преподобна Марія ЄгипеськаВ цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобної Марії Єгипетської.

Зберігати царську таємницю — річ добра; відкривати ж та виявляти діла Божі — річ славна". Так сказав архангел Рафаїл до Товії після преславного прозріння осліплених його очей, бо не берегти царських таємниць страшно і згубно, а замовчувати діла Божі преславні — велика для душі втрата. Тому ж і я (говорить Софроній святий), страхом одержимий, аби божественне в мовчанні не сховати, повість святу, яка дійшла до мене, не замовчуватиму, згадуючи обіцяну [у Євангелії] біду лінивому рабові, який, прийнявши від Бога талант, у землю закопав і дане для діяння сховав бездільно. Але хай не буде таких, які, слухаючи, не віритимуть в те, що написав я, ані нехай не вважає ніхто, що неправду написати я посмів, хай ніхто не сумнівається у речі цій великій — не буде мені такого, щоб брехав я на святе. Якщо ж будуть такі, які, отримавши це писання і преславному цьому ділу дивуючись, не захочуть легко в те повірити, і до них нехай милостивим буде Господь, бо вони, думаючи про немічність людського єства, неможливим вважають те, що про людей преславне говориться. Та годиться вже почати повість про річ цю предивну, яка була в роді нашому.

Був один старець в одному з монастирів на Святій Землі, прикрашений добропорядністю життя і благорозумністю слова, із самих пелюшок у чернечих подвигах добре наставлений. Зосима було ім'я старця того (і нехай ніхто не думає, що був той Зосима єретиком, хоч і обом ім'я одне. Той-бо злословний був і чужий Церкві — цей же правовірний і праведний). Він усі подвиги постницького життя пройшов і все правило, передане від досконалих ченців, зберіг. Усе ж те чинячи, ніколи повчання божественних слів не зневажив, але і лягаючи, і встаючи, і в руках роботу маючи, і їжу куштуючи (якщо можна їжею те назвати, так мало він їв), — єдине діло мав незмовкаюче і безупинне — щоб співати Богові повсякчас і навчатися божественних слів. Зі самого ж дитинства відданий був до монастиря, до п'ятдесят третього року в ньому добре постницький чинив подвиг. Після цього збентежений був деякими помислами: наче він у всьому вже досконалий, від инших не потребує жодних наставлень. Казав у думці собі: «Чи є на землі монах, від якого я би міг користь прийняти, який міг би показати мені зразок постництва, якого я не здійснив? Чи знайдеться в пустелі чоловік, який би перевищив діла мої?». Коли так думав старець, явився ангел і сказав: «О Зосимо, добре, наскільки може людина, ти подвизався, добре постницьке життя пройшов, проте нікого нема такого серед людей, хто б досконалим виявився. Перед тобою більший подвиг від того, що вже минув, його ж ти не знаєш. Щоб довідатися, скільки є до спасення инших шляхів, вийди із землі своєї, як же Авраам, серед патріярхів відомий, і йди в монастир, що при ріці Йордані». Зразу-бо старець, послухавши сказане, вийшов з монастиря, в якому з молодих літ инокував, і досягнув Йордану, за настановою того, хто кликав його у той монастир, в якому ж Бог бути йому звелів. Постукав рукою в двері монастирські, і коли вийшов до нього монах, що двері охороняв, йому спершу про себе розповів. Той же сповістив ігуменові, який, прийнявши його і з вигляду монаха впізнавши, бо зробив звичний для ченця уклін і молитву, спитав його: «Звідки ти, брате, і чому до нас, убогих страців, прийшов?» Зосима ж відповів: «Звідкіля я прийшов — не треба казати, задля користи, о отче, прийшов я, бо чув про вас велике і достойне похвали, таке, що може душу зріднити з Богом». Сказав йому ігумен: «Бог один, брате, зцілює душі неміч, він тебе і нас нехай навчить своєї божественної волі і наставить всіх чинити корисне. Людина людині користи принести не може, хоч і не кожен про це пам'ятає і, бадьорячись духом, робить корисне, — Бога має, який з ним разом діє. Але тому, що любов Христова тебе зрушила побачити нас, убогих старців, перебувай з нами, коли задля цього прийшов. І всіх нас нагодує благодаттю Святого Духа Пастир добрий, який віддав душу свою за наш порятунок». Коли ігумен сказав це до Зосими, поклонився той і, попросивши молитви і благословення, сказав «амінь» і залишився в монастирі тому. Бачив там старців, які діянням добрих діл і богомисленням світилися, духом горіли, для Господа працювали. Спів-бо їхній ненастанний, стояння всенічне, у руках робота повсякчас і псалми в устах їхніх, слова ж марного не було в них, думки про придбання пожитків тимчасових і печалі житейської — навіть гадки в них не пізнавалося. Але єдина була лише — і перша, й остання — найважливіша для всіх турбота — щоб умертвити своє тіло. Їжу ж мали немаліючу — слова Божі. Годували ж тіло хлібом і водою, як же кожному була до Божої любови спрага. Це бачивши, Зосима скористав вельми, зважуючись на майбутній подвиг. Коли днів багато минуло, зблизився час святого Великого посту, ворота ж монастирські замкнені були завжди і ніколи не відчинялися, хіба