святий Никифор ісповідникВ цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святого Никифора ісповідника.

Великий поборник благочестя святий Никифор народився в Царгороді від благочестивих і богобоязливих батьків — Теодора і Євдокії. Батько його ісповідницького вінця сподобився, рани і вигнання підняв за честь святих ікон. За царювання Копронима був він у чині нотарія таємних справ царських і святі ікони благочесно шанував. Донесли на нього цареві злочестивому, що почитає образ Спасителя, а також Пречистої Богородиці і всіх святих. Цар же зразу Теодора блаженного до себе прикликав, і допитав, і довідався, що так є насправді, — довго примушував його відректися пошанування ікон. Не підкорився раб Христовий царській волі, били його жорстоко і у вигнання у град, названий Моліна, послали, і в найлютішу темницю вкинули — страждав за правовір'я. Через який час знову до Царгорода його прикликали і більше до царської єресі примушували, та залишився, як діямант, міцний у благочесті, воліючи рани і смерть прийняти, аніж церковні закони і передання Святих Отців переступити. Тому за наказом беззаконного царя всіляко й немилостиво мучили його, знову у вигнання вислали — у Нікеї в путах і великій нужді шість літ провів і перейшов до Господа на вічну у блаженному житті свободу. Дружина ж його, чесна Євдокія, всіх бід і нещасть мужа свого була причасницею — пішла за ним у вигнання і співстраждала в путах, не відлучаючись від нього ні тілом, ні духом.

Після кончини ж мужа до Царгорода повернулася і провадила дні свої богоугодно, як же годиться святій вдовиці. Син її Никифор тим часом спершу вивчав філософію, тоді у дворі царському поставили його в чині його батька. І не померла блаженна Євдокія доти, поки не побачила сина свого в чині чернечому і святительському. Подякувавши Богові, у монастир жіночий пішла, і постриглася в черниці, і, цілком Богові догодивши, переставилася до Нього в старості повній. Таких батьків плодом був той, про кого у нас слово, — Никифор блаженний, святого кореня гілка свята, від грудей матері у благочесті вихований, у добрих звичаях виріс і, на богоугодження наставлений, роки юности своєї провадив цнотливо у великій повстримності. Був же сповнений премудрости зовнішньої і внутрішньої, світської, кажу, і духовної: не лише еллінських любомудрів книги, а й Божественне Письмо знав досконало, ще ж і красномовним був ритором, а до того і всілякими чеснотами прикрашений, через що всі його любили і шанували — за розум і добре поводження.

Коли змужнів, вшанували його між царськими радниками за царювання Лева, Копронимового сина. І зберігав правовір'я посеред зловірних, іконам святим поклонявся й инших до того богомудрими приводив переконуваннями. Коли ж після смерти Лева Копронимовича був Сьомий Вселенський Святих Отців на іконоборну єресь Собор у Нікеї, за царювання Константина, Левового сина, і матері його Ірини, тоді Никифор блаженний, будучи у світському чині, багато помагав Святим Отцям як премудрий і в Божественному Письмі вельми досвідчений і як великої чесности муж: йому на соборі тому довірено було царську волю представляти і слова царські виголошувати. І виявився ще перед архиєрейством своїм ісповідником й учителем православ'я, що єретиків перемагав і соромив. І святі Отці ті хвалили і благословляли його.

Після собору того ще декілька років Никифор прожив у чині і честі світській, у радах царських. Тоді, зрозумівши, що не є корисним для душі його працювати для сповненого суєти і галасу світу, бачив-бо, що починаються в палатах між сином і матір'ю непорозуміння, — залишив сан свій чесний, всю славу суєтну зневаживши, вийшов із града і на одному осібному безмовному місці при Босфорі Тракійському оселився. Там почав для одного Бога на самоті працювати в молитвах і пості, дбаючи про спасення своє. Через якийсь час збудував церкву і ченців зібрав, влаштував монастир і сам, хоч і без чернечого чину, по-чернечому трудився, випробовуючи себе, чи може здійснити подвиг прискорботного в чернецтві життя. І пожив так досить років, аж до царювання Никифорового. Коли святіший патріях царгородський Тарасій до Господа відійшов, вибрали на патріяршество цього блаженного Никифора, хоч і мирянина образом, але життям досконалого ченця. Прийняв він спершу чин чернечий, тоді священичий, потім, хоч і не хотів (переконав його на те цар Никифор), на престол єрарший у сам пресвітлий день святої Пасхи був возведений і прикрашав святу Церкву словом учительним і життям добродійним, виправляючи розбещених й утверджуючи праведних, єретиків же, наче вовків, виганяючи зі словесного стада.

