святий Василій сопостник ПрокопіяВ цей день Церква Свята (східного обряду, яка послуговується Юліанським календарем) віддає честь пам’яті  преподобного ісповідника Василія, сопосника Прокопового.

Він жив за царювання Лева Ісаврянина, затятого іконоборця. Покинувши ж світ і все, що в світі, став монахом і життя чернече добродійне, як же годилося, пройшов. Тоді, коли шанування святих ікон несамовито й люто відкидалося, твердо тим запеклим іконоборцям протистояв — через те був схоплений і довго мучений, проте не підкорився і не погодився з їхніми помилковими поглядами, але правду визнавав аж до смерти, маючи собі помічником божественного Прокопія. Дерли-бо Василія святого [як же і Прокопія преподобного] по цілому тілу, і по шиї, і в темницю вкинули, перебував у путах часу немало, допоки не загинув із землі цар беззаконний. Коли ж помер кат той, відпущено було преподобного Василія зі святим Прокопієм й иншими ісповідниками. І жив у таких, як і раніше, постницьких трудах, багатьох до правовір'я приводячи і на добродійне наставляюючи життя. Тоді після років достатніх і життя богоугодного блаженна його кончина прийшла. У молитвах і похвальбах до Бога, Якого ж змалку полюбив, веселячися, відійшов.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

 

*                               *                               *

Пам'ять цих ДВОХ святих Божих угодників та обранців звершується у цей день. І саме цього ж дня, 13 березня 1961 р., в Києві сталася жахлива Куренівська трагедія, яка забрала життя великого числа людських жертв.

І, напевно, що - поряд з певними, суто технічними, помилками і прикрими й брутальними прорахунками та людською розхлябаністю, легковажністю і безвідповідальністю, в її основі був присутній і чималий - і саме ДУХОВНО-МОРАЛЬНИЙ - сенс і зміст.

Під час нацистської окупації Києва неймовірно жахлива і масштабна трагедія Бабиного Яру тривала рівно цілих ДВА роки: з кінця вересня 1941 р. і по кінець вересня 1943 р. І серед загиблої там величезної кількості людей були досить різні їх групи: за етнопоходженням та рідною мовою, політичними поглядами і віросповіданням та низкою інших показників і статусом.

І поміж них тут, мабуть, варто особливо зупинитися, принаймні і зокрема, якраз на ДВОХ. Вельми різних і навіть - в усякому разі, як на ТОЙ ЧАС - доволі "протилежних". Тим паче, що вони тоді перебували під впливом певних і, по суті, антагоністичних світоглядно-ідеологічних уявлень. Й тому, так би мовити, явно перебували по РІЗНІ боки (суттєвої - поміж ними) барикади.

 

ПЕРША - це жертви Голокосту. Й саме "Голокосту куль". Переважна більшість з них - а це, в усякому разі, кільканадцять тисяч осіб - були гітлерівськими окупантами та їх спідручними по-звірячому вбиті вже, як вважається, в перші два дні трагедії Бабиного Яру: 29 і 30 вересня 1941 р.

І тут логічним буде припускати, що вельми значна (чи навіть переважна) їх частина, маючи доступ виключно до комуно-більшовицького агітпропу - так чи так, тією чи іншою мірою - але змушені були "ковтати" та "пережовувати" й "перетравлювати" саме таку ерзац-"інформацію"...

ДРУГА - це велика група незламних українських патріотів, свідомих і відважних борців за самостійну і незалежну українську державність.

На той момент, напевно, їх більшість були адептами якраз "інтегрально"-донцовських доктрин. І згідно яких, ця майбутня українська державність уявлялася як авторитарно-тоталітарна і (майже) моноетнічна "Україна для українців"...

І їхні первісні - досить наївні захоплення "новою Німеччиною" та ілюзорні надії і марні сподівання на те, що ІІІ райх у своєму антибільшовицькому "Drang nach Osten", мовляв, толеруватиме і сприятиме створенню української держави, доволі швидко розвіялися. Й тому цей гострий конфлікт, який назрівав - поміж ними і німецькою окупаційною владою, був дуже принциповим і неминучим. І справді: невдовзі почалися масові арешти, катування і страти. І серед їх жертв - талановита поетеса Олена ТЕЛІГА та її соратники і побратими. Їх ґестапівські кати-бузувіри розстріляли в Бабиному Яру 18-21 лютого 1942 р. Себто через біблійні містично-сакральні 144 дні після того, як з масово-масштабних убивств, головним чином, жертв Голокосту наприкінці вересня 1941 р., власне, і розпочалася трагедія Бабиного Яру.

 

І що дуже характерно і красномовно так це те, що і перша, і друга - вельми різні групи жертв були дуже несприйнятні і ненависні - як нацистам, так і радянським комуністам. Хіба що презентанти нордійсько-германської "вищої раси панів", природно, щонайбільше ненавиділи саме "шкідливу неарійсько-семітську" спільноту. А от т. зв. "інтернаціоналісти" московського імперсько-шовіністського гатунку - і тих, і тих: майже однаково.

