Богословські основи єдності християнства

Богословські основи єдності віднаходимо у рефлексії над внутрішнім життям Бога, який живе у потрійному сопричасті власної любові та дозволяє через сакраментальне життя єднатись з цим таїнством Пресвятої Тройці. Це з’єднання з Богом проявляється, завдяки сопричастю з Христом у Святому Дусі, що творить спільноту віруючих, а це значить – Церкву[1].

1) Тринітарний характер єдності

Декрет про Екуменізм подав тезу, яка становить ключ для богослов’я єдності, а саме, що найбільшим прикладом і основою таїнства єдності Церкви являється “єдність осіб у Пресвятій Тройці, одного Бога Отця і Сина в Святому Дусі.” (ДЕ 2).

Роздумування над внутрішнім життям Бога, який живе в потрійному сопричасті власної любові та дозволив, щоб це таїнство його відвічного сопричастя через Втілення Христа і Зіслання Св. Духа стало дійсністю в історії спасіння, має церковний характер. Так вже в навчанні Тертуліана віднаходимо слова, що Церква є “Тілом Трьох (corpus Trium) – Отця і Сина і Св. Духа” (PL 1, 1206). В своїй найглибшій реальності Церква становить таїнство Пресвятої Тройці. Згідно св. Кипріана “згромаджений народ єдністю Отця і Сина і Св. Духа” – ось чим є Церква” (PL 3, 553). Звідси випливає тринітарний характер її таїнственої структури. Вона, як говорить Оріген “наповнена Тройцею”, в якій “Отець – основа на якій об’єднуються, Син середовище, в якому об’єднуються, Св. Дух – зв’язок, який все об’єднує”(PG 12, 1265).       Тринітарна перспектива дозволила Римо-Католицькій Церкві побачити саме в понятті та дійсності сопричасті (communio) пункт для свого самоусвідомлення і одночасно змістовну відповідь на питання про єдність в множинності, що в свою чергу дає важливі для екуменічного сопричастя висновки[2].

Так в екуменічному аспекті II Ватиканський Собор підкреслює сопричастя з Тайною Пресвятої Тройці: “чим сильнішою спільнотою християни будуть злучені з Отцем, Словом і Св. Духом, тим легше та глибше зможуть збільшити взаємне братерство” (ДЕ 7), як про це засвідчує послання св. єван. Йоана Богослова: “щоб ви мали спільність із нами. Наша спільність з Отцем і з його Сином, Ісусом Христом” (1 Йн. 1, 3). Так і перший спільний документ Мішаної Міжнародної Комісії для провадження богословського діалогу між Римо-Католицькою та Православними Церквами під назвою “Таїнство Церкви і Євхаристії у світлі Таїнства Пресвятої Тройці” наголошує, оскільки один і єдиний Бог є сопричастям трьох Осіб, то і Церква, що є одна і єдина, об’єднується через багато спільнот. При цьому в ній, єдність і різнорідність, є до такого ступеня сполучені між собою, що одно не може існувати без іншого (п. 2). Взірець Божого сопричастя повинен відкривати та провадити до видимої єдності Церкви, як єдність в множинності.

Саме цю ж основу для відновлення єдності визнав та прийняв ІІ Ватиканський Собор в Декреті про Екуменізм, подаючи, що в екуменічному русі приймають участь усі ті, що призивають Триєдиного Бога та визнають Ісуса Господом і Спасителем (ДЕ 1; Пор.: UUS 7) [3]. Тому Римо-Католицький Синод Єпископів (1985), присвячений рефлексії над ідеями II Ватиканського Собору з нагоди його двадцятиліття признає, що послання про Церкву дане Отцями Собору є тринітарне та христологічне[4]. Це ж вказує на другу площину сопричастя, як спільність в Христі (КЦ 9) і цим самим, як спільність в Його Містичному Тілі (КЦ 50; КДЦ 32).

Як подає ІІ Ватиканський Собор, власне Христос, розп’ятий і воскреслий, що зродив Церкву на хресті та послав обіцяного Духа, покликав її до віри, надії й любові та згромадив разом. (ДЕ 2). При цьому Отці Собору покликуються на навчання св. ап. Павла – що є одне Тіло (Церква), бо “один Господь, одна віра, одне хрещення” (Еф. 4, 4-5).

