святий ЮрійВ цей день Церква Свята (східного обряду, що послуговується Юліанським календарем) віддає честь пам’яті святого великомученика, побідоносця і чудотворця Юрія (Георгія)

Того самого відважного і славного Змієборця, з ім'ям, подвигом і духовним впливом якого - серед багато чого іншого - знаково й символічно пов'язане, зокрема, і календарне завершення бойових дій Другої світової війни в Європі. Й відповідні спостереження і аналітичні роздуми про що (та дотичне до цього) публікуються нижче: якраз під цим текстом - життєписом св. Юрія (Георгія) Побідоносця, складеним Димитрієм Тупталом (митрополитом Ростовським).

Було це, коли скіпетри Римського царства недостойно прийняв Диоклитіян нечестивий, який вельми віддавався нечестивому ідолослужінню, а, насамперед, шанував дуже Аполлона чарівного, наче ясновидця. Біс-бо в бездушному тому ідолі жив, давав відповіді тим, хто запитував, брехливо пророкуючи про майбутнє, — ніколи ж не збувалися його пророцтва. Якось, коли спитав Диоклитіян Аполлона того про щось, така була відповідь від біса: «Не можу провіщати майбутнє, бо перепони мені чинять праведні люди на землі, і через них брешуть чарівні в капищах триноги, забирають-бо праведні нашу силу». Отож Диоклитіян питав жерців: «Хто праведний на землі, через кого бог Аполлон пророкувати не може?» Жерці ж відповідали: «Християни праведними є». Те чувши, Диоклитіян гніву і люті на християн сповнився і гоніння на них, яке вже було зупинилося, підняв знову. І зразу меч свій катівський на праведних, невинних і непорочних людей Божих послав з наказом убивати у всі сторони землі своєї. І видно було тоді в'язниці, в яких не було перелюбників, і розбійників, і тих, що сором чинили, а були ті, що Бога істинного ісповідували. Було видно, як попередні звичні види мук відкидали як гірші, инші ж, нові, лютіші, винаходили, ними ж щодня багато християн мучено було повсюди. От з усіх сторін, а найбільше зі східних, до царя принесено листи, багатьох наклепів на християн сповнені, що повідомляли, наче наказ його ні за що не мають ті, що християнами називаються, і кількість їхня незліченна, настільки-бо примножилися, що треба або залишити їх у своїй перебувати вірі, або раттю на них ополчитися.

Тоді цар прикликав звідусіль антипатів та ігемонів, намісників своїх, на раду до себе в Никодимію: князів, і боярів, і весь сенат свій зібравши, відкрив свою лють на християн і наказував, аби кожен на свій розум дав раду щодо тої справи. Багато хто багато що говорив, врешті сам кат таку виблював отруту, що нема нічого чеснішого й потрібнішого, ніж давніх батьківських шанувати богів. Усім же, що погодилися з його радою, сказав знову: «Якщо так усі розумієте й усім серцем виправити хочете, і моєю любов'ю до себе дорожите, постарайтеся всіляко християнську, богам нашим неприємну віру з усього нашого царства винищити. Щоб легше вам було те здійснити, я всіма силами помагати вам буду». І всі те царське слово прийняли і похвалили, проте Диоклитіянові й сенатові захотілося вдруге і втретє щодо того на раду зійтися і народові те сповістити — тоді й затвердити обов'язковим той наказ.

У той час серед воїнства римського був дивний Христовий воїн Юрій (Георгій) святий, родом із Каппадокії, християнських знаних батьків син, змалку благочестя навчений. Він у дитинстві своєму втратив батька — той помер мученицьким подвигом за Христа. Мати ж його переселилася з ним у Святу Землю, звідти-бо була родом і мала там багато надбань і спадку. Коли віку дорослого дійшов Юрій, з лиця вродливий, і тілом міцний, і мужнім виявився, до війська його взяли і тривуном над воїнами відомого полку поставили. Добре у битвах свою виявляв хоробрість, комитським і воєводським саном від царя Диоклитіяна був вшанований — раніше, ніж довідалися, що він християнин, у двадцятий рік віку його, коли померла вже в Господі мати його. І коли ту катівську на винищення християн раду провадили, Юрій святий при царі був. У перший день про таку на християн лють нечестивих довідавшись і зрозумівши, що рада їхня неправедна ніяк змінитися не може, вирішив, що час той добрий йому на спасення. І зразу все, що при собі мав: золото, срібло й одяг, — роздав убогим, рабам, що були при ньому, свободу дарував, а про інші маєтки, що в Святій Землі, і про рабів заповів, аби перше тим, що не мають, роздали, других же звільнили. І на третій день, коли нечестивий цар і нечисті його князі криваву свою раду вбивати невинних християн неправедно утвердили, мужній Христовий воїн святий Юрій, усілякий страх людський відкинувши, а єдиним утверджуючись Богом і Його лише страх у собі маючи, став посеред нечестивого й беззаконного того великого соборища, лицем світлий і мужній розумом, і так почав до них говорити: «Доки, о царю, і ви, князі і радники, що маєте керувати добрими законами і праведними судами, будете лють вашу на християн піднімати, примножувати несамовитість вашу, закони беззаконні утверджувати й суди неправедні видавати на неповинних, і людей, які нікого ж не образили, гонити й мучити? До свого, у якому самі безумствуєте, нечестя примушуєте тих, що добре навчилися благочествувати. Ідоли ваші не є богами, не є. Не зваблюйтеся брехнями, Христос — один Бог, і Він Господь у славі Бога Отця. Усе було Ним і Духом Його Святим усе сталося. Тому або самі пізнайте істину і навчіться благочестя, або тих, що знають істину і благочестя, не бентежте безумством своїм». Таким словам Юрієвими і несподіваному його дерзновенню здивувавшись, усі очі на царя звернули, хотіли чути, що йому на те відповість. Цар же, наче вражений чи громом оглушений, сидів мовчки і гнів у собі стримував, дав знак одному, що сидів з ним, другові своєму на ім'я Магнентій, саном антипатові, щоб Юрієві відповів. Магнентій же, святого ближче до себе прикликавши, сказав: «Хто на таке дерзновення і красномовство тебе наставив?» Відповів святий: «Істина». Сказав Магнентій: «І яка є та істина?» Відповів Юрій: «Істина — Сам Христос, Якого переслідуєте». Сказав Магнентій: «Тому й ти є християнином?» Відповів Юрій святий: «Я — раб Христа, Бога мого, і, на Нього уповаючи, посеред вас добровільно став, аби свідчити про істину». Тими словами святого зрушилося на галас сонмище те, й одні одним говорили, безладний чути було галас і крик, як же звично за такої кількости людей. Тоді Диоклитіян наказав проголошувачам мовчати, очі свої на святого звернув і, впізнавши його, так до нього мовив: «Я й раніше дивувався твоїй доброродності, о Юрію. Ріст твій і хоробрість мав за честі достойні, немалими тебе вшанував санами. І нині, хоч і не на користь свою красномовиш, проте, люблячи розум твій і мужність, корисне тобі, як батько, раджу і переконую тебе, аби не позбувався ти слави воїнської і чести сану твого і щоб не віддавав цвіту юности своєї на муки непокірністю своєю, але богам жертву принеси — і більшу від нас честь приймеш». Святий же Юрій відповів: «Якби ти краще сам, царю, через мене пізнав істинного Бога і приніс любу Йому жертву хвали, кращого би Він тебе удостоїв царства безсмертного. Бо те царство, яким ти нині насолоджуєшся, непостійне, суєтне і швидко гине. Тому й те, що походить від нього, — тимчасове, ніякої користи не приносить тим, хто приймає його, ніщо з того не зможе послабити моє до Бога мого благочестя, і ніякий вид мук не злякає душу мою, не похитне розуму мого». Коли це святий говорив, цар гнівом весь охоплений був і не дав йому закінчити слів його — звелів зброєносцям, що там стояли, списами вигнати із сонмища Юрія і вкинути до темниці. Коли вони швидко виконували наказане, спис один, торкнувшись тіла святого, перетворився із залізного на оловоподібний, зігнувся-бо, наче олово, уста ж мученикові сповнені були хвали Богові.

