - і саме в цьому ж контексті - мабуть, варто теж геть не забувати, а особливо сьогодні, 29 січня, про славетний і водночас трагічний подвиг героїв Крут. А також й те, що два дні тому, 27 січня, відзначався День пам'яті жертв Голокосту та інших нацистських злочинів.
До речі, і в цій історії з ОБОМА ВЕРИГАМИ св. апостола Петра, коли вони були роз'єднані, але, врешті-решт, знову стали разом, єдині, теж проглядається і деякий "пророчий" підтекст. Причому, навіть ПОДВІЙНИЙ.
Тобто: по завершенні 2-ї світової війни Європа опинилася РОЗ'ЄДНАНОЮ на дві - чи навіть три - частини: тоталітарно-комуністичну (включаючи червоно-шовіністську Московську імперію), авторитарно-напівфашистську (Іспанія і Португалія; і до яких - в результаті військового перевороту 1967 р. - доєдналася Греція) і вільну, демократичну. І - внаслідок відомих подальших історичних процесів - цей прикрий розкол Європейського континенту успішно долається. Й, насамперед, через долучення певних країн і народів до демократичних і правових стандартів свого життя, в основних - засадничих підвалинах яких, як відомо, лежать, по суті, певні ХРИСТИЯНСЬКІ - ЄВАНГЕЛЬСЬКІ принципи і норми.
Разом з тим. В останні кілька десятиліть, починаючи від т. зв. "сексуальної революції" (та інших ліберально-лівацьких відхилень і спотворень) кінця 60-х рр. і далі, колись потужна й благодатна європейська християнська цивілізація і культура, а також і певні її сучасні юридичні й практичні норми й постулати, поступово стали НЕГАТИВНО віддалятися від цих своїх благословенних - християнських коренів і першовитоків та духовно-морального наповнення і змісту.
А в останні приблизно два десятиліття цей процес помітно прискорився, поширившись і на низку країн на інших континентах (включаючи США і Канаду, Австралію і т. ін.) - насамперед європейсько-християнського походження чи впливу. І ця обставина, як досвідчують численні факти, створює реальну загрозу і небезпеку в царині дотримання й захисту низки конкретних прав і свобод в багатьох країнах західної демократії. І особливо нині - за відомих умов, подій та обставин, пов'язаних, зокрема, довкіл - і, скоріш за все, саме штучного походження й поширення - вищезгаданих т. зв. "пандемії коронавірусу" та її наслідків (примусової і багаторазово-тотальної "загальної вакцинації" тощо). А також, скажімо, брутально й зухвало сфальсифікованих - на догоду тієї ж потужної наднаціонально-глобалістичної олігархії (що, вочевидь, стоїть - в т. ч. - і за виникненням й перебігом цієї "пандемії" та "вакцинації") - результатів президентських виборів-2020 у США. І що, як виглядає, Господь допустив, зокрема, з огляду на вищезгаданий - скоро грядущий новий виток у російсько-українській війні. Й т. п. ...
А от останніми роками цю пошесть і, зокрема, гендерно-содомські та інші збочення тощо (та прихильно-толерантне до них ставлення) певні - секулярно-ліволіберальні та глобалістсько-ультрамультикультуральні сили й структури (зовнішні і внутрішні) дуже і особливо настирно прагнуть і намагаються "вкорінити" й утвердити і в Україні. Й, передовсім та надто, серед нашого підростаючого покоління і молоді, а також інтелектуальної еліти... (В т. ч на офіційному законодавчому та освітньо-виховному рівнях. І, до того ж, деколи за участю верхівки та окремих представників і органів чинної Зе-влади "слуг народу".) Крім того, мають місце спроби будь-що накинути українцям, скажімо, з одного боку - ідеологію "русского міра" (з її псевдо-"православною" складовою); а, з іншого, - "ультрапатріотичну" (ксенофобно-праворадикальну), в т. ч. окультно-неопоганську (і, здебільшого, запекло-антихристиянську) міфологію і квазі-"культуру" й т. п. А от, враховуючи реальну перспективу значного збільшення "мультикультуральної" міграції в Україну вихідців, головним чином, з різних азійсько-африканських, тобто, переважно, мусульманських країн, маємо певні підстави прогнозувати можливу активізацію і у нас ісламістського - в т. ч. теж войовничо-християнофобного - екстремізму...
А також не може не турбувати і непокоїти чи не всуцільне панування в сучасній Україні майже в усіх галузях і аспектах наскрізь негативної і прогнилої - олігархічно-корумповано-кланової системи.
Інакше кажучи. По всьому відчувається і бачиться, що саме нині, як зазначалося вище, все густіше і щільніше ота диявольсько-демонічна "ось, темрява землю вкриває, а морок - народи" (Іс.60:2)...
Одначе для того, аби зупинити це прикре й безумно-згубне сповзання, принаймні, багатьох людей - в т. ч. і зокрема - в Європі (а також численних інших країн, включаючи, зрозуміло, і Україну) до жахливої пастки-прірви Антихриста і Ко та, зрештою, повернути їх до "тями", правдивим християнам - східних і західних традицій і деномінацій нині, вочевидь і нагально, потрібно дещо активно вчиняти. Й, насамперед, - повсякчас перебуваючи і відновлюючись у Святому Дусі - поборювати й долати певні суперечливі (і явно негативні) тенденції і процеси в самому європейському (включаючи, безумовно, й українське) і, загалом, світовому християнстві. А надто - свій власний ПОДІЛ-РОЗКОЛ. В т. ч. протистояти також й тому, що стосується вельми помилкового і явно неєвангельського - толерантного (ліберально-"політкоректного") ставлення деінде певних церковних чинників, включаючи і чинне ватиканське керівництво тощо, - опріч іншого - до згаданих вище агресії Кремля проти України, а також ЛГБТ-сексзбочень та деяких поганських культів та ідолослужінь (і їхніх "матеріальних" об'єктів та символів) і т. ін. ...
Так от, у Божому Слові (і саме у ДУХОВНОМУ контексті) є низка пророцтв і обітниць щодо важливої і значної - євангелізаційно-спасенної та екуменічної - світової місії і ролі, зокрема, істинного й соборно-різноликого Божого люду "нового завіту" - щодо близькосхідного регіону - "із країни північної" (Єр.3:17,18; 31:8,31; Зах.6:8,15). Тобто якраз сучасної України. І саме в ці наші й подальші і, судячи з усього, вже ЕСХАТОЛОГІЧНІ - "в останні роки" і "в останні дні" (Єз.38:8,16) Історії спасіння людського роду. І що все таке - після ряду, на жаль, неминучих і доволі тяжких та серйозних випробувань, криз і навіть трагедій та катаклізмів (у всьому світі) - врешті-решт, і має благословенно завершитися поверненням і новим - вже ДРУГИМ і вельми урочистим, славним і надзвичайно тріумфальним входом Месії-Христа в Єрусалим.
І коли неодмінно буде - належно й досконало - забезпечені й пошановані справжня воля і гідність кожної - щиро розкаяної і спасенної та зціленої всемогутнім і милостивим Богом людини!
"Амінь. Так, гряди, Господи Ісусе!" (Одкр.22:20).
[До речі, на цьому ж порталі опубліковані доволі актуальні роздуми і спостереження щодо цієї (та деякої дотичної до неї) тематики. І щоб ознайомитися з ними, слід в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такий текст (заголовок): "Вхід Господній в Єрусалим - Кіріос". А, крім того, також: "11 лютого - Перенесення мощей святого Ігнатія Богоносця - Кіріос".]