У ті роки війна була греків з болгарами. І вийшов цар Никифор на війну, і вбитий був. Після нього настав син його Ставрикій, але й він, лише два місяці поцарювавши, помер. Після Ставрикія прийняв царство благочестивий муж Михаїл, прозваний Ранкаб, який раніше мав чин кирополатський. Його через два роки вигнав Лев Вірменин, викравши скіпетр грецького царства. Святіший Никифор послав деяких єпископів до хижака того перед коронацією його на царство з книгою православної віри, просячи, щоб, за звичаєм попередніх благочестивих царів, підписав рукою своєю, що неодмінно дотримуватиметься догм віри святої, у тій книзі записаних. Лукавий же цар, лицемірячи, показував себе на словах відданим благочестю й обіцяв підписати книгу, але не перед коронацією. "Коли, — казав, — покладений на мене буде вінець царський, тоді підпишу". І повірили лисові тому. Так підступний цар, відклавши підписання благочестивої віри, підписав таємно принесену йому від єретиків книгу, скоряючись подібним до себе хижим вовкам, а не справжнім пастирям. Потім прийшов з великою погордою і царською славою у велику церкву святої Софії, і, коли звичний чин царської коронації відбувався і святіший патріярх вінець на його недостойну голову клав, відкрив Бог святішому, яким той цар має бути: вінець царський, якого клав, став у руках патріярших наче вінець терновий і колов гостро й болісно руки архиєреєві. І пізнав святіший, що те знаменує гоніння і катування, яке має скоро бути на Церкву від того царя, і сповістив це клиру своєму із зітханням.

Наступного дня після коронації знову Никифор святий послав до царя, щоб обіцянку свою виконав — підписав правовір'я, як же і попередні благовірні царі підписували. Але той цілком відмовився, від початку порфиру царську брехнею забруднюючи. Тоді, за якийсь час, почав відкрито святі ікони ображати й озброївся не проти ворогів, які звідусіль на Грецію нападали і спустошували її, а на ікони Христові, і Пречистої Богородиці, і всіх святих і на тих, що поклоняються їм. Зібравши до себе в Царгород усіх єпископів і пресвітерів, що від служіння божественному вівтарю за якісь провини справедливо були відлучені, і в палатах царських місця їм давши, і щедрим прогодуванням, наче вепрів годованих, бо їхній бог — черево, задовольнивши, часто з ними бесідував, повчаючись у єресі іконоборній і радячись з ними, як би оновити образливу ту проти ікон догму, яку Сьомий Вселенський Собор відкинув. Аби легше їх до свого однодумства схилити, обіцяв їм віддати їхні попередні сани і більшої додати шани. Ті ж, з такої царевої до них милости горді, почали з усієї сили йому допомагати й бентежили по-катівськи церкви всіх правовірних. Обходячи навколо, ім'ям царевим збирали книги і, незліченну кількість їх до себе зібравши, розглядали разом. І коли знаходили якусь єретичну, проти ікон написану, ту, наче чесне Євангеліє, любо приймали, в себе берегли. Якщо ж котра проти іконоборної єресі була написана, ту зразу, наче мерзоту якусь, у вогонь кидали, палили. Тоді звелів цар усім єпископам грецьким зійтися на собор до Царгорода. Єпископи ж, кожен зі свого місця зрушившись і града досягнувши, приходили, за звичаєм, до святішого патріярха Никифора. Цар же велів, зразу єпископів тих взявши, до темниці вкидати. Тих, що боялися грізного гніву і погроз царських і на єдинодумство його єретичне згоджувалися, з пут і темниць звільнивши, честі удостоювати, а тих, що у правовір'ї непохитно перебували, — безчесно утісняти в ув'язненні, морити голодом і спрагою. Більшість, переконані страхом, пристали до царевого однодумства — і зміцніло вельми єретичне зборисько. І почали лжеучителі сміливо й безборонно по всіх церквах поширювати образливе своє вчення, схиляючи людей до нешанування ікон святих, справжніх же учителів православ'я з церков виганяли і кривдили. І самому святішому патріярхові, богогласній трубі, накласти мовчання і вхід у соборну церкву заборонити намагалися.