Коли воїни ввели мученика до темниці, на землі простягли його горілиць, ноги в колодки забили і камінь великий на груди йому поклали — так-бо наказав кат. Святий же, те терплячи, ненастанно дяку віддавав Богові, аж до наступного дня. Коли настав день, цар знову на допит мученика прикликав і, бачивши його тягарем каменя пригніченим, спитав його, кажучи: «Чи розкаявся ти, Юрію, чи ще перебуваєш у непокорі своїй?» Святий же, пригнічені каменем груди маючи, ледве міг говорити, сказав: «Чи вважаєш, о царю, що в таке мене знемагання привів, що аж через таку малу муку маю відвернуся від віри моєї? Швидше ти знеможеш, мучачи мене, аніж я, мучений». Тоді Диоклитіян звелів принести колесо катівське велике, під ним були влаштовані дошки, повні настромлених у них гострих цвяхів, подібні до мечів, рожен, ножів, було ж те залізо одне просте, инше криве, гачкоподібне. До того колеса звелів нагого мученика прив'язати і, обертаючи колесо, зрізати все тіло його тим гострим залізом, під колесом в дошку набитим. Коли так святого мучили, на частини розтинали і, наче палицю, ламали, терпів доблесно. І спершу в муці тій великим до Бога голосом молився, тоді мовчки в собі дякував Господові, ніякого не випустив стогону, але наче спав і без чуття перебував. Цар же, думаючи, що мученик помер, радів, похвалив богів своїх і крикнув, кажучи: «Де є Бог твій, Юрію? Чому тебе не забрав з такої муки?» Звелів його як мертвого з колеса відв'язати, а сам пішов до жертовника Аполлонового. І раптом захмарилося, і грім був страшний, і багато людей чуло голос зверху, що говорив: «Не бійся, Юрію, Я з тобою». І незабаром було сяйво велике й незвичне, і ангел Господній в подобі юнака прекрасного явився світлоносний, при колесі став, лицем виблискуючи, руку на мученика поклав. «Радій», — сказав йому. І ніхто не смів підійти до колеса й до мученика, доки того, що явився, було видно. Коли ж він невидимим став, мученик зійшов сам із колеса: ангел Божий його відв'язав і рани зцілив, і став він тілом цілий, здоровий, дякуючи Богові і прикликаючи Господа. Те бачивши, воїни жахом великим і нерозумінням були охоплені й побігли сповістили цареві, що в капищі був при здійснюванні ідолам нечистим служби. Пішов же за воїнами і святий Юрій і перед царем у капищі став. Бачивши його, цар спершу не повірив, що то Юрій, але подумав, що то інший хтось, на Юрія подібний. Тоді ті, що близько царя стояли, уважно до мученика приглядаючись, пізнали, що то сам Юрій. Ще ж і сам мученик голосно возвав: «Я — Юрій». І всі були вражені і, не розуміючи, мовчали довго. Двоє ж із мужів, що там стояли, преторською честю вшановані, Анатолій і Протолеон, які раніше були оглашені в християнську віру, дивне те чудо бачивши, цілком у Христовій утвердилися вірі і возвали, кажучи: «Один Бог великий й істинний — Бог християнський!» І зразу цар звелів їх узяти і без усілякого допиту за град вивести і мечем потяти. Й інших багато у Христа тоді повірило, але таїли в собі віру, не сміючи визнати через страх, І цариця Олександра, яка там-таки в капищі була й мученика, що чудесно зцілився, бачила і про явлення ангельське чула, істину пізнала. Її ж, коли хотіла зі сміливістю Христа визнати, єпарх стримав і швидше, ніж довідається цар, у дім відвести її звелів. Диоклитіян, що зло чинив, ніякого добра зробити не міг — звелів Юрія святого вкинути в яму кам'яну негашеного вапна і в ньому закопати його до трьох днів. Святий же, ведений туди, голосно молився до Господа, кажучи: «Спасе тих, що сумують, притулку гнаним, надіє тих, що втратили надію, Господи, Боже мій, почуй молитву раба Твого і зглянься наді мною, і помилуй мене, і звільни мене від підступів супротивника, і подай мені аж до кінця ісповідання Імени Твого святого зберегти незмінно. Не покидай мене, Владико, через гріх мій, щоб ніколи не сказали вороги мої: «Де Бог його?» Покажи силу свою і прослав Ім'я своє у мені, негідному рабі Твоєму. Пошли ангела свого, недостойности моєї охоронця, Ти, що піч вавилонську в росу перетворив і святих своїх отроків неушкодженими зберіг, Господи, благословенний Ти навіки. Амінь». Коли так помолився і все тіло своє знаменням хресним загородив, зійшов у яму, радіючи і славлячи Бога. Слуги ж, за велінням, закопали його зв'язаного там, у вапні негашеному, і повернулися. Третього ж дня звелів цар кості мученикові з ями вапняної викинути, думав-бо, що згорів той у вапні. І коли слуги пішли й вигребли вапно, знайшли святого, понад надію, цілого, живого і здорового. Він розв'язаний стояв, лицем світлий, руки ж вгору простер і дякував Богові за всі Його благодіяння. Слуги ж і люди, що при тому були, вражені стояли від жаху й подиву і єдиними устами Бога Юрієвого прославляли, великим його називаючи. Довідавшись про те, Диоклитіян зразу святого перед собою поставити звелів і дивувався вельми, кажучи: «Звідки в тобі, Юрію, така сила і якими чарами так влаштовуєш, скажи нам? Думаю, що на показання хитрощів волхвівських віру в Розп'ятого вдаєш, щоб усіх дивувати своїми чарами і через них великим себе показати». Відповів святий: «Я сподівався, о царю, що навіть уст відкрити не зможеш на ображання Всесильного Бога, для якого ж усе можливе і який чудесно визволяє від бід тих, хто уповає на Нього. Ти ж, зваблений дияволом, у таку глибину блуду і загибель зісковзнув, що чуда Бога мого, які ваші очі бачили, волхвуванням і чарами називаєш. Плачу-бо через вашу сліпоту й окаянними вас називаю. І недостойними моєї відповіді вас вважаю». Тоді Диоклитіян звелів принести взуття залізне, яке довгі цвяхи в собі зісподу мало, і, його розжаривши, обидві ноги мученикові взув і, б'ючи його, гнав аж до в'язниці. Коли в такому взутті мученика гнали, насміхався з нього кат, кажучи: «Який швидкий скорохід Юрій, дуже швидко біжиш, Юрію». Мученик же, так люто волочений і жорстоко битий, сказав до себе: «Біжи, Юрію, щоб встигнути, так-бо біжиш, немов на непевне». Тоді, прикликаючи Бога, сказав: «Зглянься з небес, Господи, і побачиш труд мій, і почуєш стогін закованого раба Твого, бо примножилося ворогів моїх і ненавистю неправедною зненавиділи мене за ім'я Твоє святе, але Ти сам зціли мене, Владико, бо збентежилися кості мої, і дай мені терпіння до кінця, щоб ніколи не сказав ворог мій: «Укріпився я на нього». Так молячись, ішов у темницю. У неї вкинений, знемагав від ран тілом, ноги дуже зранені мав, але не знемагав духом, цілий-бо день той і цілу ніч не переставав дяку й молитви возсилати Богові. І від ран, Божою допомогою, прийняв тієї ночі зцілення — здоровий став ногами, як же й цілим тілом. Наступного дня поставили його перед царем на місці людному, де був із царем весь синкліт, і коли побачив цар мученика, що добре ходив, не накульгував на ногу, наче ніколи ран не мав, з великим подивом сказав до нього: «Що таке, Юрію? Чи добре тобі було взуття?» Відповів святий: «Так, добре». Сказав цар: «Відкинувши дерзновення, покірний будь і лагідний. І, відкинувши хитрощі чарів, підійди і принеси жертви милостивим богам, аби не втратити солодкого цього життя в багатьох муках». Відповів Юрій святий: «Які ви безумні! Силу Божу волхвуванням називаєте, у звабі бісівській безсоромно гордитеся». Диоклитіян-бо, гнівним оком поглянувши і жорстоким голосом закричавши, перервав слова мученика і звелів тим, що стояли, бити в уста святого, щоб «навчився, — казав, — як царям докоряти». Тоді звелів воловими жилами бити доти, допоки не було видно, що плоть його з кров'ю до землі прикипіла.

