В цей день Церква Свята (східного обряду, яка послуговується Юліанським календарем) віддає честь пам’яті преподобного ісповідника Василія, сопосника Прокопового.
Він жив за царювання Лева Ісаврянина, затятого іконоборця. Покинувши ж світ і все, що в світі, став монахом і життя чернече добродійне, як же годилося, пройшов. Тоді, коли шанування святих ікон несамовито й люто відкидалося, твердо тим запеклим іконоборцям протистояв — через те був схоплений і довго мучений, проте не підкорився і не погодився з їхніми помилковими поглядами, але правду визнавав аж до смерти, маючи собі помічником божественного Прокопія. Дерли-бо Василія святого [як же і Прокопія преподобного] по цілому тілу, і по шиї, і в темницю вкинули, перебував у путах часу немало, допоки не загинув із землі цар беззаконний. Коли ж помер кат той, відпущено було преподобного Василія зі святим Прокопієм й иншими ісповідниками. І жив у таких, як і раніше, постницьких трудах, багатьох до правовір'я приводячи і на добродійне наставляюючи життя. Тоді після років достатніх і життя богоугодного блаженна його кончина прийшла. У молитвах і похвальбах до Бога, Якого ж змалку полюбив, веселячися, відійшов.
Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).
* * *
Пам'ять цих ДВОХ святих Божих угодників та обранців звершується у цей день. І саме цього ж дня, 13 березня 1961 р., в Києві сталася жахлива Куренівська трагедія, яка забрала життя великого числа людських жертв.
І, напевно, що - поряд з певними, суто технічними, помилками і прикрими й брутальними прорахунками та людською розхлябаністю, легковажністю і безвідповідальністю, в її основі був присутній і чималий - і саме ДУХОВНО-МОРАЛЬНИЙ - сенс і зміст.
Під час нацистської окупації Києва неймовірно жахлива і масштабна трагедія Бабиного Яру, згідно відомої і загальноприйнятої версії, тривала рівно цілих ДВА роки: з кінця вересня 1941 р. і по кінець вересня 1943 р. І серед загиблої там величезної кількості людей були досить різні їх групи: за етнопоходженням та рідною мовою, політичними поглядами і віросповіданням та низкою інших показників і статусом. (Разом з тим є дані, що в Бабиному Яру нацисти розстрілювали людей і пізніше - в жовтні 1943 р. І, зокрема, киян, які ухилялися від виконання наказу про повне виселення міста. А останній розстріл відбувся 4 листопада, а вже 6-го до Києва увійшла Червона армія. І одразу, слідом за нею, до української столиці повернулися ті, попередні, - більшовицько-сталінські владоможці і хазяї...)
І поміж цих різних груп жертв, тут, мабуть, варто особливо зупинитися, принаймні і зокрема, якраз на ДВОХ. Вельми різних і навіть - в усякому разі, як на ТОЙ ЧАС - доволі "протилежних". Тим паче, що вони тоді перебували під впливом певних і, по суті, антагоністичних світоглядно-ідеологічних уявлень. Й тому, так би мовити, явно перебували по РІЗНІ боки (суттєвої - поміж ними - "Каїнової") барикади.
ПЕРША - це жертви Голокосту. Й саме "Голокосту куль". Переважна більшість з них - а це, в усякому разі, кільканадцять тисяч осіб - були гітлерівськими окупантами та їх спідручними по-звірячому вбиті вже, як вважається, в перші чотири дні трагедії Бабиного Яру: 27-28, а особливо - 29 і 30 вересня 1941 р. Крім того, подібні ж акції масових людиновбивств - і теж, головним чином, на етнорасовому ґрунті (продовження Голокосту) - тривали ще, принаймні, впродовж таких наступних чотирьох днів: 1, 2, 8 і 11 жовтня.
І тут логічним буде припускати, що вельми значна (чи навіть переважна) їх частина, маючи доступ виключно до комуно-більшовицького агітпропу - так чи так, тією чи іншою мірою - але змушені були "ковтати" та "пережовувати" й "перетравлювати" саме таку ерзац-"інформацію"...
ДРУГА - це велика група незламних українських патріотів, свідомих і відважних борців за самостійну і незалежну українську державність: членів та прихильників ОУН(М).
На той момент, напевно, чи не їх більшість були адептами якраз досить радикальних - "інтегрально"-донцовських доктрин. І, згідно яких, ця майбутня українська державність уявлялася як авторитарно-тоталітарна і (майже) моноетнічна "Україна для українців"...