Служитель же Божий Никифор святий все, що діялося, чув і бачив і молився до Бога ненастанно зі сльозами, аби зберіг Церкву свою непорочну і пильнував стадо своє від єретиків. Прикликаючи до себе багатьох правовірних, переконував, просив, наказував, щоб не єдналися з єретикуючими, аби пильнувалися від їхнього квасу і від учення їхнього, як від укусу єхидни, щоб утікали, аби не боялися лютого того часу ані не лякалися погроз катових, що тіло убивають, а не душу. Навіть якщо з царем і весь люд за єрессю піде і мало хто при правовір'ї залишиться, нехай ті, що залишилися, не тривожаться через нечисленність свою, знаючи, що не в кількості благоволить Господь, але більше благоволить і зглянеться над одним, що боїться і тремтить перед словами Його, ніж над безліччю тих, що зневажають страх Його, як же і в Євангелії Христос говорить: "Не бійся, мале стадо, бо благоволив Отець ваш дати вам Царство".

Тоді святіший патріярх скликав до себе найвидатніших архиєреїв: Омеліяна Кизицького, Євтимія Сардийського, Йосифа Тесалонійського, Євдоксія Аморійського, Михаїла Синадського, Теофілакта Никомидійського, Петра Нікейського й инших багатьох Святих Отців, серед них же були Теодор Студит і Микита, ігумен Мідикійський, й инші правовірні мужі. З ними ж із Божественного Письма і з передання Святих Отців про честь ікон святих досить побесідувавши, пішов звечора у соборну церкву святої Софії і почав всенічну відправу, соборно молячись до Бога за примирення Церкви і визволення її від єресі. Довідався ж про те цар, стривожився вельми, бо багато людей на всенічну ту відправу в церкві зібралося. І боявся цар, щоб не набунтував патріярх людей на непокору йому: знав злочестивий, що любий патріярх людям і всі готові послухати його, хоч би й умерти за нього. Тому зразу цар вдосвіта послав до церкви до патріярха, кажучи: "Чому бентежиш людей і бунт піднімаєш на царя, що хоче мир і однодумство між усіма вчинити? Чому наставляєш безумних людей на боротьбу і хочеш міжусібною сутичкою наповнити кров'ю царствуючий град?" Святіший же патріярх відповів посланцям царевим: "Ми нічого не задумали такого, як ви кажете, ані на думку нам таке не спадало, що думає цар, який вас послав. Зібралися ж у дім Божий не на якусь супротивну цареві раду, а на славослов'я Боже, на моління і молитви, які умилостивлять Бога, аби Церкву свою, царя ж і весь люд миром огорнув і знешкодив єретичні вагання, всіх в однодумному утвердив правовір'ї". Посланці ж мовили: "Ні, не так, як ти кажеш: инше-бо устами промовляєш, инше ж у серці своєму думаєш і гадане в діло привести хочеш. А тому що відомо, що проти царя повстати збираєшся, — сам і ті, які з тобою, коли день настане, ідіть у царську палату і відповідайте цареві на царське питання, яке ми тобі повідомимо, щоб і сам цар точніше довідався про починання ваші".