Коли так великомученика Юрія люто мучили, ніяк не змінив світлости лиця свого. Те дивувало царя дуже, казав до тих, що біля нього були: «Справді, це діло не мужности і не сили в Юрію, а чарівних хитрощів». І сказав Магнентій до царя: «Є тут один муж, у волхвуваннях вправний, якщо його звелиш прикликати, скоро переможений буде Юрій, покориться велінню твоєму». І зразу прикликали того волхва, став перед царем, і сказав до нього Диоклитіян: «Що поганий цей чоловік Юрій тут зробив, очі всіх, що тут стоять, бачили, як же те зробив, ви лише знаєте, у хитрощах тих вправні. Або його волхвування переможи і зруйнуй і нам покірним його зроби, або чарівною отрутою скоро знищ його з життя цього, щоб від якої навчився хитрости, від подібної їй смерть прийняв, — для того й дав йому я жити дотепер». Волхв же виконати все до завтрашнього дня обіцяв. Було ж тому волхвові ім'я Атанасій. Цар звелів пильнувати мученика в темниці і встав із судилища. А святий, увійшовши до темниці, прикликав Бога, кажучи: «Покажи, Господи, милість свою на мені і виправ кроки мої до Твого ісповідання, і закінчи шлях мій у вірі своїй, щоб у всіх прославилося Ім'я Твоє пресвяте».

Коли ж настав ранок, знову сів цар на судищі, на місці високому, аби всі бачили. Прийшов і Атанасій-волхв, гордий зі свого мудрування, несучи й показуючи цареві і всім, що там стояли, якийсь чарівний напій у різних посудинах. І сказав до царя: «Хай нині приведуть сюди засудженого того, і побачить дію наших богів і моїх чарів силу». Взявши одну посудину, сказав: «Якщо хочеш, о царю, щоб той безумний у всьому тебе слухав, дай йому, хай вип'є пиття». Знову, другу посудину взявши, сказав: «Якщо хоче суд твій гірку смерть його бачити, хай це вип'є». І зразу, за наказом царевим, святого Юрія поставили перед судом тим. І сказав до нього Диоклитіян: «Нині твої, Юрію, усі волхвування зруйнуються і припиняться». І звелів насилу напоїти його чарівним питтям. Святий же без вагання випив — стояв без шкоди, радіючи і насміхаючись із бісівської напасті. Цар же, несамовитіючи гнівом, звелів і другим трунком, отрути смертельної наповненим, напоїти його насилу. Святий же, не чекаючи, коли змусять його, сам взяв посудину добровільно й випив отруту смертоносну — і стояв без шкоди, допомогою благодаті Божої збережений від смерти. Здивувався цар зі всім синклітом, також і волхв Атанасій стояв наче вражений, дивуючись і не розуміючи. Тоді за якийсь час сказав цар до мученика: «Доки нас дивуватимеш, о Юрію, діяннями своїми? Доки не казатимеш нам правди, якими чарівними підступами нехтуєш завданими тобі муками ані смертоносним не пошкодився напоєм? Скажи по правді все нам, хочемо тебе покірно вислухати». Тоді блаженний Юрій відповів: «Не думай, о царю, що людською думкою нехтуємо муками, але прикликанням Христа і Його силою. Уповаючи на Нього, ні за що маємо всі муки, за таємною Його наукою». Сказав Диоклитіян: «Яка є Христа твого таємна наука?» Святий же Юрій сказав: «Той, хто знає вашу злість, що змагає до гіршого, своїх слуг навчив не боятися тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть. І «волосина, — казав, — з голови вашої не впаде, і коли щось смертельне вип'єте, не пошкодить вам». Чуй же, о царю, це є неоманлива Його для нас обітниця, яку тобі коротко виявляю: «Той, хто вірить, — казав, — в Мене, і діла, які Я роблю, робитиме». Сказав Диоклитіян: «І які Його діла, як ви кажете?» Відповів святий: «Сліпих просвічувати, прокаженних очищати, кривим ходіння, глухим слух подавати, духів нечистих виганяти, мертвих воскрешати — ці і їм подібні діла є Христові». Цар же, звернувшись до Атанасія-волхва, сказав: «Що ти на це скажеш?» Відповів Атанасій: «Дивуюся, як із лагідности твоєї насміхається, неправду каже, сподіваючись уникнути державної руки твоєї. Ми-бо, що великими благами від безсмертних богів наших щодня насолоджуємося, ще ніколи не бачили, аби когось мертвого вони воскресили. Цей же, на чоловіка мертвого покладаючись і розіп'ятого тримаючись Бога, свідчить про Нього як про діяча великих діянь. А тому що перед усіма нами ісповідає, що Бог його такі чуда робить і що віруючі в Нього прийняли від Нього неоманливу обітницю, що робитимуть таке ж, що й Він, хай воскресить мертвого перед тобою, царю, і перед усіма нами — тоді й ми Богові його як тому, що багато може, покоримося. Ось видно недалеко гріб, у ньому декілька днів тому поклали мерця, його ж я, коли живим він був, знав. Якщо Георгій воскресить його, справді нас переможе». Здивувався цар такій Атанасієвій раді, гріб же був великий на відстані десь півмилі від судища, відбувався-бо суд той у театрі, який був при воротах градських, і видно було гріб отой за градом, бо звичай був в еллінів не у граді, але за ним ховати мертвих. Наказав тому цар мученикові, щоб, на показ сили Бога свого, воскресив мертвого. А Магнентій-антипат просив царя, аби звільнений був із пут Юрій. І коли був розв'язаний святий, сказав до нього Магнентій: «Нині, Юрію, покажи чудесні Бога твого діла і всіх нас до віри в Нього приведеш». Сказав йому святий: «Бог мій, який створив все з нічого, сильний через мене, раба свого, мертвого цього воскресити. Але ви, через те що потьмарився розум ваш звабою, розуміти істину не можете. Проте задля людей, які тут стоять, вчинить Бог мій те, що ви, випробовуючи, просите. Щоб не зараховували ви того до волхвування, — ось волхв перед усіма вами правдиво свідчив, що жодне волхвування ані сила будь-якого бога не може ніколи воскресити мертвого. Тому перед лицем усіх, що навколо стоять, і щоб почули всі, прикличу Бога мого». Те мовивши, схилив коліна свої і довго молився до Бога зі сльозами. Тоді, вставши, голосом великим знову помолився, кажучи: «Боже віків, Боже милостей, Боже всіх сил всемогутній, не осором тих, що уповають на Тебе. Господи Ісусе Христе, почуй мене, смиренного раба свого, у годину цю. Ти чув святих апостолів своїх на кожному місці, у всіх чудах і знаменнях, дай роду цьому лукавому знамення прохане і воскреси мертвого, що лежить у гробі, на осоромлення тих, що відрікаються від Тебе, на славу ж Твою, і Твого Отця, і Пресвятого Духа. Владико, покажи тим, що стоять тут, що Ти Бог один по всій землі, хай пізнають Тебе, Господа всесильного, і Твоєму знаменню всі покоряться, і Твоя слава навіки. Амінь». Коли ж вимовив «Амінь», зразу був шум великий і землетрус, що всі налякалися вельми. Тоді верх гробу і накриття на землю упали, і гріб розкрився, мертвий же встав живий, і вийшов із гробу, коли всі дивилися й мертвіли зі страху. Зразу ж почався галас великий серед людей, багато хто радів і Христа як великого Бога славив. А цар же й ті, що з ним, жаху і невірства сповнені, спершу говорили, що Юрій — волхв великий, не мертвого, але духа якогось і привида з гробу викликав на звабу глядачів. Тоді пізнавши, що то не привид, але справді з мертвих, прикликанням Христового імени, воскреслий чоловік, прибігли до Юрія і від нього не відходили, не розуміли, були наче у великому потрясінні й зовсім не відали, що робити, мовчали. Атанасій же підбіг, впав до ніг святого, визнаючи Христа всесильним Богом. І просив мученика, аби пробачив йому сподіяні в невіданні прогрішення. Через довгий час Диоклитіян звелів народу замовкнути, почав говорити так: «Бачили звабу, о мужі? Чи бачили злість і лукавство волхвів цих? Найнечестивіший цей Атанасій, подібному до себе волхвові помагаючи, не отруту дав йому випити, але якісь чари, що помагали йому на звабу нашу. Чоловіка того живого чарами зробили наче мертвим і чарами перед очима нашими підняли його, ніби з мертвих воскресили». Те мовивши, звелів Атанасієві і чоловікові, що воскрес із мертвих, без усілякого допиту відтяти голови, а святого мученика Христового Георгія тримати в темниці в путах, поки від народних справ не звільниться і що робити з мучеником не подумає. Святий же Юрій, увійшовши до темниці, радів духом і дякував Богові, кажучи: «Слава Тобі, Владико, що не осоромив тих, що уповають на Тебе. Дякую Тобі, що помагаєш всюди, бо більші щодня благодіяння являєш мені і недостойність мою благодаттю своєю прикрашаєш. Сподоби ж мене, Боже, Боже мій, скоро побачити славу Твою, осоромивши диявола до решти».