лише коли хтось із них виходив, посланий задля спільної потреби. Пустельне було місце, і не лише инші туди не входили, а й миряни про нього не знали. Був же такий у монастирі тому чин, задля якого Бог і Зосиму туди привів. У першу неділю посту відправляв пресвітер Святу Літургію, і всі причасниками були Пречистого Тіла і Крови Христа, Бога нашого, і трохи з їжі пісної куштували. Після того збиралися в церкві і, створивши молитву належно і поклонів колінних достатньо, цілували старці один одного і кожний ігумена, з поклоном, просячи благословення і молитов, які б помагали і супроводжували в подвигу, який перед ними лежав. Коли це було, ворота монастирські відчиняли і співали в один голос: «Господь — моє світло і моє спасення, кого маю боятися. Господь — захисник життя мого, кого маю страхатися». І далі той псалом до кінця. Виходили всі в пустелю, одного чи двох братів для охорони монастиря залишивши, — не для того, щоб охороняти маєтки, які були всередині, не було-бо що там злодіям красти, але щоб церква без Служби Божої не залишалася. І переходили ріку Йордан. Кожний ніс собі їжу, хто яку міг і хотів, для потреби тілесної помірну: один — трохи хліба, инший — смокви, инший — фініки, ще инший — сочиво, намочене у воді, а инший же — нічого, лише тіло своє і лахміття, в яке був одягнений. Їли ж, коли природа тіла примушувала, зілля, що росте в пустелі. Так Йордан перейшовши, розлучалися далеко один від одного і не відали, де хто постить чи як подвизається. Якщо ж траплялося побачити комусь, що хтось до когось іде, зразу ухилялися в инший бік і жили в собі, співали Богові завжди і дуже мало в обумовлений час споживали їжі. Так цілий піст закінчивши, поверталися до монастиря в неділю, що перед Воскресенням Христовим, його ж передпразднество тоді з квітоносінням Церква святкувати прийняла. Кожний мав труду свого свідком совість свою, яка свідчила, що робив. І зовсім ніхто не питав иншого, як і яким чином подвиг здійснив: такий був устав монастиря того. Тоді-бо й Зосима, за звичаєм монастирським, перейшов Йордан, трохи з їжі несучи заради потреби тілесної, і одяг, в який одягнений був. Правило ж своє молитовне здійснював, через пустелю ходячи, і в час їди те, що до потреби природної належало, обережно сповнював, сну ж мало мав. Уночі, на землю схилившись і сівши трохи, спочивав там, де нічна година його застала. Вельми ж рано знову вставав, свій триб здійснюючи. Захотів же увійти у внутрішню пустелю, сподіваючись знайти когось з отців, що там подвизаються, аби від нього користь прийняти. І додалося йому бажання до бажання, йшов же двадцять днів, став трохи в дорозі й обернувся на схід, співаючи час шостий, творячи звичні молитви. Зупинявся-бо трохи в дорозі в часі правила свого, щогодини співаючи і б'ючи поклони. Коли ж стояв, співаючи, побачив з правого боку тінь, наче від людського тіла, спершу настрашився, думаючи, що бачить примару бісівську, і затремтів. Тоді знаменувався знаменням хресним і страх відклав. Уже закінчуючи свою молитву, повернувся очима на південь і бачив щось, що йшло наге тілом і чорне від засмаги, волосся мало на голові біле, наче вовна, і коротке, що лише до шиї сягало. Це бачивши, Зосима почав бігти в той бік, в якому те бачив, радіючи радістю великою: не бачив у ті дні людини ані когось живого. Коли ж те видіння Зосиму здалеку побачило, почало бігти і забігло в найглибшу пустелю. Зосима ж, наче забувши свою старість і втому дорожню, швидко біг, хотівши досягнути те, що бігло. Він-бо гонив, а воно бігло, був же біг Зосими швидший від того, що втікало. Коли наблизився, що можна було вже і голос чути, Зосима почав кричати зі сльозами, кажучи: «Чому втікаєш від мене, старця грішного, рабе істинного Бога, задля якого в пустелі цій живеш? Почекай мене, недостойного і немічного, почекай задля надії винагороди за твої труди. Стань і подай мені, старцеві, молитву свою і благословення задля Бога, який нікого не цурався». Коли це Зосима зі сльозами говорив, були близько один від одного, біжучи до місця, де наче потік сухий виднівся. Коли ж наблизилися до того місця, те, що втікало, перейшло на инший бік. Зосима ж стомився і до нього бігти не зміг, став по цьому боці потоку та додав до сліз сльози і до зойку зойк, що більше, ніж зблизька, ридання було чути. Тоді те бігуче тіло голос такий випустило: «Авво Зосимо, пробач мені, Господа ради, бо не можу, вернувшись, явитися перед тобою: я-бо жінка нага, як же бачиш, і сором тілесний непокритий маю. Але якщо хочеш мені, жінці грішній, молитву свою і благословення подати, кинь мені щось з одягу свого, щоб покрила я наготу свою і, вернувшись до тебе, молитву від тебе прийняла». Тоді трепет і страх великий, жах же розуму охопив Зосиму, бо почув, що на ім'я його кличе та, яка його ніколи не бачила і про нього ніколи не чула. І сказав собі: «Якщо б не була вона ясновидицею, не назвала б мене на ім'я». І зробив швидко сказане: зняв з себе одяг старий і