Те мовивши, посланці пішли. Усі ж, що були в церкві, бачивши це й чувши, зрозуміли, що має бути, яке гоніння і кривда Божому служителю і всій Церкві Христовій мають настати, — і почали відданіше з багатьма слізьми і зітханнями молитися. Після всенічного чування святіший Никифор, стоячи посеред церкви, щоб усі чули, почав говорити: "О соборе, Духом Божим зібраний! Хто сподівався, що такі біди найдуть на Церкву святу, які нині бачимо! Замість радости Церква свята печаль приймає і з тиші у збентеження входить. Та, що на добрій паші випасає словесне стадо, терпить грабунок від розбещених, і ту, що до однодумства переконує всіх дітей своїх, на різні роздирають частини. Та Церква, яку Христос збудував чесною своєю кров'ю, щоб від усілякого гріха зберегти чистою, загородив її апостолами, пророками, мучениками і всіх святих чинами, Раєм, стінами укріпленим і замкненим, показав, — які нині біди приймає від тих, що на вигляд нашими здаються, насправді ж далеко від нас стоять і ворогами є нашими. І до того дійшла злість їхня, що через зображення і зображуване безчестять — з намальованим на дошці ликом Христовим і самого Христа відкидають. Бо честь або безчестя, які образу чиняться, сходять на самого того, хто зображений. Нині давнє передання Церкви про шанування ікон вороги правди нищать, — нове ж, протилежне, те, що єретикуючі винайшли, законовстановлюють, і бентежаться душі вірних. О брати і діти, прошу вас, не будьмо боязливими і малодушними, хай їхні погрози не жахають сердець наших, але допомоги Божої сподіваймося. Вороги наші, які правду в Церкві винищити намагаються, подібні на тих, що пливуть проти течії і, знемігши, у глибині топляться. Правда-бо нездоланна, тих, які шанують її, — вінчає, тих, що борються з нею, — перемагає. Той, хто її тримається, хоч і без зброї, здолає супостата. Той, хто її покине, хоч і буде воїном, у броню одягненим, легко зазнає поразки. Свідками сказаного є ті, про яких говоримо: ніякого не мають пізнання правди, і навіть ті діти, що буквар вчать, насміхаються з них, бо вони самі собі в мудруваннях своїх марнотних суперечать і себе самих, як біснуваті, з'їдають. Чи розумієте сказане, браття?" Возвали ж всі у церкві, кажучи: "Знаємо і певні, о святіший отче, що правдива віра наша православна, і в ній ми готові всі померти". Сказав патріярх: "Тому годиться, браття, щоб єдині ми залишалися і єдинодушні були в ісповіданні правдивої віри, аби противники наші й одного з нас не змогли прихилити до свого злочестя, благодаттю Христовою численніші ми від них". Люди ж знову велегласно взивали, кріпилися стояти за Церкву аж до смерти. Після достатньої з людьми у церкві бесіди святіший патріярх (а день уже починався) накинув на плечі свої омофор, з єпископами й ігуменами, що при ньому були, і зі всім клиром у царські пішов палати. І йшло за ним багато людей.

Коли дійшли вони до воріт палацу, затримали всіх, лише одного патріярха впустили, і не віддав йому цар звичних почестей. Звичай-бо був царям грецьким приймати благословення від патріярха і цілувати правицю один одного на знак духовної любови. Злочестивий же цар Лев Вірменин на патріяха, коли той входив, грізно поглянув і благословення його не попросив. Проте сісти йому наказав і почав говорити з гнівом: "Який то у вас стався розкол і на царську честь заколот і повстання, що без нашого відома збираєте собори, бентежите народ і піднімаєте галас і бентегу? Без нашої згоди і ради збирати собори і в народі розсівати, що наче ми віримо зле, а не як Церква каже, — чи не є очевидною ворожістю і початком незгоди? Якби ми хотіли праведні устави та їх, як же кажете, давність викорінити, нескінченно можна було б нас сварити і принижувати і злочестивої єресі провину на нас складати. Нині ж, коли, любов'ю правовір'я охоплені, хочемо винищити незгоду й непорозуміння і всіх в одноголосне єдиновір'я привести, чому ви сваритеся і ворогуєте з нами і кажете, наче ми ображаємо Церкву, про мир і тишу якої турбуємося? Чи не знаєш, що багато людей бентежаться і від Церкви відвертаються через те, що в храмах є намальовані і виставлені ікони? Вірні приносять книги і показують в них слова з Божественного Письма, що забороняють іконну справу і пошанування ікон? І якщо на їхні питання не буде відповідей, то що завадить роздиратися вірі і ніколи не прийти їй до єдности? Тому задля тих, що хвилюються розумом і бентежаться нерозумінням, годиться нам, не зволікаючи, з тими, що через ікони відвертаються, суперечку мати. Так влада наша хоче і наказує: або, перемігши, у ваше