Коли сидів святий великомученик Юрій у темниці, ті, що через чуда, від нього зроблені, у Христа повірили, приходили до нього, даючи сторожі золото. І припадали до ніг його, наставлялися від нього на святу віру, і, хто був хворий, приймав зцілення недугам своїм, зцілював-бо їх прикликанням імени Христового і знаменням хресним, йшло-бо до нього в темницю багато людей. Серед них був муж один на ім'я Гликерій, простий орач, трапилося його волові одному впасти згори в провалля, і розбився віл той на смерть. Чув же Гликерій про святого, побіг до нього, плачучи за волом своїм. А святий тихо усміхнувся, сказав до нього: «Йди, брате, радіючи, Христос мій оживив вола твого». Той же, повіривши без вагань словам мучениковим, пішов і знайшов вола живого, за словом святого. Зразу тому, анітрохи не чекаючи, повернувся до мученика і, посеред града вибігши, великим возвав голосом: «Великий воістину Бог християнський!» Схопили його воїни, які трапилися там, цареві про нього сповістили. Диоклитіян же сповнився гніву, ані бачити його не хотів, звелів без допиту зразу за градом відтяти йому голову. Гликерій же, радіючи, наче на бенкет закликаний, поспішав на смерть за Христа, випереджаючи воїнів, і великим голосом прикликав Христа Бога, молячи, щоб пролиття крови його прийняв йому замість хрещення, і так помер. Тоді деякі зі синкліту сповістили цареві, що Юрій, сидячи в темниці, бентежить люд: багатьох-бо, відвертаючи від богів, до Розп'ятого приводить, і чарами чудодіє, і всі біжать до нього. І вирішили, аби знову на допит його вивести. Коли не покається і до богів не навернеться, то на смерть засудити швидко. Цар же, Магнентія-антипата прикликавши, звелів на ранок приготувати судилище при Аполлоновому капищі, аби прилюдно допитати мученика. Тої ночі молився святий Юрій у темниці, трохи задрімав і побачив Господа, що явився йому уві сні, рукою своєю підіймав його і, обіймаючи, цілував і поклав йому на голову вінець, кажучи: «Не бійся, але дерзай, ось-бо зі Мною царювати сподобишся. Не знемагай тому, але, швидко до Мене прийшовши, приготоване для тебе прийми». Збудився ж святий і, Богові з радістю подякувавши, сторожа темничного до себе прикликав і попросив його, кажучи: «Одної цієї благодаті прошу в тебе, брате: звели увійти сюди до мене слузі моєму, маю йому сказати дещо». Коли звелів сторож, увійшов слуга, за темницею-бо стояв невідступно і діяння святого і слова з усілякою уважністю записував. Увійшовши ж, поклонився до землі панові своєму, що в путах сидів, і ліг при ногах його на землі, заплакав. Святий же, піднявши його, радіти серцем звелів і сповістив йому видіння своє, мовивши: «Дитино, скоро мене Господь покличе до себе, ти ж після мого з життя цього відходу, взявши це моє смиренне тіло із заповітом моїм, його ж перед подвигом своїм я написав, віднеси з Божою допомогою у дім наш, що в Святій Землі, і все, що я заповів, виконай. Май же страх Божий і безсумнівну в Христа віру». Коли той все наказане виконати обіцяв і багато плакав, обняв його святий з любов'ю і, останнє давши цілування, відпустив з миром. Зранку, коли сходило сонце, сів цар на судищі і, святого мученика перед собою поставивши, почав з ним лагідно говорити, стримуючи в собі гнів свій. Говорив же: «Чи не здається тобі, Юрію, що я, сповнений любови до людей і милости, дотепер тебе добрим серцем терплю? Свідками мені всі боги, що вельми шкодую юність твою через красу, що в тобі цвіте, і розум, і мужність. І хотів би тебе обітником царства мого мати, і другого тебе мати за честю, якщо б ти захотів до богів навернутися. Скажи-бо нам, що ти про це думаєш». Сказав святий Юрій: «Годилося, о царю, таку твою до мене милість спершу явити, а не так гнівно на мене лютувати». Такі мученикові слова з насолодою послухавши, цар зразу сказав: «Якщо захочеш мені, як батькові, з любов'ю підкоритися, за всі муки, які витерпів, багатьма тобі відплачу почестями». Сказав Юрій святий: «Якщо хочеш, о царю, увійдімо всередину храму, аби побачити богів, яких ви шануєте». Вставши ж, цар із поспіхом і радістю пішов у храм Аполлонів, зі всім синклітом і народом, ведучи зі собою почесно і Юрія святого. Народ же взивав, хвалячи царя, богам же своїм силу й перемогу зараховував. Коли ж увійшли, і було довге мовчання, і жертва приготована, — усі дивилися на мученика, сподіваючись, без сумніву, що принесе богам жертву. Святий же підійшов до ідола Аполлонового і, руку до нього простягнувши, бездушного, наче живого, спитав, кажучи: «Чи ти хочеш від мене жертву, як бог, прийняти?» Те сказавши, святий знамення хресне зобразив. Біс же, що в ідолі жив, такий голос випустив: «Я не бог, не бог, і ні один з подібних мені не є богом, один лише є Бог, Він, якого ж ти проповідуєш, ми ж із ангелів, що служили Йому, а стали апостатами і, заздрістю одержимі, зваблюємо людей». Святий же знову до нього сказав: «Як-бо ви тут смієте перебувати, коли прийшов сюди я, служитель істинного Бога?» Коли це святий сказав, шум якийсь, і звук, і голос плачу з ідолів виходив, тоді раптом усі, впавши на землю, розбилися. Тому зразу жерці і багато з людей, як несамовиті, з великою люттю на святого кинулися і, б'ючи його і в'яжучи, кричали до царя: «Страть волхва цього, о царю, згуби його, перш ніж він нас погубить!»