подертий, який носив, кинув їй і відвернувся лицем від неї. Вона ж, взявши, покрила частини тіла свого, які випадало більше від инших покрити, як же можна було, підперезалася і, обернувшись до Зосими, сказала: «Нащо тобі захотілося, авво Зосимо, грішну жінку бачити? Чи потребуєш щось від мене почути чи чогось навчитися, стільки труду не полінувавшись здолати?». Він же, на землю кинувшись, просив прийняти благословення від неї. Також і вона кинула себе, і лежали обоє на землі, один від одного благословення просячи, і нічого ж иншого від них не було чути, лише «благослови». Через довгий час сказала жінка до Зосими: «Авво Зосимо, тобі годиться благословити і помолитися, бо ти пресвітерства саном вшанований і багато літ перед святим вівтарем стоїш, Божественних Таїнств дари Господеві приносиш». Ці слова у більший страх Зосиму кинули, і затремтів старець, сльозами обливаючись і стогнучи, говорячи до неї перетрудженим і знемагаючим віддихом: «О мати духовна, ти до Бога наблизилася і більшою частиною умертвилася, виказує більше від инших Богом дане тобі обдарування, бо на ім'я мене кличеш і пресвітером назвала того, кого ж ніколи не бачила. Тому сама швидше благослови, Господа ради, і подай молитву потребуючому від своєї досконалости». Піддалася вона наполяганням старцевим, сказала: «Благословен Бог, який хоче спасення для душ людських». Коли Зосима сказав «Амінь», встали обоє із землі. Вона ж мовила до старця: «Чому до мене, грішниці, прийшов, чоловіче Божий, чому захотів бачити жінку нагу, що жодної чесноти не має? Проте благодать Святого Духа наставила тебе, щоб одну послугу зробити тілу моєму в час потреби. Скажи мені, отче, як християни живуть нині: чи як царі, чи як святі Церкви?» Зосима ж відповів: «Молитвами вашими святими, мир міцний Бог дарував. Але прийми прохання недостойного старця і помолися, Господа ради, за цілий світ і за мене, грішного, щоб не було для мене безплідним це ходження в пустелі». Вона ж відповіла йому: «Тобі більше годиться, авво Зосимо, священичий чин маючи, за мене і за всіх молитися. На те бо й учинений ти. Проте через те, що послух робити маємо, те, що ти мені звелів, виконаю». Це мовивши, обернулася на схід і, звівши очі вгору та руки здійнявши, почала молитися тихо, і не чути було слів її. З них же Зосима нічого не розумів, і стояв [як же казав] трепетний, долі дивлячись і нічого не кажучи. Присягав же Богом свідком, кажучи, що коли затрималася вона на молитві, відірвав трохи очі від землі і побачив, що піднята вона десь на лікоть від землі і в повітрі стояла й молилася. Коли це бачив Зосима, страхом більшим охоплений, кинув себе на землю, сльозами обливаючись і нічого не говорячи, окрім: «Господи, помилуй». Лежав же на землі старець, бентежився думкою, гадаючи, що примара це і дух, що молитву вдає. Повернувшись, вона підняла старця і сказала: «Чому тебе, авво Зосимо, помисли про привиди бентежать, кажучи тобі, що дух я і молитву вдаю. Прошу тебе, отче блаженний, хай відомо тобі буде, що жінкою я є грішною, але хрещенням святим загороджена і не є примарним духом, а землею — прахом, і попелом, і зовсім тілом, що ніколи нічого духовного не помислило». Це сказавши, ознаменувала хресним знаменням чоло своє, й очі, й уста, і груди, кажучи так: «Бог, авво Зосимо, хай позбавить нас від лукавого і від ловитви його, бо велика боротьба його на нас». Це чувши і бачивши, старець впав перед ногами її, кажучи зі сльозами: «Заклинаю тебе іменем Господа нашого Ісуса Христа, істинного Бога, який народився від Діви, задля якого ти наготу цю носиш і задля якого плоть свою так умертвила, не приховуй від мене життя свого, але все розкажи мені, щоб велич Божу проявити. Розкажи мені все Бога ради, не задля похвали скажи, але щоб сповістити все про себе мені, грішному і недостойному. Вірю Богові моєму, для якого ти живеш, що задля цього наставлений я в пустелю цю, щоб твоє все явним Бог зробив. Нема сили нашої протистояти волі Божій щодо нас. Якщо б не було приємно Христові Богу нашому, щоб стало відомо про тебе і твоє подвизання, не явив би тебе мені і на таку путь не укріпив би мене, адже ніколи я не хотів чи не міг виходити з келії своєї». Коли це і більше сказав Зосима, піднявши його, вона сказала йому: «Соромлюся, отче, прости мені, сором сказати тобі про діла мої. Але тому що тіло моє відкрите бачив, відкрию тобі і діла мої, аби довідався ти, якого встиду і сорому сповнена душа моя. Не задля якоїсь похвали, як же ти сам сказав, дещо про себе розповім тобі, чим-бо маю похвалитися, якщо посудиною вибраною для диявола була. Але якщо почну повість про себе, втікатимеш від мене, як же хто втікає від змія, не терплячи чути вухами негідне, яке я, недостойна, зробила. Скажу, проте, не замовчавши нічого, але спершу прошу тебе, щоб не переставав ти молитися за мене, аби знайшла я милість у День Судний». Коли ж старець бажав довідатися про життя її і нестримно плакав, почала вона про себе розповідати так.