Цьому аспекту Павло присвятив багато уваги, оскільки для нього поняття сопричастя є христоцентричною і водночас спільнотно-соборною. В богослов’ї св. Апостола Народів сопричастя з Христом становить спасіння, сопричастя між людьми у Христі є досконалою християнською спільнотою. Це сопричастя із Сином (1 Кор 1, 9) започатковується Хрещенням (пор.: Рим 6, 3н.; Кл 2, 12н.) та спрямовується через Св. Тайни (особливо в Євхаристії) до найстислішого з’єднання.

Христологічний аспект на дорозі зародження екуменічного руху становив перший імператив, що започаткував та дав богословську основу Екуменічній Раді Церков в останні десятиліття був найбільш підкреслюваний та досліджуваний богословськими діалогами поміж Церквами. Говорячи про сопричастя в Христі, Іван Павло II в екуменічній енцикліці “Щоб усі були одно” пише, що єдність, яку Господь дав своїй Церкві і якою прагне огорнути всіх, не є чимось мало істотним, але становить центральний елемент Його діла. (див.: UUS 9). Ось чому з’єднання всіх в Христі для Божої слави (Еф 10,13) в баченні Римського Архієрея становить місію Церкви і тих яких Христос вибрав[5].

Отже, незалежно від відмінності переконань, якими християни різних віровизнань прямують до есхатологічного сповнення, усі однак, щодо факту, що Христос заклав одну єдину Церкву, мусять визнати, що брак їх взаємної єдності виразно противиться Його волі (пор.: ДЕ 1). “Віримо по іншому, але не в Іншого”, – сказав Іван Павло II на одній із екуменічних зустрічей, додаючи, що в Христі всі ми становимо одно, хоч деколи маємо інші традиції, інший спосіб думання, та всі ми почуваємося покликані до більш стислого з’єднання з Христом і в Христі[6]. З’єднання це може доконати Св. Дух, бо завдяки Йому вірні перебувають в сопричасті з Христом (UUS 9).

Декрет про Екуменізм визначає, що Святий Дух “творить цю пречудну спільноту вірних і так тісно всіх у Христі з’єднує, що становить для церковної єдності Начало” (ДЕ 2). Подібно до Конституції про Церкву “Світло Народів” де є мова про зіслання Св. Духа на учнів Христа, як установлення Церкви, що являється загальною Тайною спасіння (КЦ 48), так тут підкреслюється, що силою Духа всі охрещені в Христі становлять одно. Оскільки це Він розділяє дарування і служіння, збагачуючи Христову Церкву різними дарами.

Поняття сопричастя ототожнював вже св. Августин, насамперед, як спосіб існування Св. Духа і за допомогою цього слова описував універсальну єднальну силу. Дух, бо справді для цілої Церкви є началом об’єднання і єдності в апостольському вченні та взаємному сопричасті, в ламанні хліба та в молитвах (Дії 2, 42) (пор. КЦ 13). Єдність дана в Св. Дусі спрямована до виявлення себе через зв’язок таких елементів, як: визнання віри, Святі Тайни і ієрархічної спільноти (UUS 9). Саме це становить четверту площину сопричастя, яке проявляється в житті церковних спільнот.

Сопричастя в одному Христовому Тілі і в одному Дусі знаходить своє вираження у сопричасті, яким є Церква, і яке ІІ Ватиканський Собор окреслив за допомогою термінів Ecclesia communio та communio ecclesiastica. Communio ecclesiastica (церковне сопричастя) більше стосується таїнственого виміру спільності і виражає тісний зв’язок еклезіального Христового Тіла з Його конкретними членами (КЛ 69). Ecclesia communio (Церква як сопричастя) означає радше взаємоспілкування Помісних Церков, що залишаються у взаємній єдності та прагнуть до повноти спільності (КЦ 13; ДМ 22).

2) Святе Письмо і Святі Тайни (Хрещення та Євхаристія) – спільні елементи Церков

Вище висвітлений пневмагологічний аспект Церкви, як спільноти Божого Люду, покликаного через Ісуса Христа і згромадженого навколо Нього, а рівночасно мандруючого, силою Святого Духа до Отця дозволяє також розглянути правдивий церковний статус інших Християнських Спільнот.

