Екуменізм – головна орієнтація II Ватиканського Собору

Було б не властивим зводити екуменізм ІІ Ватиканського Собору до одного із соборових документів, а саме Декрету про Екуменізм. Оскільки від само його зарання, аж до останього дня був наповнений екуменічним духом так соборових документів, як і діянням. Споглядаючи на історію Собору належить визнати певний феномен, свого роду чудо переміння людських сердець та поглядів.

Не боячись перебільшення можемо порівняти цей Собор до події П’ятидесятниці, яку нам звістує єв. Лука в Діяннях Апостолів. Як апостоли були замкнені в єрусалимські обителі, повні страху та непевненості в прейдешнє. Так можемо споглянути на учнів Христа в половині ХХ ст., а саме на поставу Римо-Католицької Церкви, яка окреслившись "воюючою", замкнулась в своїх храмах перед проблемами та питаннями світу. Замкнулась перед іншими, що вірують "в Того самого, але не так само", замкнулась перед тим, що відмінне, визнаючи себе єдино спасаючою та правдивою Церквою.

Як в Діяннях Св. Дух доконує перемінення постави апостолів, які сміливо виходять з обителі звістуючи Воскресіння Христа, так добачаємо переміну Єпископів, які під час Собору доконують кардинальних змін. Так на Соборі Церква "світло народів", виходить до світу з Євангелією звістуючи спасіння та доцінуючи "зерна добра та святості". Церква виходить з братерською любов’ю та прангенням єдності до інших братів у Христі.

Цю переміну не можна в повні вияснити без визнанння в цім діяння Святого Духа. Рівно ж Св. Дух, як і протягом всієї історії Церкви, коли приходить випробовування, ересі чи кризис християнства покликує та обдаровує дарами постаті, для відновлення Церкви. Однією з цих постатей був Іван ХХІІІ.

1) Діяльність блаженного Івана ХХIII

День 28 жовтня 1958 року відкрив нову епоху відношення Римо-Католицької Церкви до екуменічного руху. Йдеться про започаткування понтифікату Івана XXIII (1958-1963). І хоча він відійшов на початках великих перемін, скликавши але не завершивши Собор, та все ж, неоціненою залишається його заслуга, бо власне він був цією людиною, яка до тих змін причинилася. Завдяки особистій поставі відкритості на правдиві християнські вартості в інших християн та толеранції, що визнає право до релігійної свободи, Іван XXIII відкрив Римо-Католицьку Церкву на братерські відношення до тих, які носять ім’я християн.

До сформування його екуменічних поглядів в особливий спосіб спричинилась місія апостольського нунція, яку сповняв близько двадцять років в Болгарії, Туреччині та Греції. Дозволило це майбутньому папі римському зустрітися особисто із трагедією поділу християнства, а також допомогло визнати автентичні християнські вартості поза Римо-Католицькою Церквою. Підтвердженням того, що перебування архієпископа Джованні Ронкаллі на Сході відкрило його на проблеми християнського з’єднання, свідчить факт підтримування ним тісних відношень з екуменічним осередком Шеветонь у Бельгії.

Заповідаючи та скликаючи II Ватиканський Собор, Іван XXIII прагнув відновлення Церкви, однак це відновлення вимагали та несли в собі екуменічні перспективи. Так в енцикліці, що скликувала Собор “Ad Petri Cathedram” (29. VI. 1959) зазначено, що однією із основних цілей Собору являється майбутнє відновленя єдності (п. 88). І хоч блаженний Іван XXIII, говорячи багаторазово про відновлення християнського поєднання, залишався на позиціях традиційного уніатства, з другої сторони не бракувало йому відкритості на екуменічні погляди, хоча б коли сміливо накреслив істотні основи для богослов’я, твердячи: “Чим іншим є сам депозит віри, це значить правди що зберігаються в нашій доктрині, а чим іншим є спосіб в який вони виражаються із збереженням цього змісту та значення” (AAS 54: 1962 с. 79). Гідні уваги є рівно ж слова енцикліки “Aeterna Dei” (1962), в якій, перший раз, в папських документах, є слова про те, що єдність дана Церкві через Христа не є ще в повні реалізована і об’явлена.

