святий Тарасій архиєпископ ЦаргородськийВ цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті  святого Тарасія, архиєпископа Константиноградського.

Тарасій святий народився у Константинограді від батька Георгія, матері ж Єнкратії, які патриціївського благородства і сану були. Дійшовши ж віку і всю книжну премудрість і зовнішню любомудрість пройшовши, був у царських палатах, різні приймаючи сани й почесті. За благорозумність і добрі звичаї всі його любили та шанували. І став одним із радників царських. Царював же тоді Константин, син Леона, внук Копронима, з матір'ю своєю Іриною. Було ж Константинові від народження десять літ, коли став царем. І єресь запекло іконоборна, що від Лева Ісаврянина почалася, перемагала в той час. Патріярхом же був Павло Кипріянин, муж доброчинний і благочестивий, але боязливий. За царювання згаданого Леона, сина Копронимового, на престол возведений був і, велике за ікони святі катування багатьох, від злочестивого царя чинене, бачачи, приховував своє благочестя і з єретиками сходився. Після смерти ж того царя він хоч і хотів прославити благочестиве іконам святим шанування, але не міг, бо не мав помічника собі зовсім нікого ж, а люте іконоборство вельми зміцніло в цілому граді і в навколишніх краях. Через те був вельми печальний і, бачивши, що нічого не досягне, надумав залишити престол патріярший, на якому ж не більше чотирьох років перебував. І розхворівся, пішов з дому патріяршого потай у монастир святого Флора і прийняв на себе святу схиму. Стало про те відомо скоро всюди, і всі були у великому подиві. Опечалилася цариця Ірина, що патріярх те зробив, нікому не повідомивши, і прийшла до нього із сином, царем Константином, і питала його: "ІЦо ти зробив, отче? ї чому?" Він же відповідав: "Хвороба моя і сподівання швидкої смер ти в цей святий схимницький образ привели мене, а найбіль ше - церковна бентега і безлад примусили мене покинути престол патріярший, бо хворіє Церква єрессю іконоборною і від довгочасного злого мудрування прийняла рану невиліковну. І я, окаянний, тричі вже рукою своєю і чорнилом погодився з тим єретицтвом, бо неможливо мені було уникнути сітей зловірства, але сталося так, що і язиком, і рукою погруз у ній, — через те нині дуже каюся.

А що більшою і безмірною печаллю зранює мою душу, то це те, що бачу всі краї цілої землі, які під рукою вашою є і віри правило непорушне зберігали і в правдивому ученні перебували та раділи, відчужуються від Церкви нашої і від себе, як від Христового стада, нас, наче чужих овець, відганяють, — і через те відмовляюся пастирем бути єретичному зборищу. І захотів більше перебувати у гробі, аніж бути під анатемою святих чотирьох престолів апостольських. Але тому що скипетр влади дав Бог у руки ваші, щоб царську мали опіку над християнським стадом у піднебесній, не зневажте-бо скорботи матері нашої Церкви ані не залиште її в неутішній печалі більше перебувати, але постарайтеся, щоб вона знову давню красу свою прийняла. Не допустіть більше мерзотної єресі, щоб ніяка свиня, з лугу вийшовши, не спустошувала і не знищувала винограду Христового під час вашого вірного царювання й не оскверняла його злочестивим мудруванням. Маєте досвідченого робітника, який може плекати гроно істинного ісповідання. Його ж перегнавши через божественне точило єдиної Церкви, наповнить чашу премудрости і приготує найвірнішому народові | пиття православного розуміння". Питали ж його: "Про кого це говориш, отче?" Відповів він: "Про Тарасія говорю, який є першим на радах ваших царських. Його знаю достойним бути церковного правління, що сильний жезлом розуму єретичне лжеслів'я відігнати, випасти ж добре словесне Христове стадо і зібрати його в одну правовір'я загороду". Такі слова від патріярха Павла чуючи, благочестива цариця Ірина і син її, цар Константин, пішли сумуючи. Павло ж до сенаторів деяких, що залишилися в нього, сказав: "Якби ж то я не сидів був на тому престолі, коли Церква катуванням була збентежена і вселенським престолом проклята. Якщо Собор Вселенський сьомий не буде зібраний і іконоборча єресь не забереться, не можете бути спасенними". Сказали йому сенатори: "Чому-бо ти під час освячення на патріяршество підписався на іконоборство?" Відповів Павло: "Через те нині прийняв покаяння, бо тоді підписався, і боюся, що Бог мене покарає, бо через страх мовчав і не говорив вам правди. Нині ж каюся і говорю, що нема вам надії на спасення, якщо ви в єресі тій залишитеся". Тоді через декілька днів патріярх Павло спочив з миром. Відтоді почали люди в Царгороді вільно і без страху говорити і сперечатися з єретиками про святі ікони, про них же від часів Лева Ісаврянина аж доти не було можливо нікому й уст відкрити на захист пошанування ікон.