Отці ІІ Ватиканського Собору, на основі вищесказаного, визнали спільну приналежність Римо-Католицької та інших Церков до Христової Церкви та існуюче поміж нами певне сопричастя, яке основується на вірі та Хрещенню: “Ті, що вірять у Христа та правильно прийняли Хрещення існують в певній, хоч і не досконалій, спільності з Католицькою Церквою”, бо “оправданні з віри в хрещенню, втілюються в Христа, тому слушно називаються християнським ім’ям та й слушно діти Католицької Церкви признають їх за братів у Господі” (ДЕ 3).

Як подають коментарі, II Ватиканський Собор визнав церковний характер інших Церков та Спільнот через доцінення в них цих елементів, якими будується та живиться сама Церква, признаючи можливість їх існування поза видимою межею Католицької Церкви[7]. Йдеться про такі елементи церковності, як записане Боже Слово, життя благодаті, віра, надія і любов та й інші внутрішні дари Святого Духа, оскільки “все те, що походить від Христа та до нього провадить, правно належить до єдиної Христової Церкви” (ДЕ 3).

Так вже в Догматичній Конституції про Церкву Собор визнає церковний характер також інших Церков, навчаючи, що Католицька Церква перебуває в Христовій Церкві, але при цьому визнаючи, що Христова Церква не замикається в границях Католицької Церкви: “Христова Церква встановлена в цьому світі, як основне й упорядковане товариство, здійснюється (subsіstit) в Католицькій Церкві (...), хоча і поза її межами є багато складників святості і правди, які, як питомі дари Христової Церкви, тягнуть всіх до католицької єдності” (КЦ 8).

Cлід пам’ятати, що “subsistit” пов’язує вірність щодо Католицької Церкви з відкритістю до Нез’єднаних із нею Церков. В цьому дусі Декрет про Екуменізм “Відновлення єдності”, декларуючи з однієї сторони значення Римо-Католицької Церкви, що через неї можна досягти повноту засобів спасіння, признає також, що численні і визначні елементи та блага, якими будується і живиться Церква є поза видимою межею Римо-Католицької Церкви. Тому Церкви і громади, що не перебувають в єдності з Римо-Католицькою Церквою, хоча “мають браки, не є позбавлені в таїнства спасіння свого значення та ваги. Дух Христа не відмовляється уживати їх, як засобів спасіння” (ДЕ 3).

Розглядаючи богословські основи єдності, слід в особливий спосіб наголосити на значенню Слова Божого та Св. Тайн. В еклезіологічній візії єдності відіграють вони важливу роль, являючись церковнотворчими елементами.

Декрет про Екуменізм посеред різних проявів відновлення церковного життя екуменічного характеру визначає виразно “проповідування слова Божого” (ДЕ 6). Оскільки “священні слова в самому діалозі є визначним засобом у могутніх руках Божих для досягнення тієї єдності, що її Спаситель предложив усім людям” (ДЕ 21). “Любов, пошана та майже культ Святого Писання”, в якому шукається Бога, що промовляє до нас в Христі, як воплочене Слово Боже, та взиває нас до пошуку єдності становить важливий елемент зближення (Там же 21).

Також і на тій площині може дійти до співпраці всіх віруючих в Христа, які через цю співпрацю зможуть навчитися, як вони повинні одні одних краще знати, більше цінити, а таким чином прокладати шлях до єдності (пор.: ДЕ 12).

Власне це підкреслює Екуменічна Енцикліка Івана Павла II “Щоб всі були одно” що християн різних віровизнань вже єднають та зближують спільні переклади Святого Письма, яке залишається основою в молитві та душпастерському служінні у всіх учнів Христа. Римський Архієрей відзначає, якщо візьмемо під увагу те, що в протягом історії особливо на Заході диспути навколо Святого Письма в значній мірі причинились до поглиблення поділу, то настільки цінними для екуменізму являються ці спільні переклади Біблії сьогодні (пор.: UUS 44).

Рівно ж богословською основою екуменічного руху, являються Св. Тайни, особливо Хрещення. Як стверджує II Ватиканський Собор особливо “хрещення становить сакраментальну зв’язок єдності між усіма, що через нього є відродженні”, бо через “Тайну Хрещення, якщо відповідно до Божої установи та з належним розположенням душі приймається, людина справді втілюється в Христа розп’ятого і прославленого, й відроджується до участі в Божому житті” (ДЕ 2; UUS 66).