Коли такий крик і збентеження діялися і вістка про те по цілому граді розійшлася, цариця Олександра, яка доти в собі віру Христову приховувала, не могла більше її таїти, поспішила туди, де святий великомученик Юрій був. Бачивши ж народний бунт, мученика, якого зв'язаного тримали, здалеку побачила, та не могла до нього прийти через людей і почала голосно звати, кажучи: «Боже Юрієвий, поможи мені, бо Ти один всесильний!». Коли трохи затих галас людей, звелів Диоклитіян поставити мученика перед собою. Від сильної злости на біснуватого був подібний, сказав до святого: «Чи таку дяку за мою до тебе милість віддав ти, о найгірша голово? Чи так богам жертвувати звик?» Відповів йому святий Юрій: «Так звик шанувати богів своїх, о безумний царю! Посоромся надалі, таким богам спасення своє приписуючи, які ані собі помогти не можуть, ані Христових рабів присутність стерпіти». Коли це святий сказав, цариця насередину вийшла, Христа як Бога істинного перед усіма сміливо визнала, ще ж і до ніг мученикових припала, катівське обплювавши безумство, докоряючи богам і тих, що їм поклоняються, проклинаючи. Цар же, з великого подиву вражений, бачив дружину свою, яка з такою сміливістю Христа славила, і ідолів нищила, і припадала до ніг мученикових. І сказав до неї: «Що тобі, Олександро, що до волхва цього і чарівника приєдналася настільки безсоромно, богів відкидаючи?» Вона ж відвернулася від нього ані не дала йому відповіді. Диоклитіян же більшої злости сповнився, більше не допитував ні Юрія, ні цариці, але зразу смертний на обох дав вирок такий: «Найзлішого Юрія, який галилейцем себе ісповідує, богів же і мене багато ображав, разом з Олександрою-царицею, яка розтлилася волхвуванням його і з йому подібним безумством богам докоряє, мечем посікти наказую». Зв'язаного, вивели за град, тягнучи з ним і найблагороднішу царицю, яка усім серцем йшла за ним, молилася в собі до Бога, устами ворушачи й на небо часто поглядаючи. І коли досягли якогось місця, знемогла цариця тілом і попросилася, щоб трохи сісти. Сівши ж, схилила голову до стіни й передала дух свій Господові. Мученик же Христовий Юрій, те бачивши, прославив Бога і з великою радістю йшов, молячись до Господа, щоб і його шлях закінчився добре. Коли ж наблизилися до названого місця, де потятий мав бути, підняв голос свій, молячись так: «Благословенний Ти, Господи, Боже мій, бо не передав мене тим, хто шукає мене, аби зловити, зубам їхнім, і не потішив ворогів моїх через мене, і визволив душу мою, як птаху із сітей ловців. Почуй же мене і нині, Владико, і стань переді мною, рабом своїм, в останню цю годину, і визволи душу мою від підступів повітряного князя, ратника великого і від духів його нечистих. Не май же за гріх тим, що грішили супроти мене в невіданні своїм, але прощення і любов свою їм подай, щоб і вони, пізнавши Тебе, отримали частку у Твоєму царстві з вибраними Твоїми. Прийми ж і мою душу з тими, що добровгодили Тобі від віку. Відпусти все, що у віданні і невіданні я згрішив. Згадай, Владико, тих, що прикликають прекрасне ім'я Твоє, бо благословенний Ти й препрославлений навіки. Амінь». Коли ж так помолився, з радістю схилив під меч свою голову, і стратили його у двадцять третій день місяця квітня, добре ісповідання закінчив, шлях завершив і віру непорочною зберіг, тому ж і має відкладений для себе вінець правди. Таке великих подвигів хороброго воїна торжество, таке його на ворогів ополчення і славне подолання, так подвизався, нетлінного і вічного вінця сподобився. Його ж молитвами й нашими благаннями до Бога і ми частки праведних і праворучстояння нехай сподобимся у день другого Приходу Господа нашого Ісуса Христа; Йому ж належить всіляка слава, честь і поклоніння навіки-віків. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

 

 *                      *                      *

Ніяк не претендуючи на всю глибину, повноту і вичерпність цих спостережень і аналітичних роздумів, водночас хочеться звернути увагу і застановитися на низці моментів і ситуацій, в т. ч. духовно-історичного аспекту і характеру, безпосередньо причетних до даної тематики.

Тут, напевно, варто зауважити й осмислити отакий збіг певних історичних подій, пов'язаних, зокрема, із вшануванням св. великомученика Юрія (Георгія) Побідоносця. Тобто  25 квітня 1945 р., - буквально через один день, як ті християни, що живуть за Новим стилем, відзначили цю урочистість, на Ельбі, біля німецького м. Торґау, відбулася знаменита зустріч союзницьких військ Західного і Східного фронтів держав Антигітлерівської коаліції. А от 7, а остаточно вже 8 травня, себто також за один день - вже після того, як ця ж урочистість припала на долю тих християн, які послуговуються Старим стилем, був підписаний Акт про повну й безумовну капітуляцію всіх збройних сил нацистської Німеччини. Крім того, тогоріч на цей же день почитання св. Юрія Змієборця - за Юліанським календарем - припало, до того ж, святкування Пасхи (за тим же - Старим стилем). У такий спосіб  - і якраз у тодішній пасхальний Світлий вівторок - Друга світова війна в Європі завершилася і вельми агресивний та безбожний і люто-людиноненависницький - криваво-тоталітарний режим ІІІ Райху ганебно пішов в історичне небуття...

І так видається, що це - не просто випадковий збіг певних подій в історії. Радше в цьому проглядаються воля і відповідний план-задум Божого Промислу. Як і певні нагадування (застереження) і навіть пророча візія.

Й, зокрема, що ця військова ПЕРЕМОГА над гітлеризмом була здобута СПІЛЬНИМИ зусиллями націй - союзників і соратників по Антинацистському блоку. І в цьому контексті вельми велика і значна заслуга якраз тих народів, включаючи і Україну, що знаходилися під комуно-більшовицькою владою московського Кремля. Й котрі, як добре відомо, тоді понесли НАЙБІЛЬШІ і НАЙТРАГІЧНІШІ жертви і втрати. Й, передусім, якраз та ж Україна. І одна з поважних передумов і причин тих - неймовірно і надзвичайно великих їхніх жертв і втрат у цій війні - це, вочевидь, безвідповідальна й авантюрна політика Сталіна.

Того криваво-параноїдального супертирана й оберката, який, ПО-ПЕРШЕ, в ході Великого терору 1937-1938 рр. фізично винищив, зокрема, тисячі й тисячі талановитих і досвідчених воєначальників і командирів Червоної армії. І внаслідок чого реальний рівень її боєготовності і боєздатності наочно виявили і засвітили військові дії у перебігу агресивної Зимової війни 1939-1940 рр. проти невеликої Фінляндії. А, ПО-ДРУГЕ, в серпні 1939 р. він пішов на укладення підступно-злочинного пакту (змови) зі своїм "братом-близнюком" - Гітлером. Разом з яким вони, власне, і розв'язали Другу світову війну. Й на першому етапі якої обидва вони, по суті, виступали і діяли як головні союзники і спільники по територіальному розбою на Європейському континенті.

І, до речі, серед тих глибинних - і якраз ДУХОВНО-МЕНТАЛЬНИХ та ЕТИЧНИХ - першопричин, що зумовили саме такий розвиток і підсумок тогочасних історичних подій, згідно Фатімських (1917 р.) об'явлень і пророчих попереджень, важливе місце посідають ті процеси і чинники, які відбувалися на теренах Росії, та їхній вплив на довколишній світ. І, як каже саме про це Святе Письмо, "лютим [отруйним] вином блудодіяння свого вона напоїла всі народи" (Одкр.18:7). Тобто йдеться про неймовірно велике поширення й утвердження, а особливо в Європі (хоча не лише там), між обома світовими війнами різних і відверто антидемократичних - авторитарних та тоталітарно-гіперрадикальних ідеологій, рухів та диктатур - ультралівого та крайньо правого забарвлення. І концентрованих виявом яких тоді й були: російський комуно-більшовизм, з одного боку,  та німецький націонал-соціалізм (нацизм), з іншого. І за ними обома, безсумнівно й безпосередньо, стояв "звір червоний" (Одкр.17:3) - "великий дракон, древній змій, званий дияволом і сатаною, що спокушає всю вселенну", і який був "скинутий на землю", причому, "у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу" (Одкр.12:9,12).

Й ПО-ТРЕТЄ. Зі свого боку плануючи й готуючи подальше продовження загарбницького походу на Захід, в Європу, Сталін, разом з тим, - причому, дуже самовпевнено, але зовсім нефахово й некомпетентно - фактично проґавив дійсний і реальний момент вибуху німецько-радянської війни. Тобто конкретний початок вторгнення і дуже потужно-масового наступу Вермахту на Схід ("Blitzkrieg"). А також і надалі припустився деяких інших - серйозних помилок і прорахунків у перебігу цього збройного зудару і взаємопоборювання одне одного ("хто кого") обох диявольських і геноцидно-антилюдяних - тоталітарно-"червонопрапорних" імперій. В т. ч., скажімо, завдяки його нерозумній впертості і недалекоглядності, у вересні 1941 р. приблизно 665 тис. радянських військових, опинившись оточеними на лівому березі Дніпра (на схід від Києва), потрапили до німецького полону. І т. ін.