І їхнє первісне - досить наївне, некритичне захоплення "новою Німеччиною" та ілюзорні надії і марні сподівання на те, що керівництво ІІІ Райху у своєму антибільшовицькому "Drang nach Osten", мовляв, толеруватиме і сприятиме створенню української держави, доволі швидко розвіялися. Й тому цей гострий конфлікт, який назрівав - поміж ними і німецькою окупаційною владою і, скажімо, в Києві, був дуже принциповим і неминучим. І справді: невдовзі - і, зокрема, в контексті несанкціонованих масових відзначень "Базару-2" (21 листопада 1941 р.) - почалися масові арешти, катування і страти. І серед їх жертв - талановита поетеса Олена ТЕЛІГА та її соратники і побратими. Їх ґестапівські кати-бузувіри розстріляли в Бабиному Яру 18-21 лютого 1942 р. Себто: через біблійні містично-сакральні 144 дні після того, як з масово-масштабних убивств, головним чином, жертв Голокосту наприкінці вересня 1941 р., власне, і розпочалася трагедія Бабиного Яру.
І що дуже характерно і красномовно так це те, що і перша, і друга - вельми різні групи жертв були дуже несприйнятні і ненависні - як нацистам, так і совдепівським комуністам. Хіба що презентанти нордійсько-германської "вищої раси - раси панів", природно, щонайбільше ненавиділи саме "шкідливу неарійсько-семітську" спільноту. А от т. зв. "інтернаціоналісти" московського імперсько-шовіністського ґатунку - і тих, і тих: майже однаково.
І якщо перші, нацисти, в Бабиному Яру винищували обидві ці групи ФІЗИЧНО, то другі, комуно-шовіністи, прагнули і намагалися - будь-що - знищити якраз ПАМ'ЯТЬ про їхні жертви у перебігу тієї трагедії. І навіть прихід - незабаром після смерті Сталіна у березні 1953 р. - у кремлівській верхівці нового провідника Нікіти ХРУЩОВА, що дійсно пробував було дещо відійти від попереднього криваво-параноїдного жахіття і певних крайностей, і саме у цьому контексті, по суті і де-факто, НІЧОГО на краще не змінив!
А тому і замивали це глибоке урочище Бабин Яр глиняно-водяною пульпою, збираючись потім влаштувати там, на кістках і попелу багатьох десятків і десятків тисяч загиблих земляків і співвітчизників, своєрідне "місце гучних розваг і гульбищ"... Тобто у такий спосіб вони чинили відверте й брутальне КОЩУНСТВО і НАРУГУ на ними - що вже відійшли в інший світ... І знову ж таки: одразу після того, як трапилася і ця жахлива катастрофа, всіляко намагалися приховати правду і про неї та, по суті, чинячи нове кощунство і наругу і над її жертвами...
І таким чином трагедія Бабиного Яру періоду німецько-радянської війни - дуже й дуже раптово, несподівано й неочікувано - мала того березневого ранку і дня 1961 р. своє страхітливе (немовби) продовження і "завершення". Й, причому, це сталося буквально через лічені два-три дні, як комуно-совдепівські владоможці в Києві офіційно - і теж досить блюзнірськи, спотворено і формально - "відзначили" 147 -мі роковини уродин і 100-річчя від дня упокоєння Тараса ШЕВЧЕНКА. (І який, до речі, скажімо, в поемі "Кавказ", характеризуючи загальну суспільно-політичну обстановку в тодішній самодержавній Російській імперії, уїдливо-саркастично зауважував: "Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!"... Одначе те "відзначання" відбувалося якраз у ті самі березневі дні, коли виповнився 21 рік по закінченні т. зв. Зимової - радянсько-фінської війни 1939-1940 рр., що тривала 3,5 місяці. І, як відомо, в перебігу якої той самий невеликий фінський "Давид" уже ніяк не "мовчав", а спромігся дати досить рішучу й гідну та відчутну відповідь агресивно-хижому московському "Голіафу" - більшовицько-сталінському ведмедеві. І таким чином не дав перетворити себе - а, точніше, переважну більшість своєї попередньої території - на чергову радянську "республіку". А ще через кілька років по тому - на одного з членів т. зв. "європейського соцтабору"...)
А також, мабуть, варто тут іще пригадати, що Куренівська катастрофа трапилася якраз через 15 років після того, як у березні 1946 р. на Львівському псевдособорі було заявлено про ліквідацію УГКЦ та її "приєднання" до РПЦ МП...