Характерним проявом даних слів являються спільні документи богословських діалогів, які провадять Церкви на екуменічних форумах, підкреслюючи в них фундаментальне для єдності значення Св. Тайни Хрещення. Найбільш знаменним є міжцерковний Документ із Ліми “Хрещення, Євхаристія та Духовне Служіння”, який повстав завдяки доктринальній комісії Всесвітньої Ради Церков[8]. Також перші два документи богословського діалогу між Римо-Католицькою та Православними Церквами посвячені тій тематиці, про що засвідчують вже їх назви: “Таїнство Церкви і Євхаристії у світлі Таїнства Пресвятої Тройці” (Мюнхен 1982); “Віра, Св. Тайни та єдність Церкви” (Барі 1987). Хоч ми не повинні нехтувати еклезіологічними елементами також інших Святих Тайн, однак сьогодні більшість Церков і Спільнот розуміє перш за все Хрещення і Євхаристію, власне, як зв’язки єдності, і як таким прислуговує їм безперечно особливе екуменічне значення.

Декрет про Екуменізм “Відновлення єдності” подає, що Святе Хрещення само по собі є лише началом і початком, тому, що воно ціле змагає до осягнення повноти життя в Христі. Свята Тайна Хрещення спрямована “до повного визнання віри, (...) до повного вчленування в євхаристійну спільноту” (ДЕ 22). Тому Отці ІІ Ватиканського Собору вказують, що Син Божий, заки приніс себе на вівтарі хреста в жертву, молив Отця за тих, що повірили, щоб “усі були одно” (Йн 17, 21), а у своїй Церкві “встановив чудесну Тайну Євхаристії, якою єдність Церкви і вказується і здійснюється” (ДЕ 2).

Свята Євхаристія еклезіологічно є дуже важлива, оскільки в ній вірні, в сопричасті із Христом, зібрані навколо священної трапези в повноті виявляють єдність Божого Народу. Через цю Св. Тайну реалізується і твориться Церква (КЦ 11). Отці ІІ Ватиканського Собору вказали, що прагненням екуменічного руху є, подолавши видимі перешкоди, які не дозволять проявитись церковній спільності, зібрати разом всіх християн на спільному звершенні Св. Євхаристії, в єдності одної і єдиної Церкви (Див.: ДЕ 4). Слід пригадати також слова Триденського Собору: “Спаситель наш залишив в своїй Церкві Євхаристію, як знак своєї єдності і любові, прагнучи бачити в ній всіх християн поміж собою з’єднаних” (DS 1635).

Соборова “євхаристійна” візія Церкви гармонізує стисло із розвиненою від давна на Сході “євхаристійною еклезіологію”, тим самим нав’язуючи до патристичної традиції, спільної так для Заходу, як і Сходу. II Ватиканський Собор говорячи про Східні Церкви ствердив, що в цих поодиноких Церквах, будується росте та через служіння об’являється Божа Церква та рівночасно будується їх взаємна спільнота. (див.: ДЕ 15).

3) “Святе таїнство єдності” та поділ між Церквами

Наука про з’єднання вірних з тринітарним сопричастям Бога дозволила вже ІІ Ватиканському Соборові відкритися на непорушне сопричастя християн та Церков і в такий спосіб зайняти нову позицію щодо християн, що не перебувають в єдності з Римо-Католицькою Церквою. Декрет про Екуменізм цього Собору визнав, що “всі, які прийняли Хрещення, існують в певному, хоч недосконалому сопричасті з Католицькою Церквою” (ДЕ 3). Тими словами II Ватиканський Собор підтвердив прагнення йти екуменічною дорогою також з цього міркування, що визнає братерські зв’язки, які незважаючи на поділ, існують поміж християнами. Так Іван Павло II в Апостольському Листі “Світло Сходу” стверджує, що в дійсності незважаючи на століття відчуженості ми були дуже близькими, бо разом, можливо навіть цього не усвідомлюючи прямували до єдиного Господа, а рівночасно одні до одних (пор.: OL 28).

Основна єдність ніколи не була втраченою, завдяки підтримці, яку Св. Дух дає Церкві; зовнішні поділи не можуть знищити цього, чим наповнив Церкву Бог згідно із своїм замислом благодаті. (пор.: UUS 11). Поділ, хоч насправді є фактом виразно видимим, противиться він волі Христа, є згіршенням для світу та приносить шкоду в проповідуванні Євангелії, однак не в силі, він, знищити невидимої єдності Церкви. Своє джерело єдності Церква віднаходить в тринітарній єдності Отця і Сина і Святого Духа.