І якщо перші, нацисти, в Бабиному Яру винищували обидві ці групи ФІЗИЧНО, то другі, комуно-шовіністи, прагнули і намагалися - будь-що - знищити якраз ПАМ'ЯТЬ про їхні жертви у перебігу тієї трагедії.

А тому і замивали це глибоке урочище Бабин Яр глиняно-водяною пульпою, збираючись потім влаштувати там, на кістках і попелу багатьох десятків і десятків тисяч загиблих земляків і співвітчизників, своєрідне "місце гучних розваг і гульбищ".. Тобто у такий спосіб вони чинили відверте й брутальне КОЩУНСТВО і НАРУГУ на ними - що вже відійшли в інший світ...

І таким чином трагедія Бабиного Яру періоду німецько-радянської війни - дуже й дуже раптово, несподівано й неочікувано - мала того березневого ранку і дня 1961 р. своє страхітливе (немовби) продовження і "завершення". Й, причому, це сталося буквально через лічені два-три дні, як комуно-совдепівські владоможці в Києві офіційно - і теж досить блюзнірськи, спотворено і формально - "відзначили" 100-річчя від дня упокоєння Тараса ШЕВЧЕНКА...

І тут історія, по суті, по-своєму неначе повторилася. Бо за 47 років до того, в 1914 р., в Києві - під час громадських заходів, присвячених 100-річчю з дня народження Великого Кобзаря, - місцеві імперсько-чорносотенні чинники були дуже обурені і налякані "витівками" київських демонстрантів. Тобто, здебільшого, студентської молоді або, як вони їх (цих демонстрантів) презирливо найменували, "жидомазепинців", котрі гучно вигукували певні гасла-слогани. І серед них: "Долой Россию!" та "Да здравствует самостийна Украина!".

Й тим паче були застрашені ці - причому, не лише місцеві монархічно-мракобісні, а й петербурзькі та московські урядові (і наближені до них реакційно-ультраправі), кола. Бо, зокрема, в 1911 р. вони заінспірували й розпочали в Києві цинічно-підступну провокацію - кримінально-судову "справу Бейліса". (І яка, загалом, розтяглася в часі на понад 2 роки.) З тією брудною метою, аби, "повісивши" на цього іновірця-інородця звинувачення у жорстоко-звірячому вбивстві (а насправді - бандою кримінальників) хлопчика-школяра, мовляв, з т. зв. "релігійно-ритуальними мотивами", збурити ("поділяй і пануй") міжнаціональні сутички та погромницькі ексцеси і розправи.

І на цій каламутній хвилі ще більш жорстко "закрутити гайки". В т. ч. щодо всіх опозиційних сил і рухів, включаючи і національно-визвольні прагнення пригноблених народів (й не в останню чергу - саме українські). А також унеможливити прийняття деяких - відносно ліберальних законопроектів, що тоді вносилися в Держдумі. Й, зокрема, якраз тих, що надавали певні юридичні права тим же іновірцям-інородцям, тощо.

Одначе, врешті-решт, ця зловісна провокація зазнала повного краху. Завдяки потужним протестам передової - загальноросійської і світової громадськості, в т. ч. низки представників української інтелігенції, сфабриковані наклепницькі "докази" були спростовані. Й у жовтні 1913 р. журі присяжних, хоч навмисно й було складене, здебільшого, з простих і тому, мовляв, "темних селюків", тим не менше, половиною голосів (6 з 12) виправдало його - абсолютно безпідставно звинувачуваного...

А тут, буквально за лічені кілька місяців по тому, заявилися й активізувалися ці "жидомазепинці"...

До речі, своєрідні історичні (і саме ДУХОВНІ й практичні) "першовитоки" цього феномену сягають ще, зокрема, трьох братів Герциків - походженням з євреїв-вихрестів, найвідоміший з яких - Григорій Герцик (потавський наказний полковник - 1705, генеральний осавул - 1711) був одним з найвідданіших соратників гетьманів Івана Мезепи та Пилипа Орлика. І до "розряду" пізніших адептів яких можна також віднести, наприклад, такі визначні й сміливі особистості (що найчастіше йшли проти панівної суспільно-політичної кон'юнктури), як Володимир Жаботинський і Арнольд Марголін, Соломон Ґольдельман і Мойсей Зільберфарб, Наум Сиркін та Аврам Ревуцький тощо. А з часом - Ізраїль Клейнер та Яків Сусленський, Мойсей Фішбейн і Семен Ґлузман, Йосип Зісельс та деякі ін. 

І дуже схожі історичні факти стосувалися не лише вихідців, власне, з Наддніпрянщини, а й Галичини та Буковини...