«Я, отче, народжена в Єгипті. Коли мала дванадцять років і ще живими були мої батьки, відкинула їхню любов і пішла до Олександрії. Як дівство своє розтлила і нестримне та ненаситне почала чинити любодіяння — соромлюся навіть подумати, не лише багато говорити, проте найголовніше швидко скажу, щоб довідався ти про нестримність плоті моєї. Сімнадцять років і більше провела в блудодіянні, не задля дару чи винагороди якоїсь, бо від тих, що давали мені, не хотіла приймати: так собі подумала, що більше здобуду тих, які будуть до мене приходити задарма і сповнювати моє тілесне бажання. Не думай собі, що багатою була і не брала, — в убогості жила й багато разів голодна кужіль пряла, — розпалення ж мала ненаситне завжди в багні блудному валятися. Те бо і вважала життям, щоб завжди чинити безчестя єства. Так живучи, побачила якось у час жнив людей, багато чоловіків, ливійців та єгиптян, які йшли до моря. Спитала ж тоді одного, що трапився мені: «Куди ідуть мужі ці з поспіхом?» Він же мені сказав: «До Єрусалиму задля Воздвиження чесного і животворного хреста, яке не через багато днів Церква буде святкувати». І сказала я до нього: «Чи візьмуть і мене, якщо піду з ними?». Він же сказав: «Якщо маєш заплату і їжу, ніхто тобі не боронить». Я ж сказала до нього: «Справді, брате, ні грошей не маю, ані їжі, але піду і я, і увійду в один корабель з ними, і годувати мене мають: тіло-бо своє дам їм за плату». Задля того хотіла з ними іти, отче, прости мені, щоб мати більше коханців, готових до пристрасти моєї. Кажу тобі, отче Зосимо, не примушуй мене розповідати про сором мій, жахаюся-бо, знає Господь, що оскверню і саме повітря словами своїми». Зосима ж, сльозами змочуючи землю, відповів їй: «Кажи задля Господа, о мати моя, кажи і не переставай про корисне мені розповідати». Вона до першого додала таке: «Той юнак, почувши нечистих моїх слів безсоромність, сміхом сповнився і пішов. Я ж, кинувши веретено, яке трапилося в той час носити, побігла до моря, де побачила тих, що йшли, і бачила деяких, що при морі стояли, числом близько десяти чоловіків чи більше, юних тілами, які виглядали придатними до похоті моєї. Були й инші, які раніше увійшли в корабель. І, за звичаєм своїм безсоромним, заскочила до них: «Візьміть, — казала, — і мене, куди самі вирушаєте. Не буду вам неприємною». Але й инші казала погані слова — зрушила всіх на сміх. Вони ж, безсоромність мою бачивши, взяли мене, ввели на корабель свій і почали плисти. А що відтоді було, як тобі розповім, о чоловіче Божий! Який язик вимовить чи слух прийме мої погані діла в дорозі і на кораблі, бо й тих, що не хотіли, я, окаянна, примушувала на гріх, нема-бо слова для нечистот, вимовних же і невимовних, яких я тоді була вчителькою. Повір мені, отче, жахаюся, як витримало море блуд мій. Як земля не розкрила уст своїх і живу мене в пекло не поглинула — скільки душ я сітями смертними зловила. Але думаю, що покаяння мого Бог шукав, не хотів смерти грішника, але чекав з довготерпінням навернення. Так-бо і з таким старанням я увійшла в Єрусалим і дні перед святом там перебувала, подібне першому чинила, навіть гірше. Не досить було мені хлопців, які були зі мною на кораблі і в дорозі, але й инших багатьох городян і подорожніх на ту скверну збирала. Коли ж надішло свято святого Воздвиження Чесного Хреста, я, як і спочатку, обходила все, душі юних ловлячи. Бачила ж, як дуже рано всі спільно сходилися до церкви, йшла і я зі всіма. І прийшла з ними до притвору церковного. І коли надійшла година святого Воздвиження Чесного Хреста Господнього, я намагалася увійти в церкву з людьми, тиснулася, але мене відтиснули і відкинули. У тисняві з трудом великим і силою наблизилася до дверей церковних і я, окаянна. Коли ж на поріг дверей ступила, инші всі безборонно увійшли, а мені якась божественна сила боронила, не пускала увійти. І знову я спробувала, але відкинена була і одна в притворі відкинена стояла. Думала ж, що через жіночу неміч це трапилося, знову до инших, що заходили, приєдналася і намагалася увійти, але трудилася марно. І знову, коли нога моя грішна порогу торкнулася, церква всіх приймала, нікому не боронила, мене ж одну, окаянну, не приймала. Наче воїнів багато, на те влаштованих, щоб вхід до неї боронити, так мене раптова якась спиняла сила — і знову я опинялася в притворі. Так три і чотири рази постраждала, старалася — і нічого не досягала, знемогла і ні до кого, хто заходив, приєднатися не могла (було ж і тіло моє від сили тиску вельми стомлене). У соромі і відчаї далі відступила і стала в якомусь куті притвору церковного. І заледве тоді прийшла до тями, якою була причина, що не давала мені бачити животворного дерева Хреста Господнього. Торкнулося серця мого очима світло розуму Спасителевого, Заповідь Господня світла, яка просвітлює душевні очі, показуючи мені, що багно діл моїх не дає мені в церкву увійти. Почала тоді я плакати, і ридати, і в груди битися, зітхання з глибини серця виносячи.