Досліджуючи це питання римо-католицький богослов В. Гринєвич доходить до висновку, що порушення братерських зв’язків між Церквами, або навіть розрив цих зв’язків не нищить найглибшої суті Божої Церкви. Поділ стосується її видимої реальності; натомість не відноситься він до онтологічного та метаімпіричного виміру. Церква у своїй онтологічній глибині залишається завжди єдиною. Тому, помимо історичних поділів, християни визнають у “Вірую”, що існує одна Церква – свята, соборна й апостольська[9].

Другий Ватиканський Собор говорить про “святе таїнство єдності” (ДЕ 2). Це – єдність “в Христі і через Христа”, а одночасно єдність невід’ємна від Св. Духа, дателя різноманітних дарів. Ця єдність не становить уніформізму, а лише подібно до життя Осіб Пресвятої Тройці є єдністю в різноманітності. Таїнство церковної єдності є і залишається на землі недосконалим віддзеркаленням таїнства Божих Осіб, що становлять для неї праджерело.

На основі цього можемо сказати, що хоч існує поділ християн то все таки не має розколу Христової Церкви. Оскільки сопричастя християн і Церков в остаточному підсумку є основане на сопричасті Бога, і оскільки Церква, як визнає ІІ Ватиканський Собор, будучи скритою дійсністю, не замикається границею окремих Церков (КЦ 8; ДЕ 3) – то тут не йдеться про зовнішню організаційну єдність. Усі видимі Церкви повинні наблизитись до правдивої Церкви, яка залишається прихованою, бо лише в тій “прихованій” Церкві постійно існує дійсна єдність[10].

Еклезіологія цього Собору розрізняє в єдності Церкви подвійний вимір: вселенський та помісний. Завдяки цим вимірам можемо говорити про одну і єдину Церкву Христа, як в однині так і в множині, оскільки одна Вселенська Церква є присутньою у всіх помісних Церквах, що сформовані на взірець Вселенської Церкви (Декрет про пастирські завдання Єпископів, п. 11). Це відзначає також Іван Павло II в Екуменічній Енцикліці, що одна, свята, соборна й апостольська Церква представляється в кожній Помісній Церкві (UUS 94).

У світлі тих слів належить сказати, що поділи, які проявлялися протягом історії, ранили єдність Церкви тільки поміж Помісними Церквами. Не поділили вони однак самої Божої Церкви, не позбавили єдності, якою обдарував її Христос[11]. В контексті повишого, знаменним є заклик Івана Павла ІІ: “Христова Церква – єдина, і якщо існують поділи, то вони мусять бути подолані, бо Церква є тільки одна, Христова Церква між Сходом та Заходом не може бути інакшою, як лише одною і об’єднаною” (OL 20).

В цьому контексті слід пригадати слова визначного православного богослова XX ст. С. Булгакова, який писав, що поділ Церкви не сягає її глибин, бо ж в своїм таїнственнім житті Церква залишається одна[12]. Відноситься це особливо до православ’я і католицизму, поділ в канонічній і догматичній площині не в силі знищити таїнственного життя в двох Церквах. Підставою нашого братерства в Христі є реальність, що випливає з віри і Тайни Хрещення. Папа Іван ХХIII, вірячи в існуючу єдність Церкви, говорив, що набагато сильнішим є це, що нас єднає, аніж те, що роз’єднує (UUS 20).

Спільність становить наявну вже існуючу, яка здійснюється зборі покликаних і в Церкві. Вона однак являється ще не завершеним ділом, в якому пульсуюче напруження і динамізм скеровані у майбутнє. Завданням Церкви є стати тим таїнством подарованого Богом сопричастя, “тобто знаком і знаряддям внутрішнього з’єднання з Богом і єдності усього людського роду” (КЦ 1). Церква, отже, в таїнственності знаку “вже” є і згідно з об’явленою правдою – “ще не являється” сопричастям святих. Так повстає перед нами єдність Церкви, що є реальністю, це значить. конкретним Божим даром і прикметою, а рівночасно завданням. Це виразно накреслює св. ап. Павло в послані до Ефесян 4, 3-6, де зобов’язання до єдності стає виразним, коли перебудується слова на негативне вираження. Потрібно старатися заховати єдність, бо немає іншого Господа, іншої віри, іншого Хрещення.