мудрування їх приведете, або самі від них переможені будете і їм підкоритеся. Хай і ми, подивившись, що правдивіше, до кращої сторони приєднаємося і владою нашою царською утвердимо, щоб стояти тому непорушно". Святіший Никифор сказав до царя: "Ні, прошу твоєї величности, не вважай нас винними у розколах і збентеженні. Ані не використовував я проти царської твоєї влади замість зброї молитви, бо молитися за царя, а не зла йому бажати навчився я з Божественного Письма. Не перетворюємо на єретичне розуміння і шкоду здорових слів віри і повчань. Бо тих, що таке робити насмілюються, велить учитель правди святий Іван Богослов у дім не приймати і з такими не вітатися. Також знаємо достеменно, не лише ми, а й кожен, у кого хоч трохи світлий розум, що мир і спокій є дуже доброю річчю. Якщо хто в їх зруйнуванні винен, такого всі справді лиходієм мають назвати. Той цар добрий, який війни на мир перетворює і збентеження — у спокій. Ти ж з однодумцями своїми Церкві, що в мирі була, війну нав'язати замислив. І, залишивши святі закони, якими хрест Христовий прославляється, благочестя, що ясно у світі сяє, потьмарив, настановив ти згубних людей створити учення, якого ж ніяка не прийме Церква. Ані Єрусалим, ані Рим, ані Олександрія, ані Антіохія не відкидають ікони Христової, ні Богородичної, ні апостольських, ані инших угодників Божих, але благочесно, за переданням Святих Отців, шанують їх. І котрий із Вселенських соборів, Духом Святим догми православної віри утверджуючи, похвалив і прийняв іконоборські мудрування? Тому й ти, о царю, не піднімай відкиненої єресі, не вводи у святу Церкву проклятого мудрування, ми з єретиками змагатися не будемо. Яка-бо потреба сперечатися про те, що вже Святі Отці соборно заперечили, відкинули й анатемі передали?"

Тоді цар сказав до святішого: "Хіба не Мойсееві сказав Бог: "Не роби собі кумира, ані всілякої подоби до того, що на небі, вгорі, і на землі, внизу, і що у водах і під землею, не поклоняйся їм ані не служи їм"? Ви ж яким розумом робите образи, малюєте ікони і честь, яка належить самому Богові, віддаєте зробленим і намальованим образам та іконам? І те, що ідолопоклонники раніше робили, те й ви нині чините, не пильнуючи заповідей Божих, даних Мойсеєві, а через нього і всім людям, не лише, давнім, старозавітним, а й нам, новоблагодатним, вірним християнам?" Відповів святіший: "Чи ти не знаєш, чому ізраїльтянам, які з Єгипту вийшли, заповідалося від Бога, аби не творили собі кумирів і всілякої подоби? Тому що, коли ізраїльтяни жили в Єгипті, то звикли до нечестя і багатобожжя ідолопоклонницького з єгиптянами, які і людей деяких нечестивих, які давно померли, собі за богів мали, і птахів небесних, і звірів земних, і гадів, і риб, і всілякі щуди, і робили їхні подоби і, наче справжньому богові, їм поклонялися. Тому хотів Бог в ізраїльтян, які ідолопоклонництва в Єгипті навчилися, звичаї ідолопоклонницькі викоренити — і дав ту заповідь про нетворення кумирів ані всілякої подоби, а не заборонив творити образи чесні й ікони, які бувають не на приниження, а на примноження чести Божої. Бо чи не тоді ж Божим велінням влаштував Мойсей скинію і Ковчег Завіту, окований зі всіх боків золотом, у ньому ж зберігалися скрижалі, й Ааронова палиця, і манна? Також і херувимів золотих чи не Бог велів зробити і поставити над кивотом у скинії? Ще і на запонах, і дверях, і завісах скинії чи не було шиттям зображено подоби лиць херувимських? Чи всіх їх не шанували ізраїльтяни як божественних? І перед усім тим чи не поклонялися ізраїльтяни Богові і чи не приносили жертв? І коли кланялися і жертви приносили перед скинією, кивотом і херувимами, то не скинії, ані кивоту, ані не херувимам поклонялися і жертви приносили, але самому, що на небі живе, Богові. Скинію, і кивот, і херувимські подоби яко речі божественні (а не обожествлені) шанували з честю. Так само й ми нині чинимо, поклоняючись святим іконам і свічки перед ними запалюючи. Не дошці і фарбам поклоняємося і лямпади світимо, але самому на іконі зображеному ликові Христа, втіленого Бога. І не божество Христове на іконі малюємо, яке невидиме й неосяжне, так і неописанне, але людськість Христа, яку очі людські колись бачили й руки осягали, малюємо і не називаємо ікону Христову Богом, але зображенням лику Христа Бога. Христу Богові перед Його святою іконою поклоняємося як Богові, а ікону Христову шануємо як річ божественну, але не обожнюємо її. Подібно і про ікону Богородичну і про инших святих, в яких же сам Бог, у святих своїх дивний, шанується, треба говорити.