(І, між іншим, то був, а саме початок 60-х рр. ХХ ст., період, коли - за ініціативою тогочасного радянського партійно-державного керманича Нікіти Хрущова - була розпочата нова хвиля масштабних утисків та репресій на антирелігійному ґрунті. А надто - в Україні: в т. ч. проти священства і вірних забороненої УГКЦ, а також протестантсько-євангельських спільнот тощо. З такою метою, аби до 1980 р. в СРСР "повністю і остаточно" покінчити з християнським та будь-яким релігійним світоглядом і взагалі - геть викорінити віру в Бога: як таку. Тобто як "шкідливо-ворожий", мовляв, "опіум для народу"... Але Боже Провидіння, зрештою, геть посміялося над цими горе-"планами". І вже у середині жовтня 1964 р., тобто саме у свято Покрову Пресвятої Богородиці, своїм найближчим оточенням Хрущов був відсторонений від влади. І він, надалі офіційно замовчуваний і майже "забутий" багатьма пенсіонер, тихо помер 11 вересня 1971 р. Себто якраз у той день, як ті ж самі старостильні східні християни згадували Усікновення голови св. пророка Івана Предтечі. І, до того ж, буквально напередодні виповнилася 30-та річниця з того, коли 10 вересня 1941 р. НКВДистами - причому, вже безпосередньо в Биківнянському лісі - були розстріляні всі в'язні київських тюрем. І до чого був прямо причетний і Хрущов: у той час - перший секретар ЦК КП(б)У...)
І тут історія, по суті, по-своєму неначе повторилася. Бо за 47 років до того, в 1914 р., в Києві - під час громадських заходів, присвячених 100-річчю з дня народження Великого Кобзаря, - місцеві імперсько-чорносотенні чинники були дуже обурені і налякані "витівками" київських демонстрантів. Тобто, здебільшого, студентської молоді або, як вони їх (цих демонстрантів) презирливо найменували, "жидомазепинців", котрі гучно вигукували певні гасла-слогани. І серед них: "Долой Россию!" та "Да здравствует самостийна Украина!" і "Да здравствует Австрия!"
Й тим паче були застрашені ці - причому, не лише місцеві монархічно-мракобісні, а й петербурзькі та московські урядові (і наближені до них реакційно-ультраправі), кола. Бо, зокрема, в 1911 р. вони заінспірували й розпочали в Києві цинічно-підступну провокацію - кримінально-судову "справу Бейліса". (І яка, загалом, розтяглася в часі на понад 2 роки.) З тією брудною метою, аби, "повісивши" на цього іновірця-інородця звинувачення у жорстоко-звірячому вбивстві (а насправді - бандою кримінальників) хлопчика-школяра, мовляв, з т. зв. "релігійно-ритуальними мотивами", збурити ("поділяй і пануй") міжнаціональні сутички та погромницькі ексцеси і розправи.
І на цій каламутній хвилі ще більш жорстко "закрутити гайки". В т. ч. щодо всіх опозиційних сил і рухів, включаючи і національно-визвольні прагнення пригноблених народів (й не в останню чергу - саме українські). А також унеможливити прийняття деяких - відносно ліберальних законопроектів, що тоді вносилися в Держдумі. Й, зокрема, якраз тих, що надавали певні юридичні права тим же іновірцям-інородцям, тощо.
Одначе, врешті-решт, ця зловісна провокація зазнала повного краху. Завдяки потужним протестам передової - загальноросійської і світової громадськості, в т. ч. низки представників української інтелігенції, сфабриковані наклепницькі "докази" були спростовані. Й у жовтні 1913 р. журі присяжних, хоч навмисно й було складене, здебільшого, з простих і тому, мовляв, "темних селюків", тим не менше, половиною голосів (6 з 12) виправдало його - абсолютно безпідставно звинувачуваного...
А тут, буквально за лічені кілька місяців по тому, заявилися й активізувалися ці "жидомазепинці"...
Одначе: чому саме вони так були стурбовані і налякані?..
До речі, своєрідні історичні (і саме ДУХОВНІ й практичні) "першовитоки" цього феномену сягають ще, зокрема, трьох братів Герциків - походженням з євреїв-вихрестів, найвідоміший з яких - Григорій Герцик (потавський наказний полковник - 1705, генеральний осавул - 1711) був одним з найвідданіших соратників гетьманів Івана Мезепи та Пилипа Орлика. І до "розряду" пізніших адептів яких можна також віднести, наприклад, такі визначні й сміливі особистості (що найчастіше йшли проти панівної суспільно-політичної кон'юнктури), як Володимир Жаботинський і Арнольд Марголін, Соломон Ґольдельман і Мойсей Зільберфарб, Наум Сиркін та Аврам Ревуцький тощо. А з часом - Ізраїль Клейнер та Яків Сусленський, Мойсей Фішбейн і Семен Ґлузман, Йосип Зісельс та деякі ін.