І протягом багатьох наступних десятиліть різних московсько-шовіністських комуняцьких правителів теж - час від часу - переслідував і лякав подібний "привид". І вони все робили, аби запобігти правдивій і довготривалій реалізації такого політичного союзу і партнерства (та, врешті-решт, нанести поразку та розгромити їх ОБОХ). В т. ч. зухвало й цинічно-спекулятивно маніпулювали не деяких відомих і досить суперечливих та криваво-трагічних подіях в тих міжнаціональних стосунках. Й, зокрема, дуже активно - і цього разу таки доволі вдало - вони зіграли й підступно-провокативно використали факт загибелі 25 травня 1926 р. в Парижі Симона Петлюри та наступний - емоційно-гучний і досить тенденційний паризький судовий процес. Той, який 26 жовтня 1927 р. більшістю голосів присяжних виправдав його вбивцю - авантюрного складу, включаючи колишні кримінальні пригоди, анархіста. Як (начебто) "месника за погроми"...

(Хоча, скажімо, вищезгадані А. Марголін, С. Ґольдельман, В. Жаботинський (одначе згодом - під зовнішнім тиском - він змушений був відсторонитися від такої позиції) виступили на захист С. Петлюри, доводячи безпідставність звинувачень останнього в антисемітизмі. Загалом на процесі було представлено понад 200 документів, які навпаки - свідчили про намагання й спроби (правда, не скрізь і завше вчасно-"оперативні" та досить рішуче-послідовні й успішні) колишнього глави Директорії УНР  зупинити погроми та карати винних. Крім того, в перебігу судових засідань наводилися, зокрема, дані про контакти і зв'язки вбивці з агентами радянського ОГПУ тощо. Одначе всі такі свідчення судом, по суті, були залишені без належної уваги. А це вбивство та сам суд, а особливо його вирок, немало посприяли значному ускладненню та згіршенню й загостренню українсько-єврейських відносин та, загалом, активізації і зростанню праворадикальних настроїв і тенденцій в українському національно-визвольному русі... І лише на початку 90-х рр. в оприлюднених архівних матеріалах був знайдений, зокрема, лист Л. Берії від 11 серпня 1930 р., в якому той відзначає роль ОГПУ в підготовці замаху на Петлюру. А також, приміром, у 1945 р. про те, що вбивця Петлюри був агентом більшовицьких спецслужб, заявив директор ЦРУ Аллен Даллес.)

І все це - вельми непроста й болісна тема, а точніше - складова частина більш загальної і ширшої історичної проблематики: негативної, деструктивно-руйнівної дії на українських теренах, а особливо в ХVII-XVIII і першій половині ХХ ст., заздрісно-братовбивчого і самогубного "духу Каїна". У т. ч. жорстоких і нещадних конфліктів та протистоянь, зіткнень і розправ на соціально-становому та суспільно-політичному, релігійному і міжетнічному ґрунті. І яка, ця проблематика, потребує окремого (спеціального) висвітлення, аналізу й осмислення: і саме з ДУХОВНОЇ - біблійної точки зору. Включаючи, зрозуміло, і період 2-ї світової війни.

І так видається, що - поміж різного іншого -  і та, по суті, СПІЛЬНА жертовна кров двох цих груп, яка була пролита в Бабиному Яру і немов би "взаємно перемішалася" (і таким чином зруйнувала цю колишню - поміж ними - барикаду), дечому (і також ДУХОВНО) посприяла. Й, зокрема, й тому, що вже в НАШ ЧАС, починаючи від Другого українського Майдану (2013-2014 рр.) і далі - вже коли агресивний кремлівсько-імперський режим спровокував і розпочав російсько-українську війну, заявило про себе доволі подібне (до вищезгаданого "жидомазепинства") суспільне явище, як "жидобандерівці". В т. ч. активною участю його презентантів в цих подіях. Хоча, як виглядає, певні його  - чи не "першопочатки" прослідковуються, скажімо, ще в ту ж добу 2-ї світової війни. Й, зокрема, пов'язані вони з відповідним національним складом окремих відділів УПА...

Між іншим, це саме біблійна оповідь мандрів пустелею вибраного народу на шляху до обіцяної Святої Землі, де він мав створити й утвердити власну незалежну державу, а також певна подібність і схожість історичних доль двох народів, надихнули Івана Франка (який, як відомо, приятелював з Теодором Герцлем) до написання воістину геніальної поеми "Мойсей".

Разом з тим. Оці - тодішні й сучасні сили диявольсько-демонічної темряви та їхня креатура зовсім не дарма були і є так налякані й стривожені. Бо Божий Промисел визначив і приготував для ОБОХ цих ДВОХ народів та їх незалежних держав - першого і другого їх Єрусалимів (того, що на Святій Землі, та над Дніпром) - досить відповідальне й важливе служіння і місію. І якраз та особливо на ЕСХАТОЛОГІЧНОМУ (завершальному)  - "в останні роки" і "в останні дні" (Єз.38:8,16) - етапі Історії спасіння людського роду.

 

[Так от, щодо всього того, а особливо цієї ролі різноликого Божого люду - зокрема і саме - України (та деяку дотичну тематику), на цьому порталі опубліковані актуальні роздуми і спостереження. І з якими можна ознайомитися, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такий текст (заголовок): "Вхід Господній в Єрусалим - Кіріос", а, крім того, також: "15 лютого - Стрітення Господнє - Кіріос".]