Благочестива ж цариця Ірина зі всією своєю царською радою, шукаючи на місце Павлове чоловіка достойного і премудрого, який би зміг бентегу церковну заспокоїти, не знайшла нікого, окрім Тарасія, який ще у світському чині був, — його ж Павло на те вибрати радив. Але Тарасій відмовлявся зовсім. Зібрала цариця Ірина всілякий чин духовний та мирський і весь люд у палату, яка Маґнавра називалася, що на передмісті, в Євдомському місці, була, і сказала, щоб усі почули: "Знайте, що залишив нас Павло-патріярх, треба нам замість нього знайти доброго Церкві пастиря і учителя". І возвали всі, кажучи: "Ніхто инший бути не може, окрім Тарасія". А блаженний Тарасій став насередині і сказав: "Бачу розшматовану і розділену Божу Церкву, східні ж і західні повсякчас проклинають нас, лютими є прокльони і відтинання від Царства Божого. Якщо Собор Вселенський зібраний буде і всі у вірі одноголосно об'єднаємося, то так, як хрещення є єдиним, так і віра буде єдиною, — ніщо ж бо так не є приємним Богові, як те, щоб усім у єдності віри і любові перебувати. Тому погоджуюся, хоч і недостойний і недосвідчений, прийняти правління Церквою. Якщо ж не буде Вселенського Собору, і не буде винищено єретицтва, і віра з усіма правовірними східними і західними Церквами не об'єднається, то я проклятим і засудженим бути не хочу і патріяршество прийняти не погоджуся: жоден-бо цар не зніме мене з Божого Суду і вічної кари". Те чуючи, всі погодилися, щоби був Сьомий Вселенський собор. І просили блаженного, аби пастирем їм бути не відмовлявся. Обіцяли ж у всьому йому, як вівці пастиреві, слухняними бути, знаючи про нього достеменно, що на істинну путь наставить словесне стадо. І впросили святого, погодився з волею їхньою і соборним проханням, і прийняв чинне за ступенями освячення і патріярший престол, маючи сильне уповання і надію на допомогу Божу, що зможе затято іконоборну в Церкві винищити єресь. Змінився ж святий Тарасій зі світського чину в духовний, зразу і життя прийняв духовне — хоч і у світському не за плоттю, а за духом жив, проте у святительстві багато більше віддався богоугодному духовному життю і став ангелом у тілі, духом палаючи, для Господа працюючи, поневолюючи духові плоть і її умертвленням бережучи чистоту непорочну, ангелів співтовариство. Повстримність і піст його були великими і чування постійне. Сну мало приймав, у богомисленні ж і всенічних перебував молитвах, не спочивав на м'яко постеленому одрі ані в м'який не одягався одяг, не бачив його з прислуги ніхто, щоб він колись відклав пояс свій і одяг, коли спочити була потреба. Не допускав, аби хто зняв взуття з ніг його, маючи на гадці слова Христові: "Не прийду, щоб послужили Мені". Але сам собі слугою був, иншим подавав смирення образ, до жебраків і убогих був милостивий безмірно, годуючи голодних і нагих одягаючи, для них же і лікарні будував, і про повсякденну домовився їжу з двору патріяршого, і сам служив їм, особливо ж у день Воскресення Христового трапезу їм своїми руками готуючи, і в инші знаменні празничні дні те саме робив, і мав кожного з них у себе записаного на ім'я. Побудував же і притулки для подорожніх, і монастир за кошти родинні побудував у Босфорі Тракійському, і лик добродійних ченців у ньому зібрав, з них же багато такої святости і досконалости досягли, що й на архиєрейські їх покликано престоли і були стовпами непохитними католицької віри. Старання ж святий Тарасій мав велике і ненастанну турботу про святі ікони: як би їх у попередню повернути шану, скинувши люту й образливу, їм завдану єресь. Через те завжди нагадував царям, аби звеліли Вселенському бути Соборові. Писали-бо царі Константин та Ірина, які керували тоді цілим царством через юність сина, а з ними писав і святіший Тарасій до всіх патріярхів і єпископів, на собор їх кличучи. І зібралися зі всіх країв єпископи до Царгорода, а патріярхи намісників своїх прислали. Адріян-бо Римський через далечінь дороги і невигоду сам не прийшов, а Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський патріярхи під ігом рабства агарянського вже були, і неможливо їм було самим на соборі тому бути — тому замість себе найкращих у благочесті і премудрості духовних мужів прислали.