І дуже схожі історичні факти стосувалися не лише вихідців, власне, з Наддніпрянщини, а й Галичини та Буковини...
І протягом багатьох наступних десятиліть різних московсько-шовіністських комуняцьких правителів теж - час від часу - переслідував і лякав подібний "привид". І вони все робили, аби запобігти правдивій і довготривалій реалізації такого політичного союзу і партнерства (та, врешті-решт, нанести поразку та розгромити їх ОБОХ). В т. ч. зухвало й цинічно-спекулятивно маніпулювали на деяких відомих і досить суперечливих та криваво-трагічних подіях в тих міжнаціональних стосунках. Й, зокрема, дуже активно - і цього разу таки доволі вдало - вони обіграли й підступно-провокативно використали факт загибелі 25 травня 1926 р. в Парижі Симона Петлюри та надто наступний - емоційно-гучний і, назагал, досить тенденційний паризький судовий процес. Той, який супроводжувався доволі активною і шумною - дискредитаційно-антиукраїнською міжнародною кампанією в комуністичних, а також низці ліво-ліберальних медіа. І от 26 жовтня 1927 р. більшістю голосів присяжних він, цей суд, виправдав його вбивцю - авантюрного складу, включаючи колишні кримінальні пригоди тощо, анархіста. Як (начебто) "месника за погроми"...
(Хоча, скажімо, вищезгадані А. Марголін, С. Ґольдельман, В. Жаботинський (одначе згодом - під зовнішнім тиском - він змушений був відсторонитися від такої позиції) виступили на захист С. Петлюри, доводячи безпідставність звинувачень останнього в антисемітизмі. Загалом на процесі було представлено понад 200 документів, які навпаки - свідчили про намагання й спроби (правда, далеко не скрізь і не завше вчасно-"оперативні" та досить рішуче-послідовні й успішні) колишнього глави Директорії УНР зупинити погроми та карати винних. Крім того, в перебігу судових засідань наводилися, зокрема, дані про контакти і зв'язки вбивці з агентами радянського ОГПУ тощо. Одначе всі такі свідчення судом, по суті, були залишені без належної уваги й аналізу. А це вбивство та сам суд - а особливо його вирок - немало посприяли значному ускладненню та згіршенню й загостренню українсько-єврейських відносин. Та, загалом, активізації і зростанню праворадикальних настроїв і тенденцій в українському національно-визвольному русі... І лише на початку 90-х рр. в оприлюднених архівних матеріалах був знайдений, зокрема, лист Л. Берії від 11 серпня 1930 р., в якому той відзначає роль ОГПУ в підготовці замаху на Петлюру. А також, приміром, у 1945 р. про те, що вбивця Петлюри був агентом більшовицьких спецслужб, заявив директор ЦРУ Аллен Даллес.)
І все це - вельми непроста й болісна тема, а точніше - складова частина більш загальної і ширшої історичної проблематики: негативної, деструктивно-руйнівної дії на українських теренах, а особливо в ХVII-XVIII і першій половині ХХ ст., заздрісно-братовбивчого і самогубного "духу Каїна". У т. ч. жорстоких і нещадних конфліктів та протистоянь, зіткнень і розправ на соціально-становому та суспільно-політичному, релігійному і міжетнічному ґрунті. І яка, ця проблематика, потребує окремого (спеціального) висвітлення, аналізу й осмислення: а надто саме з ДУХОВНОЇ - біблійної точки зору. Включаючи, зрозуміло, і період 2-ї світової війни.
І так видається, що - поміж різного іншого - і та, по суті, СПІЛЬНА жертовна кров двох цих груп (як, загалом, і всіх інших "категорій" жертв), яка була пролита в Бабиному Яру і немов би "взаємно перемішалася" (і таким чином зруйнувала цю колишню - поміж ними - суттєву ("Каїнову") барикаду, що раніше кардинально розділяла й протиставляла їх одне одному), дечому (і також ДУХОВНО) посприяла. Й, зокрема, й тому, що вже в НАШ ЧАС, починаючи від Другого українського Майдану (2013-2014 рр.) і далі - вже коли агресивний кремлівсько-імперський режим спровокував і розпочав російсько-українську війну, заявило про себе доволі подібне (до вищезгаданого "жидомазепинства") суспільне явище, як "жидобандерівці". В т. ч. активною участю його презентантів в цих подіях. Хоча, як виглядає, певні його - чи не "першопочатки" прослідковуються, скажімо, ще в ту ж добу 2-ї світової війни. Й, зокрема, пов'язані вони з відповідним національним складом окремих відділів УПА...