Плачучи ж на місці, на якому стояла, побачила вгорі ікону Пресвятої Богородиці, що на стіні висіла, і сказала до неї, незмигно очима й умом вдивляючись: «О Діво, Владичице, що народила тілом Бога Слова! Знаю, справді знаю, що не є Тобі достохвально ані приємно, щоб дивилася я, нечиста й осквернена блудниця, на чесну ікону Твою - Пречистої завжди Діви Марії, що маєш тіло і душу чисті й неосквернені. Справедливо було б, аби мене, блудницю, зненавиділа і гидувала мною твоя дівственна чистота. Але тому, що я чула, що задля того Бог став людиною, Його ж Ти народила, щоб прикликати грішників до покаяння, поможи мені, аби не був загороджений для мене вхід до церкви, і не позбавляй мене бачити чесне дерево, на якому ж плоттю був прибитий Бог, народжений від Тебе, Він кров Свою за моє визволення віддав. Звели, о Владичице, щоб і мені, недостойній, двері відчинилися до почитання божественного хреста. І будь мені поручницею найдостовірнішою перед народженим від Тебе, що вже відтепер тіла свого не буду оскверняти ніякою нечистою наругою блуду, але коли дерево святе хресне Сина твого побачу, світу і всього у світі відречуся і зразу піду, куди Ти сама, як поручниця мого спасення, наставиш мене». Це мовивши і наче якусь вістку прийнявши, вірою розпалена і надією на доброту Божу утверджена, зрушилася з того місця, на якому ж, стоячи, молилася, і пішла знову до тих, що в церкву входили, — приєдналася, і вже нікого не було, хто б від'єднував мене, і ніхто ж не боронив бути мені поблизу дверей, через які входили в церкву. Охопив мене страх і жах, і ціла тремтіла і тряслася. Тоді, досягнувши дверей, які до того часу були для мене замкнені, без труду увійшла всередину церкви, у Святая Святих, і чесного й животворного хреста дерево бачити сподобилася, і бачила Таїнства Божі, і як Він готовий приймати тих, що каються. Впавши на землю, поклонилася чесному дереву хресному і цілувала його зі страхом, і вийшла, до Поручниці своєї прийти поспішаючи. Коли ж була на тому місці, де було Поручниці моєї рукописання — ікона її свята — на коліна схилившись до Господа перед Приснодівою Богородицею, такі промовила слова: "Ти, о присноблаженна Діво, Владичице Богородице, Своє на мені показуючи преблаге людинолюбство, недостойної моєї не цураєшся молитви. Бачила я славу, яку справді недостойна я, блудна, була бачити. Слава Богові, який приймає заради тебе покаяння грішних. Що ж маю більше грішне помислити чи сказати? Час вже, Владичице, виконати за дорученням Твоїм, як я обіцяла. Нині, куди хочеш, настав мене, нині будь мені подальшого спасення учителькою, наставлячи на путь покаяння". Це кажучи, чула голос, який здалека промовляв: "Якщо Йордан перейдеш, добрий спокій віднайдеш". Я ж, голос той почувши і, що для мене він, повіривши, зі сльозами возвала, на ікону Богородиці дивлячись: "Владичице, Владичице Богородице, не покидай мене". І, це возвавши, вийшла з притвору церковного і швидко пішла. Коли я йшла, бачив мене хтось і дав мені три монети, мовивши: "Візьми це, о мати". Я ж, взявши, купила за них три хліби. Спитала ж продавця хліба: "Яка дорога до Йордану?" Довідавшись, що ворота градські з того боку, вийшла, ідучи і плачучи. Питала дороги в зустрічних, день той в дорозі провела, була ж третя година дня, коли чесний святий хрест Христовий бачити сподобилася. І сонце вже до заходу хилилося, коли я досягнула церкви святого Иоана Хрестителя, що була поблизу Йордану. У ній же поклонившись, зійшла на Йордан зразу і, тою святою водою руки й лице вмивши, пішла знову до церкви, причастилася в ній пречистих і животворних Христових таїнств. І після цього одної з хлібин половину з'ївши і води йорданської напившись, на землі вночі спочила. Наступного дня зранку, знайшовши там човен, перепливла на той бік Йордану і знову помолилася до наставниці своєї Богородиці, аби вказала мені, де її самої воля. Прийшла-бо я в пустелю цю і відтоді аж донині віддалялася, втікаючи, і тут оселилася, покладаючись на Бога, який рятує від знемагання душі і бурі тих, що навертаються до Нього". Зосима ж сказав до неї: "Скільки років, пані моя, відколи в цій оселилася пустелі?" Вона ж відповіла: "Сорок сім, наскільки я розумію, відколи пішла зі святого града". Сказав же Зосима: "І що знаходиш на їжу, пані моя?" Вона ж сказала: "Пів третьої хлібини я принесла, перейшовши Йордан, вона, помалу висохнувши, закам'яніла, її ж, потрохи кілька років ївши, закінчила". Сказав же Зосима: "Як же ти без перешкод перебула такий відтинок часу, за який ніяка ворожа переміна не збентежила тебе?" Відповіла вона: "Про речі, які ти спитав, авво Зосимо, боюся говорити. Якщо-бо згадаю біди, які перетерпіла, і помисли люті, які бентежили мене, боюся, щоб знову ними не бути охопленою". Сказав до неї Зосима: "Нічого не залишай, о пані моя, все розкажи мені, раз-бо про це спитав тебе, щоб все детально відкрила ти мені". Вона ж сказала до нього: "Повір мені, авво Зосимо, сімнадцять літ закінчила в пустелі цій, як зі звірами лютими — зі своїми безумними похотями — боролася. Коли-бо їжу куштувати починала, хотіла м'яса і риби, які мала в Єгипті. Хотіла ж і пиття вина, бажаного мені, багато-бо вина випила, у світі будучи, тут же води зовсім не мала, люто спрагою була палена