Визначено було місце Собору у великій апостольській церкві, що її Великий Константин, перший цар християнський, побудував. Коли ж святіший Тарасій і намісники инших патріярхів — єпископи — у ній сіли, там був і сам цар, юний Константин, і мати його Ірина. Прийшов несподівано полк великий вояків озброєних, у серцях їхніх утверджена була єресь іконоборна, її ж від діда царевого — Константина Копронима, царя, що перед тим був, — навчилися і в ній зістарілися. їх намовили таємно єпископи деякі та вельможі, єрессю тою недужі, і вони зібралися, озброєні, увійшли в церкву з криком великим, горлаючи: "Не допустимо, щоби догмати царя Константина було відкинено, але те, що він своїм собором утвердив і законопоклав, нехай буде міцним і незмінним. Не допустимо, щоб ідолів [так вони ікони святі називали] вносили у храм Божий. Якщо ж хтось насмілиться собор Константинів і його догми відкидати, вносити ж ідолів, то зразу кров'ю єпископів земля ця забагріє". Такий галас і бентегу бачивши, царі дали знак єпископам встати з місць своїх — і зразу всі розійшлися. Воїнів же тих і провідників їхніх через декілька днів благочестива цариця Ірина добре покарала і, воїнського чину позбавивши, розіслала по селах обробляти землю. Після того визначено було місце Собору у Витійському граді Нікеї, у ньому ж і перший колись святих отців трьохсот вісімдесяти собор на Арія злочестивого зійшовся, там і вдруге святі отці зібралися. Прийшов же святий Тарасій, маючи зі собою намісників патріярших: від Адріяна Римського був Петро-архипресвітер і другий Петро, авва. Від Политіяна Олександрійського — Тома, монах і пресвітер. Від Теодорита ж Антіохійського та Ілії Єрусалимського ~ Йоан, монах і пресвітер. Ще ж взяв святий Тарасій зі собою і з царської ради мужа вибраного Никифора, який пізніше і престол патріярший після цього святого Тарасія прийняв за добродійне життя своє. З тими і зі всіма святими отцями, їх же було триста шістдесят і сім, святіший Тарасій у Нікеї зійшовся. Собор Вселенський сьомий склав у найпросторішій того града соборній церкві. Було ж перше святих отців зібрання місяця вересня у 24-ий день, пам'яті святої першомучениці Теклі, коли святіший Тарасій, зробивши передмову, з якої причини зібрані, переконував єпископів, щоб судили праведно, викорінюючи неправильні вчення, до Церкви заново привнесені. Тоді читане було царське до Собору послання, у ньому ж згадувано патріярха Павла, який при кончині своїй радив, аби соборним судом та запекло іконоборна єресь відкинена була. Благословили ж святі отці царя і матір його, що таку про правовір'я мають турботу, після цього єпископів, що у єресь впали, слухане було з покаянням звернення і правовір'я ісповідання. Серед них же Василій Анкирський, тримаючи рукою своєю згорток, читав: "Тим, що не шанують святих ікон, — анатема. Тим, що називають ідолами ікони святі, — анатема. Тим, що наводять слова з Божественного Писання проти святих ікон, — анатема. Тим, що відкидають передання святих Отців, як же відкидають Арій, Несторій, Євтихій, Діоскор, і не хочуть прийняти того, що не з Божественого Писання їм показане, — анатема. Тим, що говорять, що ікони святі не від святих Отців передані, — анатема. Тим, що говорять, наче Церква вселенська приймає ідолів, — анатема". Так й инші єпископи зробили, і прийняте було їхнє покаяння, і місце їм у соборі між єпископами правовірними було дане. Для инших же, тих, що не зовсім від єресі відмовилися, суд на инший час відкладено. Говорив-бо святий Тарасій: "Застарілі хвороби і звичні погані манери нелегко зцілюються". Проте і тих, що потім справді покаялися, святий Собор прийняв і не позбавив їх санів їхніх, тривав же святий той Собор двадцять днів, у які сходилися обговорювати з Божественного Писання і зі Святих попередніх Великих Отців і