(Разом з тим маємо зауважити, що найліпшою - у сенсі руйнування тих, вищезгаданих "Каїнових" барикад, - була і досі є жертовна Кров найдосконалішого Агнця і водночас нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Та, що - у вигляді вина - споживаємо під час церковного Таїнства Пресвятої Євхаристії.)
Між іншим, це саме біблійна оповідь мандрів пустелею вибраного народу на шляху до обіцяної Святої Землі, де він мав створити й утвердити власну незалежну державу, а також певна подібність і схожість історичних доль двох народів, надихнули Івана Франка (який, як відомо, приятелював з Теодором Герцлем) до написання воістину геніальної поеми "Мойсей".
Разом з тим. Оці - тодішні й сучасні сили диявольсько-демонічної темряви та їхня креатура зовсім не дарма були і є так налякані й стривожені. Бо Божий Промисел визначив і приготував для ОБОХ цих ДВОХ народів та їх незалежних держав - першого і другого їх Єрусалимів (того, що на Святій Землі, та над Дніпром) - досить відповідальне й важливе служіння і місію. І якраз та особливо на ЕСХАТОЛОГІЧНОМУ (завершальному) - "в останні роки" і "в останні дні" (Єз.38:8,16) - етапі Історії спасіння людського роду.
[Так от, щодо всього того, а особливо цієї ролі різноликого Божого люду - зокрема і саме - України (та деяку дотичну тематику), на цьому порталі опубліковані актуальні роздуми і спостереження. І з якими можна ознайомитися, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такі тексти (заголовки): "Вхід Господній в Єрусалим - Кіріос" та "14 серпня - Пам'ять мучеників Маккавеїв - Кіріос". А, крім того, також: "15 лютого - Стрітення Господнє - Кіріос".]
А також. Як видається, є деякі підстави припускати, що якраз цього ж дня, 13 (чи, може, 19) березня 2013 р., безпосередньо і розпочався означений вище етап завершення тих - "останніх років" і "останніх днів" Історії спасіння людського роду. Себто це - відповідно, дати обрання та інтронізації нині чинного понтифіка. І саме на таку - можливу "періодизацію" сучасної історичної доби неначе підказує, зокрема, дивовижна й доволі точна реалізація, починаючи від 1143 р. і далі (аж дотепер), відомого пророцтва - "Пророкування про римських пап", приписуваного св. архієпископу Малахії, який мешкав на півночі Ірландії. А також і деякі інші - досить красномовні й характерні нинішні події, факти та ознаки.
[А от детальніше про все це (та певну дотичну проблематику) можна дізнатися, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такий текст (заголовок): "11 лютого - Перенесення мощей святого Ігнатія Богоносця - Кіріос".]
Крім того. В контексті саме того, що, судячи з усього, ми вже живемо й конкретно досвідчуємо завершення цих - вищезгаданих "останніх років" і "останніх днів" всесвітньої Історії спасіння, то нині, як ніколи раніше, дуже й дуже актуально й попереджувально звучать оці слова Христа: "Ось, прийду скоро, відомщення Моє зі Мною, щоб [справедливо] воздати кожному за [всіма] ділами його" (Одкр.22:12). Причому, "час розпочатися судові [якраз] з дому Божого" (1Пет.4:17).
Й тому, вочевидь, нині Господь очікує почути й побачити щире й глибоке РОЗКАЯННЯ і СОКРУШЕННЯ сердець, насамперед та особливо, саме від Своєї правдивої - різноликої і соборно-єдиної Христової Церкви східних і західних традицій і деномінацій. В т. ч. (поміж різного іншого) і за той - означений вище прикрий і безглуздий "дух (і гріх) Каїна" та численні тяжкі, трагічні й згубні його наслідки, які даються взнаки аж дотепер. І до чого, на жаль, нерідко були причетні і немало "християн". В т. ч. і у нас в Україні.
Подібно до того ПОКАЯННЯ, як це, наприклад, учинив св. Папа Іоан Павло ІІ: і саме в ці березневі дні 2000 р. Амінь.