і страшно терпіла. Бували ж у мене і бажання блудних пісень, які вельми бентежили і примушували мене співати пісні бісівські, які вміла. Зразу ж плакала і в груди билася, згадувала обітниці, які зробила, відходячи в пустелю цю, була ж думкою перед іконою Пречистої Богородиці, Поручниці моєї, і перед нею плакала, просячи відігнати від мене помисли, що так окаянну мою душу бентежили. Коли довго плакала і в груди ревно билася, тоді світло бачила, яке мене звідусіль осявало, і тиша, яка з шторму виймала мене, наставала. Думки ж знову на блуд поривали мене, як тобі розповім, авво, прости. Вогонь-бо всередині серця мого пристрасного розгорявся і всю звідусіль опалював мене і до бажання змішання примушував. Коли ж така думка приходила до мене, кидала я себе на землю і сльозами поливала, думаючи, що сама переді мною стоїть Поручниця моя, що переступ мій судить і муки за переступ грізно показує. І не вставала від повалення свого на землю вночі і вдень, допоки солодке те світло не осявало мене і помисли, які бентежили мене, не були відігнані. Очі ж свої до Поручниці своєї зводила, ненастанно просячи допомоги для себе, що бідує в пустельній безодні, бо й справді Помічницею її мала і до покаяння Поспішницею. І коли так закінчила сімнадцять літ, незліченні біди витерпівши, відтоді аж до сьогодні Помічниця моя Богородиця у всьому і на все наставляє мене". Сказав же Зосима до неї: "Чи не потребувала ти більше їжі чи одягу?" Вона ж відповідала: "Коли хліби ті закінчилися за сімнадцять років, харчувалася зіллям, яке знаходила в пустелі цій, одяг же мала, в якому Йордан перейшла, той зі старости зотлів. І велику від холоду і спеки нужду перетерпіла, спека мене опалювала і холод обморожував і тряс, що ж і багато разів, впавши на землю, наче бездушна, зовсім нерухома лежала, багатьма різними бідами і спокусами безмірними поборювана. Відтоді і до сьогодні сила Божа багатообразна грішну мою душу і тіло смиренне берегла. І подумаю тільки, від яких бід вибавив мене Господь! Їжу невичерпну здобувала — надію спасення мого, годуюся-бо і покриваюся словом Божим, що містить все. Бо не хлібом єдиним живе людина. І скільки тих, що не мали покрову, камінням огорнулися, скільки з них скинуло гріховне вбрання". Чув же Зосима, що і слова з Писання згадує, від Мойсея ж і пророків, і з книг Псалмів, сказав до неї: "Чи ти псалмів же й инших книг, о пані, училася?" Вона ж, почувши те, усміхнулася, і сказала до нього: "Повір, чоловіче, не бачила иншого чоловіка, відколи Йордан перейшла, хіба твоє лице нині, і навіть звіра — нікого живого не бачила. Книг же ніколи не вчилася ані когось читаючого чи співаючого не чула, але Слово Боже живе і дієво вчить розум людський. Ось вже кінець повісті про мене. Нині-бо заклинаю тебе втіленням Слова Божого молитися за мене, блудницю". Коли вона це промовила і слово закінчила, кинувся старець поклонитися і зі сльозами закричав: "Благословенний Бог, що творить велике і страшне, славне ж і дивне невимовне, якому числа нема. Благословенний Бог, який показав мені, що дарує тим, які бояться Його. Справді не покидаєш тих, що шукають Тебе, Господи!" Вона ж, взявши старця, не дала йому зовсім поклонитися їй і сказала до нього: "Це все, що чув ти, отче, заклинаю тебе Ісусом Христом, Богом Спасителем нашим, щоб нікому не казав, допоки Бог із землі не візьме мене. Нині ж із миром йди і знову наступного року побачиш мене, Божою, що нас береже, благодаттю. Зроби ж, Господа ради, те, що тобі нині, кажу, просячи: в піст наступного року не переходь Йордану, як ви звикли робити в монастирі". Дивувався ж Зосима, що і чин монастирський їй відомий. І нічого иншого не сказав, окрім: "Слава Богові, що дає велике тим, які люблять Його". Вона ж сказала йому: "Залишайся, як же кажу тобі, авво, в монастирі, бо навіть якщо схочеш вийти, не буде тобі можливо. У святий же Великий четвер, у вечір Тайної Христової вечері, візьми із животворного Тіла і Крови Христа, Бога нашого, в посудину святу, достойну такої тайни. Принеси ж і почекай мене на тому боці Йордану, що поблизу поселення світського, аби, прийшовши, причастилася я животворних дарів. Відколи-бо причастилася їх у церкві Предтечі, перед тим як Йордан перейти, аж донині святині тої не отримувала. Нині ж усім серцем її бажаю і прошу тебе, щоб не зневажив ти мого прохання, але принеси мені животворне те Божественне Таїнство в той самий час, коли Господь своїх учнів Вечері божественної причасниками зробив. Йоанові ж, ігумену монастиря, в якому живеш, скажи: "Пильнуй себе і стадо своє, дещо-бо там чиниться таке, яке потребує виправлення". Проте не нині треба те сказати йому, але коли Господь звелить тобі". Це мовивши і молитви за себе від старця випросивши, у внутрішню пустелю відійшла. Зосима ж поклонився до землі, цілував місце, де стояли стопи ніг її, віддаючи славу Богові, і повернувся, хвалячи і славлячи Христа, Бога нашого. Перейшовши ж ту пустелю, досягнув монастиря. У той-таки день повертатися звикли брати, що в ньому жили. І в той рік приховав усе, нікому не сміючи оповісти, що бачив, у собі ж Бога молив, аби показав йому знову бажане лице. Сумував же і тужив, думаючи про довгий плин року, хотівши за один день рік той мати, якщо було б це можливим.