Характерним для Івана XXIII було те, що свої погляди він більше об’явив в ділах ані ж в словах. Так, для майбутнього екуменізму важливим етапом було створення Секретаріату до Справ Єдності Християн (5 VII 1960) та запрошення (хоча й за ініціативою Секретаріату) на Собор представників інших Християнських Церков. Секретаріат був покликаний уможливити іншим християнам слідкувати за засіданнями Собору та щоденно зустрічатись з єпископами та посередньо впливати на їх інтервенції під час Собору. По-друге, Секретаріат, піднесений до ранги Соборової Комісії (15 січня 1963 р.), був автором трьох схем: про екуменізм, про релігійну свободу, про відношення Церкви до нехристиянських релігій. Особливо Секретаріат причинився, що в екуменічному світлі представлений, один із важливих документів Собору, Конституція про Боже Об’явлення “Dei verbum”. Окрім того існувало постійне піклування Секретаріату про екуменічний дух усіх соборових документів.

Блаженний Іван XXIII заклав основи до розвитку екуменічної відкритості Собору натомість працю довершив та поглибив його наступник папа Павло VI (1963-1978). Та слід за о. Ів Конгаром подати, що “ані Іван XXIII, ані Павло VI не створили екуменізму. І один і другий створили йому нові можливості”[1]. Ці можливості прийняв і визнав II Ватиканський Собор, головно в Декреті про екуменізм.

2) Роль Східних Католицьких Церков на II Ватиканського Собору

Окрім присутності на Соборі представників інших християн, як спостерігачів, критичну та доповнюючу функцію на Другому Ватиканському відіграла незначна група (близько 100) єпископів східного обряду, які представляли різнорідну традицію своїх Спільнот з’єднаних з Церквою Рима. Можна навіть сказати, що по раз перший від Флорентійського Собору (1439), Собор Західної Церкви прислухався до голосу Східної Церкви. Йдучи за загальною оцінкою коментаторів II Ватиканського Собору належить ствердити, що найбільш важливі та характеристичні голоси походили із сторони єпископів Мелхітської Католицької Церкви на чолі з антіохійським патріархом Максимом IV[2]. Кожна з тих інтервенцій з природи мала екуменічний характер, навіть якщо і не відносилась конкретно до Декрету по екуменізм[3]. Завжди бо ці виступи усвідомлювали соборовим отцям Римської Церкви, що “католицькість” не можна ототожнювати виключно із західною латинською традицією, але належить збагачувати її традицією християнського Сходу. Рівно ж католицький антіохійський патріархат мелхітів через підкреслення свого апостольського походження, покликуючись до того ж на свого першого єпископа – св. ап. Петра, вказав, що апостольськість не являється лише монополією Риму[4].

Мелхітські єпископи, ще багато років перед II Ватиканським Собором, користаючи з власного унійного досвідчення, багаторазово суворо оцінювали болісні проблеми Уніатських Церков. Мелхітська ієрархія, керуючись властивим розумінням “католицькості”, заключила в 1724 році унію з Римською Церквою. Нажаль, шляхетні обіцянки Риму часто не були реалізовані, східна традиція не завжди змогла витримати впливу латинської традиції, яка в свою чергу не зупинялась перед підпорядкуванням та латинізацією.

Ієрархи цієї Церкви виразили критичну свідомість своєї приналежності до унійних східних спільнот та пошук майбутнього розвитку. Ще перед Собором можна добачити особливу діяльність мелхітів в справі зближення з Православною Церквою. Адже мелхіти підкреслюють, що в жоднім моменті історії не вважали себе за замкнену спільноту, навпаки завжди вони в своїм серцю зберігали місце для неприсутнього, це значить православ’я, від якого взяли початок “і якого – цитуючи Максима IV – ніколи не зреклися”[5].