Але і про старозавітне, почавши, не закінчили. Чи не велів Бог Мойсееві змія мідного піднести в пустелі, щоб приходили і дивилися на нього люди, яких покусали змії? І чи не був той мідний змій чудотворним образом, що зцілював чудесно тих, кого живі змії кусали? Мав же той змій цілющу силу не від себе, а від того, чиїм прообразом був. Прообразом був Христа, Спасителя нашого, що на дерево хресне мав бути вознесений, за словом пізнішим самого Христа, який у Євангелії мовив: "Як же підніс Мойсей змію у пустині, так годиться піднестися і Сину людському". І що дивного, що й нині святі ікони бувають чудотворними, коли в Старому Завіті змій мідний чудотворний був. І як же змій той не собою, але силою того, кого прообразував, такі чуда робив, так і святі ікони силою ликів, що на них зображені, бувають чудотворними. Ще ж згадаймо і церкву Соломонову: чи мав Бог Соломонові за гріх те, що у створеній церкві зробив инші, окрім тих, що Мойсей зробив, більші херувими золоті і їх же подоби зобразив на стінах, і колонах, і дверях, і зробив море мідне на дванадцятьох волах витесаних? Не тільки не мав за гріх те Соломонові Бог, але поблагословив те діло, коли сам відвідав храм і те, що в ньому, написано-бо: "Сповнився слави Господньої храм, і не могли стати єреї служити перед лицем хмари". Тому закон, про який ти, царю, спершу згадав, Мойсееві даний, про нетворення всіляких подоб, лише ідолопоклонництво язичницьке винищує, а не наше благочестя християнське — ікон святих пошанування. Якби Бог першою своєю тою заповіддю всіляке, як же нечестивих, так і чесних лиць, писання і подоби винищив, то сам би собі суперечив, бо звелів Мойсееві після того, як же сказано, зробити скинію і те, що в ній, ще ж і змія піднести міднокованого. Але так говорити не годиться, бо не перечить Бог сам собі, і як же вірний у всіх словах своїх, так і преподобний у всіх ділах своїх. Не творити кумирів язичницьких — те заповідав словом, зображати ж у церковному прикрашанні і для слави Божої ікони святі — цього навчив ділом, сам на те наставив Мойсея, подоби херувимських лиць звелівши зобразити".

Така й більша була перша на самоті бесіда між царем і патріярхом про святі ікони, тоді й тих, що стояли за дверима, єпископів і клириків всередину впустили. Увійшло ж і сенаторів багато, ще ж і воїни озброєні, велінням царевим, з оголеними мечами там стали на пострах тим, що не хотіли погоджуватися з царем. Що ж там було, яка розмова і яка безстрашних сердець великодушність і сміливість, написано у житії преподобного Теодора Студита в 11-ий день місяця листопада і в житії Микити Ісповідника у 3-ій день місяця квітня, а також про кінець усього, гнів і лють цареві і безчесне з палат царських вигнання патріярха і всіх, що з ним були. Єпископів-бо, що при святішому були, зразу у вигнання в різні місця вислали. А патріярха ще на своєму місці до часу залишили — соромлячись зразу його скривдити дорешти і боячись народного за ним повстання і бунту. Клириків і багатьох із монашого чину в темницях і в'язницях мучили ранами, морили голодом і спрагою, переконуючи до єретицтва.