Або, наприклад, отримавши відповідну інформацію, з 1 серпня 1944 р. несподівано наказав припинити наступ Червоної армії в напрямі на Варшаву і Берлін, передові частини якої на той момент уже знаходилися у передмісті польської столиці на східному березі Вісли. Й у такий спосіб - свідомо й цілеспрямовано - дозволив Гітлеру надзвичайно жорстоко потопити в крові Варшавське повстання; а, крім того, фактично дав йому змогу підготувати й здійснити в грудні 1944 р. контрнаступ проти західних союзників в Арденах. Та, по суті, на кілька місяців відтермінував капітуляцію і крах нацистського Райху...

Причому, спалах у червні 1941 р. цієї безпрецедентно жорстоко-руйнівної і спустошливої збройної конфронтації поміж диктаторсько-кривавими Берліном і Москвою, скажімо, ґеббельсівська пропаганда "малювала" навіть не стільки як суто політико-ідеологічну і експансійно-завойовницьку: як новий етап германського "Drang nach Osten" задля здобуття "Lebensraum". (І в якому, цьому "життєвому просторі", саме Україна, вочевидь, посідала чільне й особливо пожадане місце!). А особливо як (нібито) продовження "стародавнього конфлікту" і "боротьби за виживання" т. зв. "вищих" та "нижчих" націй і рас. Й  у перебігу яких, до того ж, перші - "цивілізована Європа"  (буцімто) несе "звільнення" народам, підкореним і пригнобленим "неарійсько-азійським" більшовизмом, т. зв. "новий світовий порядок".

І в силу добре відомих і зрозумілих обставин така її риторика про "звільнення" і "новий порядок", а надто попервах, знайшла досить значний і сприятливий ґрунт. І навіть серед багатьох етнічних росіян, а також декого з тих же азіатів. І саме в той - початковий етап німецько-радянської війни мали місце досить часті випадки - і якраз ДОБРОВІЛЬНОЇ і СВІДОМОЇ - здачі в полон великого числа червоноармійців. Які, ще достеменно і толком не знаючи, що там на них направду чекає,  водночас ніяк не бажали боронити цей варварський совдепівсько-сталінський режим.

 

Й саме тому - а особливо на тих перших порах - немало хто, в т. ч. і в Україні (і не тільки), дійсно - помилково і дуже наївно та колабораційно сприймали й трактували німецьку армію та окупаційну владу (мовляв, "культурних європейців") як "визволителів" і "рятівників" від московсько-більшовицького поневолення і ярма. Чи, принаймні, як (начебто) "менше зло" в порівнянні з євразійським комуно-тоталітаризмом. І на яке - й, зрозуміло, що лише "тимчасово" й суто "тактично" - (нібито) можна і варто "опертися" і використовувати в боротьбі з останнім. У т. ч. у випадку декого з державних націй (як, приміром, та ж незалежна Фінляндія). В усякому разі, до тої пори, коли - як прогнозувалося й очікувалося - до цих збройних змагань (майже неминуче) мусять долучитися та очолити їх "кращі партнери": західні демократії...

Ну а ще дехто, геть переконавшись в їх дійсних намірах і, відповідно, перейшовши (від ситуативної співпраці) в опозицію до "арійсько-нордичних" окупантів і також сподіваючись на подібні - кардинальні воєнно-стратегічні й геополітичні зміни в Європі і світі, декларували одночасну "боротьбу на два фронти". Та, приймаючи нові і в цілому демократичні - де (в т. ч.) визнавалися права нацменшин та інших народів - програмові документи, разом з тим інспірували додатковий - по суті, "третій фронт". Зайвий, непотрібний і, зрештою, навіть шкідливо-згубний. Себто вони втягувалися в деструктивно-нищівне і нещадно-безглузде - збройно-суперницьке протистояння якраз з тими етнічними сусідами, що також потерпали й страждали від тих же самих зовнішніх окупантів-загарбників. Ну а ті, а точніше - окремі їхні мілітарні відділи (скажімо так) теж предметно грішили подібною же поставою і поведінкою...

Одначе, як незабаром стало зрозумілим і очевидним, з цих двох сатанинських імперій саме очолюваний маніакально-ультраксенофобним фюрером екстремістсько-расистський (а особливо в контексті його вельми лютого й войовничо-патологічного антисемітизму, а також запекло-брутального слов'янофобства тощо) нацистський режим - в тому часі - проявився і становив (відносно) "найбільше зло" і найбільшу загрозу для всієї людської цивілізації. (Й на що вказував, наприклад, праведний митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ, який також досить швидко - щодо цього - позбувся своїх початкових наївних ілюзій)...

В т. ч., зокрема, своїми - й, причому, багато в чому запозиченими з практичного досвіду комуно-сталінських "братів-близнюків" - людожерсько-варварськими експериментами (а тим паче - подальшими планами-намірами, що знайшли яскраве відображення, скажімо, при чорновій розробці "Генерального плану "Ост""). А надто по знищенню цілих - "неарійських" (і, щонайперше та повністю й "остаточно", - "іудейсько-семітської") та інших "неповноцінних" - етнорасових, а також "асоціальних" людських спільнот і груп. Включаючи масово-масштабне мордування полонених червоноармійців, фізичну ліквідацію численних політичних опонентів та інакодумців, психічно та невиліковно хворих,  нещадні вбивства мирної цивільної людності окупованих країн, головним чином, на Сході, під час проведення карально-репресивних акцій. Поряд з цим: величезне пограбування цих територій і використання рабської праці мільйонів і мільйонів і, передовсім та особливо, "остарбайтерів" - як на їх батьківщині, так і примусово вивезених в нацистський Райх, тощо.

Крім того, в берлінській Райхсканцелярії передбачалося не лише захоплення на Близькому Сході Єрусалима та Святої Землі, де "на горах Ізраїлевих" (Єз.39:17) - згідно багатьох Божих обітниць і планів - мала знову відродитися й постати незалежна єврейська держава (і де - на запеклий спротив цьому - діяла її, за суттю, "5 колона" - певні місцеві радикальні ісламсько-арабські чинники). Й куди, як провіщає Господь, як "ось, у ті дні й у той самий час, коли Я [достатньо] поверну полон Іуди і Єрусалима, Я зберу всі народи, і поведу їх в долину Іосафата, і там вчиню над ними суд..." (Іоїл 3:1,2). Й тому неймовірно "розлютився [той червоний] дракон на жону" - Пресвяту Діву Марію, що породила Спасителя-Месію, та, загалом, увесь їх старо- й новозавітній Божий люд, - "і пішов, щоб вступити в [cмертельний] бій з іншими з роду її, які зберігають заповіді Божі і мають свідчення Ісуса Христа" (Одкр.12:17).

Тобто, опріч того, нацистською верхівкою виношувалися підступні зловісні наміри повного викорінення й заборона християнства - як такого. Й, насамперед та особливо, в межах Reichsraum. Чи, принаймні, перетворення його на суто "арійську": таку собі своєрідну - синкретично-еклектичну квазі-релігію і ерзац-віру. Де б не лише був деканонізований, власне, "святий начаток"  ("святий корінь") - біблійний Старий Завіт, який міцно "підтримує" всю "добру оливу" християнства (Рим.11:16-24). А, зрештою, хрест Христа був би замінений на ламаний хрест (поганську свастику) Гітлера та, загалом уся Біблія - на опус останнього "Mein Kampf". І також додані туди і деякі інші символи, гасла-слогани, ритуали та елементи расово-нацистської ідеології та міфології: богопротивні та окультно-язичницькі і конспірологічні (про "всесвітню єврейську змову" тощо) - за своєю суттю і змістом. Інакше кажучи, все те, що вповні влаштувало й задовольнило б ватажків-верховодів та функціонерів ІІІ Райху. Та, відповідно, їх закулісного оберпана і хазяїна - диявола-Люцифера.