учителів, і з давнього передання церковного про чесні ікони — і долали зловірне єретичне мудрування. Наводили невигадану історію про святий обрус, на ньому ж Христос Господь зобразив святе лице Своє, послав Авгарові, едеському князеві, — той же, вшанувавши його, зцілився від хвороби. Також і про ікону святих апостолів Петра і Павла, що її святий Сильвестр, Папа Римський, показав цареві Константину, і про ікону Христову, над якою юдеї у Вируті позбиткувалися, — про неї ж святий Атанасій розповідає''. Коли ту повість на Соборі читали, усі святі Отці плакали. Врешті єресь затято іконоборну прокляли, ікон же світлих пошанування утвердили — і була радість велика святим Церквам, які попередню свою іконну красу приймали, і всі правовірні народи торжествували, "многая літа" співаючи царям і пастирям. Так належною турботою святішого патріярха Тарасія і благочестивої цариці Ірини старанням єресь запекло іконоборну було відкинено і розтоптано, мир же Христовій Церкві дарувався.

Керуючи добре Церквою Божою, святий Тарасій заступався за скривджених і помагав тим, котрі в біду потрапили. Йоана, протоспадарія царського, з якоїсь провини важкої жорстоко допитували, а він з ув'язнення уночі втік і до церкви прибіг, у вівтарі за ріг трапези святої схопившись, помилування і звільнення від смерти просив. Святитель Божий захистив його, і не видав воїнам, що прибули по нього від Ірини-цариці. Вони ж при дверях церковних стерегли його вдень і вночі, допоки вийде, — сподівалися, що все одно з церкви вийде з природної потреби. Але святитель Божий, не випускаючи, його у вівтарі ховав, даючи йому з трапези своєї їжу, а коли нужду мав тілесну, то виводив його під мантією своєю дверима, що з правого боку, і, у відхідне місце завівши, чекав зовні, тоді знову під мантією у вівтар заводив. Так робив щодня, скільки чоловікові тому треба було, служачи йому, наче раб, і не гидуючи таким ділом. Так пастир добрий пас свою вівцю, від смерти її захищаючи, врешті владою своєю архиєрейською без страху зв'язав тих, що шукали чоловікові тому смерти, відлучення від Церкви на них обіцяючи накласти, якщо більше хотіли б яке зло йому заподіяти. І був вільний від суду і кари протоспадарій заступництвом доброго пастиря святого Тарасія. Тоді цар Константин, двадцяти літ дійшовши і в царській владі укріпившися, навчений поганими радниками своїми, відставив від влади царської матір свою, благочестиву царицю Ірину, яка добре і премуро цілим царством керувала. І сам царствуючи і маючи вільне [не так, як раніше, під владою матері] життя, розбестився вельми і провадив пусте життя. Зненавидів же неповинно законну свою дружину, царицю Марію, захотів иншої на ім'я Теодотія, з нею ж таємно гріх чинив і хотів зробити її собі дружиною і царицею, а законну відігнати. Шукаючи ж на законну провини, сплів брехливий наклеп на неї, наче вона хотіла його труткою заморити, неправду ж ту, наче саму істину, цар розповідав усім — і всі йому, як цареві, вірили. І розійшлася та чутка серед людей, ніби цариця хотіла царя згубити отрутою. Відомо те стало і святішому патріярхові Тарасію, і був печальний дуже, пізнавши підступ аріянський, невинність же цариці Марії, і думав, як би то його у неправді тій і у грісі викрити і до виправлення намовити. Тим часом один із вельмож, приязний цареві, посланий був від царя до святішого патріярха, річ брехливу, наче правдиву, сповіщаючи про царицю, що приготувала отруту цареві. "І треба, — говорив, — щоб у кожному разі, о святіший отче, поблагословив ти царя иншу, вірнішу йому, взяти дружину". Святий же зітхнув із глибини і слізно посміхнувся, почав говорити: "Коли так, як ти кажеш, замислив цар, і тіло, законом Божим запряжене, що одним із ним стало, відтяти від себе хо че, — не відаю, як перетерпить від усіх сором і зневагу. І як