Бачив святіший патріярх, що цар зовсім від правовір'я відпав, Церкву вельми бентежив, чин духовний гонив і кривдив, — написав до цариці і переконував її, щоб радила корисно цареві зупинитися в такому злі. Писав же і до єпарха градського, Євтихіяна на ім'я, царевого однодумця і першого радника, додав же і дещо різко, апостольською ревністю і пророчим духом кажучи: "Якщо не перестанете завертати путі Господні праведні, рука Господня помсти буде на вас скоро". Проте не зміг святий переконати невмолимих — навпаки, на більшу злість їх зрушив. І посланий був від царя муж один, Тома, саном патрицій, відібрати в патріярха правління соборної церкви Святої Софії й управляти, не пускати патріярха в ній служити ані повчання людям виголошувати. І був святіший у патріяршому своєму домі наче в ув'язненні, нікуди не виходив, ще ж до того з печалі і через багато подвигів тілом знеміг, впав у недугу і на одрі хвороби лежав, чекаючи кончини своєї. Єретичне ж соборище не припиняло бентежитися і шукати суперечки з патріярхом. Послав цар зі своїм соборищем брата цариці на ім'я Теофан, саном спадарія, до святішого, аби привів його на собор їхній для суперечки. Святий же посланцеві відповів, кажучи: "Пастир, овець позбавлений, не виходить проти вовків на рать. І той, хто шукає для себе здоров'я, не бореться зі звірами. Через те ви, забравши від мене овець, яких мені ввірив Христос, викликаєте мене на прю, щоб я, наче з вовками, боровся з єретиками сам? Якщо цього хочете, то поверніть мені овець моїх, хай випущені будуть із в'язниць і темниць священики і клирики, і кожен хай займе своє місце. Хай повернені будуть архиєреї із вигнання і престоли свої нехай приймуть. А ті, що нині на їхніх місцях, єретикуючі псевдоєпископи, не за правилами возведені, нехай будуть скинені. І всі правовірні, гнані і кривджені, хай приймуть відраду і попередню свою свободу — тоді, якщо Бог схоче (коли і я з хвороби в попереднє своє повернуся здоров'я), готові будемо соборно викрити гріховні гнійники єретикуючих. Годиться ж бути соборові і бесіді про віру в соборній великій церкві, де ж сам Христос Бог у Його Пречистих Таїнствах присутній, а не в палатах царських. Про церковне треба в церкві розмовляти, в палатах громадянські справи вирішувати". З такою відповіддю Теофан повернувся до тих, що послали його. Вони ж більше розгнівалися на святого і знову послали одного із соборища свого до нього — вже не на суперечку, а на суд прикликаючи, їм же відповів святий, кажучи: "Хто мене на суд прикликає? Чи котрийсь патріярх? Може, римський? Може, олександрійський? Чи антіохійський? Або ж єрусалимський? Якщо ж таких у соборі вашому нема, то до кого піду? Чи ви мене, патріярха, викликаєте? Чи ви мене судити будете — неправедні праведного пастиря? Не піду до очевидних ворогів своїх, які, наче звірі люті, приготувалися розшматувати мене без провини. Але й як маю іти, хворий, якщо і з ліжка встати не можу? Хіба з одром, взявши, понесете мене". І повернулися посланці без нього. Соборище єретичне, превеликої злости сповнене, засудило неправедно праведного, відкиненню й анатемі передали святого богоугодного мужа Никифора-патріярха ті, що самі тисячі відкинень і проклять достойні. Не лише його, а й тих, що раніше були, святіших патріярхів правовірних, і тих, що блаженною кончиною до Господа відійшли, Тарасія і Германа, анатематизували й закінчили лукаве своє сонмище. І послано було від царя воїнів пізно ввечері вивести Никифора з дому патріяршого і везти його у вигнання. Тому напали воїни дикі на дім зі зброєю і палицями, чинячи галас і збентеження і злословлячи на святішого Никифора і тих, що раніше були, патріярхів Германа і Тарасія. Патріярх же, те чуючи, заплакав і подякував Богові, що сподобився чути таке злослів'я задля правовір'я. Вищезгаданий