І т. д. й т. п.

Й тут, напевно, варто також пригадати й те, що до геноцидних та деяких інших нацистських військових злочинів подекуди були причетні й окремі місцеві колаборантські (а також з числа сателітних щодо Берліна держав) чинники. Іноді навіть досить чітко й конкретно: і в цьому "ти був як один з них" (Авд.1:11). А тому зрозуміло, що подібні факти - як і, до того ж, тогочасні (вищезгадані та деякі інші) жорстоко-криваві міжнаціональні та міжусобні конфлікти, зіткнення і розправи тощо - ніяк не сприяли наближенню часу правдивого визволення поневолених тоталітарними диктатурами народів. Включаючи і деяких колишніх васалів гітлерівського Райху.

Або, як - і якраз про ПОДІБНЕ - каже й акцентує Святе Письмо щодо всіх тих, хто повинні у такому, а надто супроти старо- й новозавітнього народу Божого: "той, хто торкається вас, торкається зіниці ока Його [Господнього]" (Зах.2:8,11). І Сам Господь застерігає і попереджає, що "легко і скоро Я поверну [цю] помсту вашу на голову вашу..." (Іоїл 3:4).  Й тому ось "і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18).

Разом з тим маємо зазначити й закцентувати, що серед тих глибинних і, насамперед, саме ДУХОВНО-ЕТИЧНИХ причин (підвалин, підстав), що сприяли докорінному, кардинальному зламу та, зрештою, військовій поразці нацизму у Другій світовій війні, а також деяким подальшим історичним подіям, напевно, далеко не останнє місце посідає, зокрема, та відома - відважна й смілива публічна громадянська позиція і конкретна практична дія згаданого вище українського митрополита Андрея ШЕПТИЦЬКОГО. Й - поряд з іншим - і низка його пастирських листів, а особливо - знамените послання "Не убий", датоване 21 листопада 1942 р.

Скажімо, вже рівно через ТРИ роки по тому святкування цього дня (за Ст. ст.), в листопаді 1945 р., Собору Архистратига Михаїла ознаменувалося початком практичної роботи, а вже виконання вироку Нюрнберзького трибуналу щодо низки головних нацистських військових злочинців у жовтні 1946 р. майже збіглося якраз з урочистістю небесного Покрову Преблагої Матері Ісусової. І т. д. і т. ін. В т. ч., наприклад, цікавим і знаковим видається і такий збіг історичних подій, що 5 березня 1946 р. у Фултоні (США) Вінстон Черчілль - на тлі значного посилення загрози Заходу з боку сталінського режиму - виступає зі своєю знаменитою програмовою промовою, а рівно через біблійні містично-сакральні СІМ років по тому, 5 березня 1953 р., Сталін помирає...

 Одначе все це - дещо окрема тема, що потребує додаткового детального дослідження і осмислення...

 

Водночас тут, вочевидь, слід спеціально наголосити, що наслідки й рудименти нацистської ІДЕОЛОГІЇ та, загалом, запеклого пангерманістського націоналізму і шовінізму - і саме в масовій свідомості й менталітеті своїх співвітчизників змогли кардинально здолати й перемогти - тільки й лише - уряди повоєнної ФРН. Починаючи з найпершого з них: на чолі з ХРИСТИЯНСЬКИМ ДЕМОКРАТОМ та головним натхненником-архітектором і співтворцем "німецького економічного дива" - Конрадом АДЕНАУЕРОМ. І що, свого часу переслідуваний агресивно-тоталітарною гітлерівською владою, був переконаним і принциповим опонентом і противником як нацизму і расизму, так і комунізму та лівої демагогії і популізму. Й, зокрема, якраз оця перемога була здобута саме через усвідомлене здійснення: юридично-кримінального викриття й переслідування винних у військових злочинах, а надто суспільно-світоглядного - просвітницько-виховного й оздоровчо-очисного курсу ДЕНАЦИФІКАЦІЇ. В т. ч. публічного покаяння й вибачення перед жертвами (та родичами і нащадками жертв) Голокосту й інших страхітливих нацистських злочинів та відповідної їм компенсації

Правда, мабуть, не завжди і не скрізь вони, ці процеси денацифікації, - і, зокрема, в кримінально-судовій сфері і в царині підбору й використання різних фахівців - там були достатньо рішучими й послідовними. А іноді допускалися й окремі помилки і навіть прикрі й необґрунтовані послаблення та поблажливість. Одначе в цілому вони, тим не менше, - явно й безсумнівно - дали і мали чималий позитивний результат і ефект.

І йому же, Конраду Аденауеру - реальному політику, належить, наприклад, і такий вислів, що й іншу безбожно-тоталітарну крайність - "комунізм можна подолати не зброєю, не економічними зусиллями: його подолає лиш переконане християнство".

Окрім того, цей видатний німецький політик і державний провідник був свідомим прибічником міжконфесійного єднання і згуртування християн, принаймні, в лавах своєї партії - Християнсько-демократичного союзу (ХДС). А також енергійно виступав за франко-німецьке порозуміння, примирення і міцну дружбу Й на підвалинах чого слід було, згідно його світоглядних переконань, будувати й утверджувати суттєво, засадничо нову - мирну й об'єднану Європу вільних і демократичних націй. І саме на фундаменті іх спільного, а надто якраз ХРИСТИЯНСЬКОГО, духовно-цивілізаційного і етично-культурного коріння. А от перед лицем дуже виразної і конкретної - московсько-кремлівської військової загрози й небезпеки, найзахідніший форпост і плацдарм якої тоді пролягав якраз у тому (згаданому вище) "місці зустрічі" по Ельбі, всіляко змагав за міцну й потужну і, насамперед, політичну та оборонну: трансатлантичну єдність Заходу тощо.

На превеликий жаль, у процесі подальшого історично-цивілізаційного поступу і, зокрема, починаючи від спалаху та в контексті т. зв. "сексуальної революції" наприкінці 60-х рр. і далі, а надто в останні десятиліття, ті основні засадничі ідеї і погляди, які були закладені батьками-засновниками - переважно християнськими демократами - у підвалини будівлі єдиної Європи, зазнали чималих деформацій і спотворень. І, насамперед, у царині традиційної суспільної моралі та сімейних цінностей...

 

А рівно, практично день у день, за 41 рік після "зустрічі на Ельбі" - коли над українським Поліссям і якраз у тодішню (за Ст. ст.) ніч Лазаревої суботи (і яка, до того ж, тогоріч збіглася у часі з початком старозавітньої Пасхи), 26 квітня 1986 р., була з'явлена "велика зірка" на "ім'я "полин"" (Одкр.8:10,11), то в такий спосіб тоді була оголошена чітка й конкретна воля Божа. А саме: про визвольний "вихід з неї" - щодо українського та інших пригноблених народів, які в тому часі перебували під домінуванням неоєгипетської і неовавилонської "великої блудниці" (Одкр.18:2,4): комуно-совдепівської "імперії зла, безбожництва і беззаконня". І от - внаслідок добре відомих історичний подій на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. (розпад європейського "соцтабору" та, власне, самого СРСР) - лінія цього територіального розмежування перемістилася далеко на Схід. Й нині його досить велика і найдальша - від решти Європи - частина пролягає саме вздовж українсько-російського кордону. А тепер ось особливо "гарячими" її секторами є збройно окуповані РФ у 2014 р. українські регіони: Крим, а ще значно більше - Донбас і Приазов'я...

Таким чином правляча кремлівсько-ФСБшна верхівка ще раз - прямо, відверто й брутально - зневажила, зокрема, отаку Божу заповідь: "не порушуй межі ближнього твого" (Втор.19:14). Й таким чином - уже ВКОТРЕ - наклала на себе та свою диявольську імперію чергове "прокляття" (Втор.27:17). Й тому, беручи до уваги ці та численні інші, включаючи й інших попередників, тяжкі й жахливі злочини, і як випливає з пророчих візій Святого Письма, "за те в один день прийдуть на неї страти, смерть і плач, і голод, і буде спалена вогнем, тому що сильний Господь Бог, Який судить її" (Одкр.18:8). І неодмінно "ось, це прийде і збудеться, - говорить Господь Бог, - це той день [суду], про який Я сказав" (Єз.39:8)...