тих, що під владою його, буде переконувати у цнотливості і повстримності? Як гріхи перелюбу судити і карати буде, сам охоплений таким беззаконним потягом? Коли б і правдою було те, що ти нам розповідаєш, треба слухати Голосу Господнього, який говорить: "Кожен, хто відпустить жінку свою, крім провини розпусти, той доводить її до перелюбу". Але якого б цариця захотіла більшого честю і гарнішого красою мужа мати від цього, що царем є, і гарний, і молодий, що аж йому приготувала смертельну отруту, як ти кажеш? Але, як я бачу, ця брехня для того влаштована, аби чесний шлюб зганьбити і ложе нескверне осквернити. Введеться ж мерзота блудна і відновиться насіння перелюбодійне. Таку-бо від нас і від подібних нам отців відповідь прийми і донеси тим, що послали тебе. Не маємо віри до того, що кажеш ти, смерть же більше і муки тяжкі воліємо підняти, ніж послужити благословенням нашим такому беззаконному ділу. Хай знає цар, що на неправедну його раду не погодимося". Це чуючи, той вельможа пішов, сумуючи, і все, що від святішого чув, сповістив цареві. Засмутився ж цар і дивувався такій твердості і небоязливому розуму патріярха, а почасти боявся, щоб не зробив йому перепони в його бажанні. І, пославши, прикликав до себе святого з почестями, сподіваючися сам, словами своїми, зм'якшити його серце і до погодження схилити.

Прийшов же святий патріярх Тарасій до царя з чесним старцем Иоаном, тим, що на соборі був намісником від патріярхів — Антіохійського і Єрусалимського. І коли сіли, за звичаєм, почав цар до святішого патріярха говорити так: "Сповістив же я твоїй святині через посланця про річ, яка нам трапилася, нічого ж бо не хочемо утаїти перед твоєю чесністю, люблячи і шануючи тебе, яко отця. Треба ж, щоб і своїми устами ісповідав я про ворожнечу, що на мене діється, і заколот співмешканки моєї, яка не є Богом даною мені помічницею, а виявилася ворогом. Від неї мені відлучитися сам закон велить, і ніхто заборонити не може. Бо явною є її провина і погане діло, через що або смерть судом прийме, чи що милосерднішим є] нехай би, чернечий прийнявши одяг, плакала і каялася в такому гріху у всі дні життя свого. Не простого і чужого якогось чоловіка хотіла отрутою вбити, а свого власного мужа і вірнішого царя, для варварів страшного. І якщо б те вчинила, цілому царству була б бентега немала, і розійшлося б так її злодіяння по всій піднебесній". Коли те говорив цар, зробив знак предстоячим, і принесли посуд скляний, у якому мутне якесь пиття було, і показував те святішому, розповідаючи, що то отрута смертоносна, якою ж хотіла його цариця таємно позбавити цього життя. І говорив: "Який ще може бути більший ворожости її до мене доказ? І чого вона достойна? І яка потреба тягнути час, відкладаючи суд, але скорше, о чесніший отче, переконай її зразу черницею стати, якщо серед живих бачити її хочеш. Я-бо не можу більше з нею в подружжі жити, ані дивитися на неї, ані терпіти більше, бачачи перед собою це пиття смертне, що вона приготовувала". Святіший же Тарасій, бачивши царя, що погруз у сітях перелюбства і брехливу провину на невинну і цнотливу царицю покладав, сказав до нього без страху: "Не підіймай, о царю, боротьби на закон Божий, не воюй таємним підступом з істиною, під виглядом правди переступаючи і руйнуючи заповіді Божі. Царської-бо влади знаком є все чинити відкрито, вільно, совістю ж бездоганною, і нічого ж таємно й хитро не починати проти Бога, що дав вінець царський, переступаючи Його божественні веління. Зрозуміло-бо всім, що не є винна цариця у злому тому ділі, в якому неправедно її звинувачують, наче готувала смерть твоєму царству. Хто-бо, як же я раніше сказав, красою молодости своєї хвалячися, дорівнятися може до твоєї краси, аби цариця, зваблена, полюбила його понад тебе і надумала б тебе отрутою з життя