Коли ж наблизився святого Великого посту перший тиждень, зразу, за звичаєм і чином монастирським, помолившись, инші всі брати, співаючи, вийшли в пустелю. Зосима ж, недугою розпалений, змушений був затриматися в монастирі. Згадав же він преподобну, яка казала, що, хоч хотітиме, не зможе з обителі тої вийти. Але не через багато днів з недуги підвівшись, перебував у монастирі. Коли ж повернулися брати і зближався вечір Тайної Христової вечері, вчинив Зосима те, що йому заповіли: поклав у малу чашу з пречистого Тіла і Крови Христа, Бога нашого, поклав же у кошик і смокв трохи сушених, і фініків, і трохи сочива, намоченого у воді, і пішов у вечір дуже пізній та сів на березі Йордану, чекаючи преподобної. Свята затримувалася, Зосима не дрімав, але неухильно дивився в пустелю, чекаючи, щоб побачити усім серцем бажане. Говорив же собі старець, сидячи: "Чи недостойність моя не дає їй прийти, чи, прийшовши і не заставши мене, повернулася?" Так думаючи, зітхнув і заплакав і, очі на небо звівши, Бога молив, кажучи: "Не покидай мене, Владико. Нехай знову побачу лице те, яке Ти мене бачити сподобив. Хай не піду без нічого, несучи гріхи свої на викриття своє". Так зі сльозами помолився, на иншу думку прийшов, кажучи собі: "Що буде, коли прийде, а човна нема? Як Йордан перейде і до мене прийде, недостойного? Горе моїй недостойності! Горе мені, хто мені таке добро втратити вчинив!" Коли так думав старець, преподобна прийшла і на тому боці ріки стала, звідки йшла. Зосима ж встав, радіючи, і веселячись, і славлячи Бога, але ще з помислом боровся, що не може вона перейти Йордан. І бачив її, що знаменням хресним Йордан знаменувала (цілу-бо ніч тоді місяць світив), і разом з тим знаменням зійшла свята на воду і, йдучи по поверхні води, до нього зближалася. Він же хотів поклонитися їй, але вона не дала йому: ще по воді йдучи, сказала: "Що робиш, авво? Ти — священик і Божественні несеш Таїнства!" Він же послухав сказаного. Вона, зійшовши з води, сказала до старця: "Благослови, отче, благослови". Він же відповів з трепетом (жах його охопив через предивне видіння), сказав: "Воістину Бог правдивий, що обіцяв уподібнити собі тих, які себе за силою своєю очищують. Слава Тобі, Христе, Боже наш, що показав мені через рабу цю свою, на якій відстані стою я від міри досконалости". Коли він це сказав, просила вона його промовити Символ святої Віри: "Вірую в єдиного Бога..." І молитву Господню: "Отче наш, Ти, що є на небесах..." Коли закінчилася молитва, причастилася свята пречистих і животворних Христових Таїнств і, за звичаєм, привітала старця. Тоді, до неба руки звівши, зітхнула, просльозилася і вигукнула: "Нині відпускаєш рабу свою, Владико, за словом своїм з миром, щоб бачили очі мої спасення Твоє". І сказала до старця: "Прости, авво Зосимо, ще ж і друге моє бажання виконай. Іди нині в монастир свій, Божим миром бережений. Наступного ж року прийди знову в той же потік, де ми вперше розмовляли, прийди-бо, прийди, Господа ради, і знову побачиш мене, якщо воля Господня". Він же їй відповідав: "Хотів би, якщо можна, услід тобі ходити і бачити чесне лице твоє. Прошу ж тебе, зроби одне, що прошу в тебе я, старець: скуштуй трохи з їжі, яку я тут приніс". Це мовивши, показав їй, що мав принесене в кошику. Вона ж, кінчиками пальців сочива торкнувшись і три зерна взявши, у свої поклала уста й сказала: "Досить цієї благодаті духовної, яка береже єство душі нескверним". І знову сказала до старця: "Проси Господа за мене, отче мій, молися, згадуючи завжди моє окаянство". Він же поклонився перед ногами її і просив, щоб помолилася до Бога за Церкву, за царів і за нього. Це ж випросивши в неї зі сльозами, дав їй піти, сам стогнучи і ридаючи: не смів-бо її довше тримати, але якщо б і хотів — нестримною була. Вона ж, знову Йордан знаменувавши, перейшла його по поверхні води, як же і раніше. Старець повернувся, радістю і страхом великим одержимий, докоряючи собі і жаліючи, що імени преподобної не довідався, сподівався, проте, довідатися наступного року.