Водночас мусимо тут дещо констатувати. Що наразі консолідовано-солідарний міжнародний спротив збройно-гібридній агресії імперсько-шовіністської кремлівської "великої блудниці", що "лютим [отруєним] вином блудодіяння свого вона напоїла всі народи", помітно послаблюється і навіть - певною мірою - руйнується, принаймні, трьома (чи навіть чотирма) основними фарисейсько-підступними чинниками. По-перше, це - всуціль АМОРАЛЬНИМИ політичними контактами й зносинами. Але особливо - досить широкими й спільними бізнесово-економічними стосунками певних кіл, передусім, Європи (і навіть - декого... з України!) з РФ: "царі земні любодіяли з нею, і купці земні розбагатіли від великих розкошів її" (Одкр.18:2,3). По-друге, надзвичайним засиллям у сучасній Європі, по суті й змісту, відверто антихристиянської - ультраліберально-гендерної (збоченно-содомофільної) ідеології і практики. І що нині відомі - зовнішні й внутрішні сили - посилено прагнуть і пробують перенести, впровадити й вкорінити і в Україні. Й по-третє: продовженням деструктивно-згубної дії на українських теренах отого - багатовікового (і вже "традиційного") заздрісно-братовбивчого "духу Каїна". У т. ч. на ґрунті суспільно-політичної та соціально-майнової, релігійної і етнічної (мовно-етнічної) конфронтації і ворожнечі.

І на цьому всьому тлі дуже активно й настирно поширюються й насаджуються різні деструктивно-згубні - окультно-магічні  (язичницькі) вірування, практики, обряди та ритуали.

Крім того. Оті - вищезгадані (і саме вітчизняні) бізнесово-політичні кола, які - так чи інакше - продовжують мати тісні зв`язки з країною-агресором, є складовою частиною більш загальної - нині пануючої, домінуючої і контролюючої в Україні ледь не все і вся - олігархічно-корупційно-кланової системи...

Іншими словами. Спроби західних демократій - шляхом різних (і також - суто ЦИНІЧНО-АМОРАЛЬНИХ та УГОДОВСЬКИХ) поступок і компромісів (і, звичайно ж, за рахунок інших держав і народів) - якось "умиротворити" (мінімізувати або просто "переадресувати") загарбницько-експансійні апетити-забаганки запекло-войовничого і зухвалого тоталітарного агресора вже мали місце в європейській історії. Й, зокрема, якраз у той час, що безпосередньо передував (скажімо, як у вересні 1938 р. в Мюнхені) вибуху, а також і в початковий період (дещо дивні - відносні, за окремими незначними винятками, затишшя і спокій з 3 вересня 1939 р. і до 10 травня 1940 р. на Західному фронті).Другої світової війни. Й до чого все це, зрештою, призвело, - добре всім відомо: в т. ч. деякі деталі чого були згадані й описані вище.

Або, як про подібне оповідає і застерігає Слово Боже, "що день Господній прийде, як злодій уночі. Бо коли говоритимуть: "мир і безпека", тоді несподівано прийде на них погибель, подібно як біль тієї, що носить в утробі, і не уникнуть" (1Сол.5:2,3). І таким ось "днем Господнім" (логічною розплатою за попередню тактику "умиротворення" нацистського агресора), наприклад, для Франції в тому часі стали: починаючи з 10 травня і далі, стрімкий і потужний наступ Вермахту та, відповідно, її швидка ганебна капітуляція 22 червня 1940 р.

А от англійців від вельми принизливого "мирного договору" з Гітлером, а, тим паче, аналогічної (до Франції) участі - німецького вторгнення і повної воєнно-політичної поразки і краху, зрештою, врятувала лише їхня тодішня - досить важлива й переконлива (хоч і дещо локальна) перемога над Люфтваффе Ґерінґа в повітряній - а особливо в ході відповідних подій влітку-восени 1940 р. - "битві за Британію"... Тієї запеклої і тяжкої битви, яку супроводжувала ревна МОЛИТВА до Бога, по суті, всієї країни та тверда рішучість її громадян-патріотів будь-що відстояти і оборонити свободу й незалежність, честь і гідність своєї батьківщини...

Й дуже схоже і зараз: вони (подібні спроби досягти якогось "взаємоприйнятного компромісу" з кремлівською верхівкою), скоріш за все, навряд чи матимуть якийсь великий успіх і позитив і тепер... А радше відбуватиметься і здійснюватиметься саме ТЕ і саме ТАК, як це визначено й передбачено Божою волею, у величному й грандіозному - Господньому Плані-задумі спасіння світу. І про що правдиві християни різних традицій і деномінацій мають молитися до Небесного Отця - настійно і повсякчас.

 

Нині ж, вочевидь, як пророче і досить чітко наголошує про це Слово Боже, надзвичайно сатанинська "ось, темрява землю вкриває, а морок - народи" (Іс.60:2). Інакше кажучи, ми вже, судячи з усього, досвідчуємо і живемо якраз у ЕСХАТОЛОГІЧНІ - "в останні роки" і "в останні дні" (Єз.38:8,16) Історії спасіння людського роду. Й уже, дуже схоже, не за такими вже далекими й високими горами та пора, коли ось, в кінці-кінців, прийде і "настане [судний] день Господній, великий і страшний" (Іоіл 2:31). І який, зрозуміла річ, прийде не лише, як зауважувалося вище, на євразійську імперію "ІІІ Рима", а, загалом, перед ним постануть "усі народи" (Іоїл 3:2). І водночас: як і раніше, ота (згадана вище) головна лінія цього гостро-непримиренного зіткнення й боротьби сил Божого світла та цієї сатанинської темряви пролягає, насамперед, через серце і розум КОЖНОЇ конкретної людини!

Й тому "і буде: всякий, хто" - вчасно та в стані покаянно-"смиренного й сокрушенного духа" (серця) - "прикличе ім'я Господнє [Христа-Месії], спасеться". Тоді Ісус - Своїм Святим Духом - увійде та замешкає в його серці і розумі та надихатиме й провадитиме по життю. І саме в правдивій Церкві Божій і "буде спасіння, як [про це] сказав Господь" (Іоїл 2:32; Іс.66:2). Себто, коли, врешті-решт, "скінчаться часи язичників" (Лк.21:24) - це (поряд з іншим), як закцентував Господь, "коли Я [достатньо] поверну полон Іуди і Єрусалима" (а також звершення і деяких інших Його обітниць), то тоді до Божого "спасіння" остаточно "увійде повна кількість язичників", разом з якими й "увесь Ізраїль спасеться" (Іоїл 3:1; Рим.11:11,25,26).

Й, зрештою, і, напевно, НАЙГОЛОВНІШЕ. Через усе це Господнє Провидіння - знову і знову - каже й акцентує, що лише в правдивій і братолюбній - у силі, владі й благодаті Святого Духа - ЄДНОСТІ і ВЗАЄМОДІЇ всіх різноликих і правдивих християн Сходу і Заходу можлива та реальна - повна й остаточна їх ПЕРЕМОГА і ТРІУМФ. Над усіма підступними й згубно-руйнівними і нищівними проявами і, власне, над самими тими силами диявольсько-демонічних темряви і мороку, що їх очолює той - вищеозначений "древній змій"! 

Й тому - за заступництвом св. великомученика Юрія (Георгія) Змієборця й Побідоносця - молімо й благаймо всемогутнього й всеблагого Господа нашого Ісуса Христа, аби ця обітниця Його Божого Слова успішно й переможно ЗДІЙСНИЛАСЯ. Або, як про це оповідає й пророкує Святе Письмо, "і буде у той день", що "Господь буде Царем над усією землею; у той день буде Господь єдиний, і ім'я Його єдине" (Зах.14:8,9).  "Амінь. Так, гряди, Господи Ісусе!" (Одкр.22:20).

Мапа міграції громад з МП в ПЦУ