цього звести? Хто честю, і владою, і благородством, і славою, і багатством понад твою царську честь, і владу, благородство ж, і славу, і багатство більший, якому б цариця твоя надала перевагу, вищого ж і кращого собі мала від тебе, що є царем і стількома краями володієш, благородством царським усіх перевищуєш. Родом-бо — царевий син, і внук царевий, і правнук царевий, і слава твоя в кінцях землі, і багатство твоє незліченне. І як би хтось кращий і любіший понад тебе був твоїй цариці? Нема такого, нема, о царю, але винайдена ця брехня на гріх скипетру царському, і на притчу во язицех, і на кивання голів серед людей. Через те законного вашого подружжя і царського єднання розірвати не насмілюємося, Божого боячися суду. Ані не віримо словам, що оббріхують царську дружину, хоч би мали ми і тисячі смертей і мук зазнати. Знаємо-бо віддавна твоє гріховне розпалення до блудниці однієї, з нею ж і явно вже беззаконним шлюбом грішити хочеш. Як вшануємо твою порфиру, коли тебе в явному перелюбодіянні побачимо? Як увійдеш у вівтар до Божественого престолу, щоб причаститися з нами Пречистих Христових Таїнств? Це тобі перед самим Богом відомим робимо, що не пустимо тебе більше, хоч ти й цар, увійти у вівтар до Божественного причастя, сказано-бо до давніх єреїв: "Не дайте зневажити вівтаря Мого". Це, з ревністю і жалістю сердечною промовивши, святіший патріярх замовк. Також і вищезгаданий Йоан-старець багато переконливого благорозумно до царя сказав. Той же ані слухати не хотів, але більше лютував і гнівався. Розгнівалися ж і всі, що були там при царі, бояри і володарі, з них же один, що мав сан патриція, нахвалявся меч своїми власними руками встромити в живіт старцеві Йоану, що суперечне волі царській говорив. І звелів цар, гніву сповнений, вигнати від себе з безчестям обох — святішого патріярха Тарасія та Йоана — чесного і богомудрого старця. Вийшли-бо вигнанці за правду, наслідувачі святого Йоана Хрестителя, який викрив колись Іродовий шлюб беззаконний, й обтрусили, виходячи, порох із ніг своїх і сказали: "Чисті ми від беззаконння вашого". А цар зразу, законну царицю вигнавши з палат своїх, у монастир її віддавши і в черниці насильно постригши, одружився з вищезгаданою наложницею Теодотією, яка й родичкою йому по батькові була. Предстателем беззаконному шлюбу тому був якийсь Йосиф-пресвітер, економ церковний, — не знав про те патріярх, тому пресвітер той пізніше і відлучення від Церкви поніс за дерзнуте діло. Всіляко намагався ж святіший патріярх розлучити перелюбний той царевий шлюб, але не міг, бо цар хвалився підняти знову іконоборну єресь, якби йому той шлюб заборонили. Через те святіший Тарасій залишив так у беззаконні перебувати царя, щоб не було гіршого зла на Церкву Христову від того, хто був народжений з кореня єретичного, — син, і внук, і правнук царів несамовито іконоборних, які багатьох святих за шанування чесних ікон убили. Гнівався ж цар на святішого, чинив йому всіляку шкоду, але святий усе терпів, дякуючи Богові, і чинив відповідно до свого пастирського сану. А царя після того знайшла Божа кара і помста. Через якийсь-бо рік мати його, благочестива цариця Ірина, бачивши погане й беззаконне його життя і те, що він закон Божий зневажає та люте іконоборство знову піднятися хоче, повстала на нього праведним гнівом, більше люблячи Бога і правду Його, ніж свою власну кров. І, порадившися з начальнішими боярами, взяла сина і в палаті, що порфирія називається, де ж він і народився, замкнула. Тоді звеліла виколоти йому очі, як же і він був зробив трьом стриям своїм, братам батьковим — Микиті, Антиму і Євдоксієві, — п'ять років перед тим очі їм виколовши. І так цар, достойну за ділами своїми кару прийнявши, помер від болю. А Ірина знову прийняла скіпетр царства й виправила все, що повикривлював її син.