Коли минув рік, пішов Зосима знову в пустелю, все виконавши за звичаєм, і спішив до того предивного видіння. Коли ж перейшов вздовж пустелю і досягнув певних знаків, що показували місце, яке шукав, озирався праворуч, і ліворуч, і всюди дивився очима, наче ловець якийсь досвідчений, аби десь на добрий натрапити улов. Коли ж нізвідки нічого, що б рухалося, не бачив, почав обливати себе сльозами і, звівши очі на небо, молився до Бога, кажучи: "Покажи мені, Господи, скарб свій некрадений, який в пустелі цій сховав. Покажи мені, молюся, у плоті ангела, йому ж дорівнятися недостойний цілий світ". Так молячись, досягнув місця, яке потік знаменував, і, ставши на краю його, бачив з того боку, що на схід, преподобну, яка лежала мертва, руки, як же годилося, зігнені й обличчя на схід повернене мала. Прибіг до неї, ноги блаженної сльозами своїми умивав, ніякої-бо иншої частини тіла не посмів торкнутися. Плакав же довго і псалми, відповідні до часу тої потреби, промовив, сотворив молитву поховання і сказав собі: "Чи маю поховати преподобної тіло, чи не буде це неприємно блаженній?" І, таке в думці своїй говорячи, побачив при голові її напис на землі такий: "Поховай, авво Зосимо, на цьому місці смиренної Марії тіло. Віддай глину глині, молися до Господа за мене, що переставилася в місяць фармудій — по-єгипетськи, по-римськи квітень у перший день, у саму ніч Спасителевих Христових страстей, після причастя Божественної Тайної вечері». Цей напис прочитавши, старець спершу подумав: "Хто написав?" Вона-бо, як же казала, не знала письма. Проте втішився вельми, ім'я преподобної довідавшись. Пізнав же, що коли преподобна Божественних Таїнств при Йордані причастилася, зразу на місці тому була, де тоді ж і переставилася. І туди, куди він долав шлях, двадцять днів трудячись, туди за одну годину Марія прийшла і зразу до Бога перейшла. Славлячи ж Бога і сльозами зрошуючи землю і тіло преподобної, старець сказав собі: "Час, о старче Зосимо, наказане тобі виконати. Але як зробиш окаянне копання, в руках нічого не маючи?" І, це мовивши, бачив недалеко деревце мале, повалене в пустелі, яке взявши, почав ним копати. Земля ж була суха, ніяк не слухала старця, що трудився, копав, потом обливаючись, але нічого не міг досягти. Зітхнувши ж сильно з глибини духу, побачив лева великого, який перед тілом преподобної Марії стояв і ноги їй лизав. Його ж побачивши, затремтів, боячись звіра, більше ж, коли згадав слова блаженної, що ніколи звірів не бачила. Знаменувався ж хресним знаменням, повірив, що неушкодженим збереже його сила тої, що лежить. Лев же почав наближатися тихо до старця, лестячись рухами, наче цілуючи. Зосима ж сказав до лева: "Тому що, о звіре, велика ця звеліла мені поховати її тіло, я ж старий і не можу викопати гробу ані не маю знаряддя, щоб викопати потрібне, і на такій відстані від обителі не можу швидко повернутися і принести його, викопай ти кігтями своїми, щоб я віддав землі тіло преподобної". І зразу, слово це почувши, лев викопав передніми лапами яму, що достатньо було покрити поховання. Тоді знову старець, преподобної ноги сльозами омивши і багато просивши її за все помолитися, покрив землею тіло її, що наге було і нічого иншого не мало, окрім того одягу старого подертого, який раніше кинув Зосима, ним же Марія Покрила тоді деякі свого тіла частини. Тоді пішли обоє: лев у внутрішню пустелю, як ягня, тихо відлучився, Зосима ж до себе повернувся, благословляючи і хвалячи Христа, Бога нашого. І, прийшовши в монастир, усім монахам розповів про преподобну цю Марію, нічого не приховуючи, що бачив і чув від неї, аби всі, які чули, величі Божій дивувалися і зі страхом же, вірою і любов'ю творили пам'ять і шанували день переставлення преподобної цієї Марії. Йоан же, ігумен, знайшов деяких у монастирі, що потребували виправлення, за словами преподобної, і цих, допомогою Божою, виправив. Зосима, проживши богоугодно близько ста літ, закінчив в тому монастирі життя тимчасове і відійшов на вічне до Господа. І залишив монахам того монастиря не написане там це про преподобну Марію слово, яке вони один одному передава ли і на спільну користь пропонували повість слухачам. Щоб записана вона була дотепер, не чутно. Я ж (говорить Софроній святий), ненаписане прийнявши, у писаній повісті відкрив. Якщо хтось инший житіє цієї преподобної написав, краще знаючи, то ще на очі мої не потрапляло. Проте і я, наскільки зміг, за силою своєю написав, нічому понад правдиву повість не надавши переваги. Бог же, предивні творячи чуда і великими винагороджуючи дарами тих, що з вірою до нього прибігають, хай віддасть винагороду тим, що знаходять користь від цієї повісті, читають її і чують і намагаються передати її написаною. І сподобить їх благої частки Марії цієї блаженної зі всіма, що богомисленням і трудами добровгодили Йому від віку. Віддаймо ж і ми славу Богові, Цареві вічному, щоб і нас сподобив милість знайти в День Судний у Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж належить всіляка слава, честь, і держава, і поклоніння з Отцем, і пресвятим, і животворним Духом нині, і присно, і навіки-віків. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).