же Тома, патрицій, якому князь доручив соборну святу церкву Софії, він і патріяршого дому наглядачем тоді був, заборонив воїнам заходити і галас припинити велів. Замкнув же твердо вхідні двері дому патріяршого і пішов до царя, кажучи: "Не треба, владико, багато воїнства, аби люди, почувши галас, не збіглися і погане щось не зробилося, але двох лише мужів пошли, а з ними декількох слуг, щоб на руках винесли його, не може-бо йти сам, хворий вельми". І зробив так цар. Звелів раніше посланим воїнам іти геть від двору патріяршого, за якийсь час прислав двох з палати своєї, і вивели, радше ж винесли святішого Никифора з його дому. Бажаючи ж помолитися у Великій церкві престолу свого, у Святій Софії, зайшов до неї, підтримуваний з двох боків, запалили ж свічки, і тиміян кадити звелів, простягнув себе на землі хрестоподібно до молитви і довго з риданням молився, і змочив землю сльозами. Тоді, після достатньої молитви, із землі вставши, побачив декого із правовірних, що в той час прийшли і над ним плакали, благословив їх і, останнє їм давши цілування, сказав: "Діти, християнами правовірними зустрів я вас, християнами правовірними і покидаю вас". І вийшов з церкви. Воїни ж, посадивши його в колісницю, до морського везли берега; північ уже була, і всі спали. Досягнувши берега, поклали його в лодію і перевезли у Хрисопіль на місце одне, назване Волує, де й монастир був. Так безневинно вигнаний був з престолу свого великий угодник Божий святіший патріярх Никифор. Пас церкву Христову дев'ять літ. По недовгім часі далі відіслано його — на острів Проконіс у монастир святого великомученика Теодора. Тоді, коли везли його на кораблі до того острова і минав край, де був преподобний Теофан ігуменом Великого Поля, духовними очима побачили один одного і привіталися так: преподобний Теофан у келії своїй звелів учневі принести для кадила вугілля гаряче, і запалив свічки, і тиміян на вугілля поклав, поклонився до землі, говорячи, наче до когось, що йшов попри нього. Спитав же його учень: "Що робиш, отче, кому поклонився і з ким бесідуєш?" Відповів преподобний: "Це святіший патріярх Никифор, неправедно за правовір'я вигнаний, іде у вислання, і минає корабель край цей. Задля нього свічки я запалив і тиміян, щоб належну патріярхові честь віддати". Провидів же те і святіший патріярх Никифор у кораблі, бо, раптом коліна схиливши, поклонився святому старцеві взаємно і, простягнувши руки в повітрі, благословив. Один же з тих, що були зі святішим у кораблі, спитав його: "Кого ти благословляєш, святіший отче, і перед ким коліна схилив?" Відповів святіший: "Це Теофан Ісповідник, ігумен Великого Поля, привітав нас і вшанував запаленими свічками і тиміяном. Йому я взаємно поклонився, бо й він подібно до нас невдовзі постраждає". Що й збулося скоро. Досягнув же святитель Христовий Никифор призначеного йому для вигнання місця, там, у скруті й нестачі необхідного і в частих хворобах перепровадивши років тринадцять, на вічний спокій до Господа перейшов. Переставляючись, радісною душею такі Давидові слова мовив: "Благословен Господь, що не дасть нас на здобич для їхніх зубів. Душа наша, як птах, урятувалася із сильця птахоловів, — сильце розірвалось, а ми врятувались!" Те мовивши, передав душу свою в руки Господа свого. І ридали за ним вірні, а єретики раділи, тіло ж його чесне поховане було в церкві святого великомученика Теодора. Після того як загинули єресіярхи й іконоборне катування зупинилося, а тиша і правовір'я знову засіяли, перенесено було чесні його мощі до Царгорода, за царювання Михаїла, Теофілового сина, і матері його Теодори, і в соборній Святої Софії церкві чесно було покладено на славу Христу, Богові нашому, з Отцем і Святим Духом славленому навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).