З того часу святий угодник Божий Тарасій перебував у мирі й тиші, добре випасаючи словесне стадо і керуючи Христовою Церквою, від єресі очистивши її. Від днів же освячення свого щодня відправляв Божественну Аітургію і ніколи від неї не відмовлявся навіть під час хвороби. Досягнувши старости й до кончини своєї зближаючися, хворобою тілесною був охоплений, проте не відійшов від повсякденного служіння, навіть вельми обтяжений хворобою, — лише коли вже й з одра не міг підвестися, тоді перестав літургісати. При відході своєму з тіла боровся з бісами, сперечаючися з ними, і на все відповідав їм як переможець. Коли вони, випробовуючи життя його з юности, багато на нього неправедних діл брехливо клали, він супроти них говорив: "Не винен я в тому, що кажете, неправду кажете на мене і не маєте в мені своєї частини". Був при тому автор житія його Ігнатій, єпископ Нікейський, у дияконському ще тоді чині. Він, сівши біля хворого, чув слова святого, якими ж той протистояв невидимим духам. І коли знеміг язик його, рукою відганяв бісів і долав їх. Тоді, коли день дійшов до схилу і вечірні співи, як звично, відправлялися, і почався псалом Давидів "Схили, Господи, вухо Твоє і почуй мене", святіший патріярх Тарасій мирним образом і світлим лицем передав святу свою душу в руки Господеві. Пас Церкву Божу двадцять два роки, помер за царювання Никифора, який після Ірини настав. І плакав за ним цар, і вельможі, і весь град, духовенство і миряни, а найбільше жебраки й убогі, сироти і вдовиці — був-бо до них вельми милостивий і для всіх добрий пастир, любий батько і душекорисний учитель, і кожному в бідах помічник і заступник. Похований ж був в монастирі своєму, який він збудував у Босфорі. І подавалися з гробу його багатьом хворим зцілення. Жінка одна була в кровотечі літ багато. Вона, через те що в монастир той жінкам заходити не дозволялося, вбралася в чоловічий одяг, зайшла і, гробу святішого Тарасія з вірою торкнувшись і єлей з лампади, що була при гробі, прийнявши, відразу отримала Боже зцілення. Те саме й инша жінка зробила — Господнього зцілення сподобилася. Чоловік один, на око сліпий, прийняв від Господа прозріння біля гробу святого помазанням єлею з його лампади. Инший руку суху, прийшовши з вірою й довірою до Бога, єлеєм помастив — і зразу розпросталася рука його і стала здоровою. Й инших багато недуг Господом зцілювалося, і проганялися Ним біси силою святих молитов угодника Божого Тарасія. Не годиться замовчувати й того, що цей великий правовір'я ревнитель не лише в житті своєму із запеклою іконоборною єрессю боровся, але й після переставлення свого на неї озброювався. Багато-бо літ минуло, і коли Лев Вірменин царство Грецьке прийняв та затяте іконоборство відновив, святий Тарасій тому самому лютому Леву-іконоборцю у видінні сонному явився з великим гнівом і звелів одному воїну Михаїлу, щоби мечем ударив царя. Той же, ударивши, проколов царя Лева наскрізь. Збудився ж Лев зі сну зі страхом і трепетом, був розгублений дуже і думав, що в монастирі святого Тарасія перебуває хтось, що Михаїл називається, й убити його хоче. Послав туди, допитуючи наполегливо про Михаїла, не відаючи, що його в себе має, — Михаїла Воєводу, прозваного Валвос чи Травлій. Той-бо убив його в самий день Різдва Христового. І загинув з шумом злочестивий цар, переможений молитвами святого Тарасія, карою ж Самого Христа Бога, в іконі з Пречистою Своєю Матір'ю і всіма святими, Якого вшановуємо і Якому поклоняємося. Йому ж честь і слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).