II Ватиканський Собор говорить у своїх постановах про потрійні зв’язки єдності: через визнання віри, Святі Тайни і церковну спільність (КЦ 14). На цих основах розвивається видима єдність Церкви, та єдність, якої сьогодні бракує в результаті виникнення історичних поділів і яку багаторазово і в різний спосіб намагалися протягом історії відновити.

Література:

1. Декрет про екуменізм “Возстановлення одності” (Unitatis redintegratio) (21 листопада 1964 р.) // Документи Другого Ватиканського Собору: Конституції, декрети, декларації. ? Львів, 1996. ? С. 187-210.

2. Галенелебен Б., Від “communio sanctorum” до “communio oecumenica” // Сопричастя. – Львів, 1997. – № 2. – С. 115-134.

3. Гринєвич В., Один Господь, одна віра // Сопричастя. – Львів, 1996. – № 3-4. – С. 78-92.

4. Клінгер Є., Сопричастя – єдність у таїнствах // Сопричастя. – Львів, 1996. – № 3-4. – С. 18-34.

5. Лакост Ж.-І., Тези про “Одну/Єдину Церкву” // Сопричастя. – Львів, 1996. – № 3-4. – С. 117-131.

 


[1] Див.: NOSSOL A., Tr?jjedyny B?g – dawca zbawienia dla wszystkich // KChJ. – C. 53-63.

[2] Пор.: Галенслебен Б., Від “communio sanctorum” до “communio oecumeniсa” // Сопричастя. – Львів, 1996. – Н. 2. – С. 118.

[3] Слід вказати, що тринітарний характер при вже існуючім христологічній моделі був раніше тако ж прийнятий за базу екуменічного руху та основу єдності Всесвітньої Радою Церков в Нью Дейлі (1961): “Любов Бога Отця в єдності з Св. Духом є джерелом і ціллю єдності, якої Триєдиний Бог прагне для всіх людей і для цілого створіння. Віруємо, що приймаємо участь в цій єдності Церкви Ісуса Христа...”. Див.: KChJ. – С. 53.

[4] Пор Галенслебен Б., Від “communio sanctorum”. – С. 118.

[5] Див.: Единство, с. 5.

[6] Цит за: NOSSOL A., Tr?jjedyny B?g // KChJ. – C. 56.

[7] Див. : NOSSOL A., Tr?jjedyny B?g // KChJ. – C. 59.

[8] Назва документа в оригіналі “Baptist, Eucharist, Ministri”, тому скороченою його назвою являється: BEM (Ліма, 1982).

[9] Гринєвич В., Один Господь одна віра // Сопричастя. – Львів, 1996. – Н. 3-4. – С. 76-80.

[10] Пор.: Галенслебен Б., Від “communio sanctorum” до “communio oecumeniсa” // Сопричастя. – Львів, 1996. – Н. 2. – С. 119

[11] Див.: Napiera?a S., Jedno?? Ko?cio?a a jedno?? chrze?cijan // KChJ. – C. 48-53.

[12] Булгаков С., У кладезя Ияковля (Йо 4, 23). О реальном единстве разделенной Церкви в вере, молитве и Таинствах // Христианское воссоединение. Экуменическая проблема в православном сознании. – Париж, 1933. – С. 29.

ТОП читають в Богослов'ї

лист. 30, 2009 44763

Четвертий місяць вагітності - Нарешті малюк подав матері сигнал

Запам'ятайте точну дату перших порухів З приводу цього у вагітних часто виникають зайві…
груд. 03, 2009 39096

Сьомий місяць вагітності: я все чую

Організм малюка вже цілком сформований, підтвердження цьому - народження повноцінних…
Сповідь
лист. 20, 2013 36620

Як підготуватись до сповіді?

Ви замислюєтеся про те, щоб піти на, але ще не зважилися це зробити? Вас бентежить, що ви…
груд. 27, 2009 33502

Святі Тайни

Методологія навчання предмету „Святі Тайни” о. Володимир Лось Викладач Духовної…
лист. 30, 2009 30495

Другий місяць вагітності: час вживати фолієву кислоту

Який він - ваш малюк Ваш малюк схожий на велику кому, довжиною 3-4 сантиметри і вагою 2-3…
груд. 03, 2009 22641

Шостий місяць вагітності: "Я вже вмиваюся"

Зовнішній вигляд маляти максимально наближений до новонародженого - чітко вимальовуються…