Болісно досвідчуючи проблеми уніатства, мелхіти не зрікаючись історії, самокритично вказували на це, що покликанням їхньої спільноти повинно становити служіння екуменізмові. “Поділ Церков є для нас на завжди живою раною, яку відчуваємо в нашій душі, – писав патріарх Максим IV в пастирському листі в навечір’я Собору, продовжуючи, – питання єдності Церков стало нашим першочерговим старанням та найглибшим прагненням нашого серця. (...) Ми переконанні, що праця для єдності творить рацію нашого існування і є основною місією, яку поручило нам Боже Провидіння, так одиницям, як і цілій нашій спільноті”[6].

В контексті цих слів, належить відчитати відважні а подекуди й контроверсійні інтервенції мелхітів перед та під час Собору. Так вже в соборових пропозиціях вони наголошували, що причиною тривалого поділу поміж Православною та Католицькою Церквою слід також вважати скрайне розбудування латинськими каноністами та богословами авторитету та церковної влади в особі римського папи (та його Римської Курії), як єдинім джерелі всілякої влади. Тим самим, негується апостольська влада патріархів та єпископів, тому мелхіти виступили з пропозицією коректування римо-католицької доктрини, для переосмислення влади Єпископської Колегії, оскільки в контексті влади Дванадцятьох повинна бути влада Петра.

Патріарх Максим IV в листі до папи Івана XXIII (11.VIII.1959) піддав критиці, неповноцінне вираження Католицької Церкви у створених комісіях (які складалися на початках з римських працівників Курії) та особливий брак представників східної традиції (опісля п’ять мелхітських єпископів працювало в комісіях). У своєму другому листі, який патріарх Максим IV вручив Іванові XXIII під час особистого візиту у Ватикані (23 V 1959), було запропоновано утворення сталого органу (комісії), який під час Собору працював би над екуменічними питання. Опісля, коментатори Собору напишуть, що та нота мала особливий влив на покликання Секретаріату до Справ Єдності Християн.

Окрім інтервенцій мелхітів, щоб в новому світлі поглянути на “католицькість” Церкви, як місце для різнородності харизмів, в якому латинська традиція не є ані однією ані панівною, мелхіти рівно ж виражали свідомість, що їхня Церква на Соборі представляє Східну Традицію. Згідно слів Максима IV: “Ми прийняли на себе завдання представлення в часі Собору правдивого східного духа, духа апостольської Традиції (...)”[7].

Ця свідомість проявилася в особливий спосіб в дускусії над першою схемою Декрету про Екуменізм, що носив назву “De unitate Ecclesiae – ut unum sint”. Схема в більшості була посвячена питанням єдності Римської Церкви із Православною. Доцінюючи добру волю авторів, мелхітські єпископи піддали критиці юридичний та полемічний стиль, далекий від екуменічного думання. Рівно ж, мелхіти вказали, на відмінність відношення православ’я, а протестантизму щодо Римської Церкви. Підкреслювали вони, що Східна Церква ніколи не становила частину Латинської Церкви, і не завдячує їй, ані свого існування, ані теж догматичного та юридичного розвитку. Східна Церква, (це значить Уніатські та Православні Церкви), для Латинської Церкви являється “Церквою Сестрою” (а не “дочкою”, яка повинна повернутись до батьківського дому), бо подібно як Латинська вона є “Церквою початків” заснована Апостолами.

Мелхітські єпископи рівно ж стали на позицію, щоб при оцінці поділу між Сходом та Заходом, Собор керувався історичною правдою, та визнав вину по обидвох сторонах. Піклуючись про створення екуменічної атмосфери, мелхіти твердо боронили принципи різнородності правопорядку та ієрархії, маючи на увазі статус Уніатських Церков. Тим самим на Соборі, мелхіти засвідчили, що у відношенню до латинської традиції Уніатські Церкви можуть бути рівними із нею та її доповнювати. Більшість інтервенцій (поширення розуміння “католицькості”, принцип “Церков-Сестер”, доцінення колегіальності єпископів, тринітарне розуміння життя в Церкві і як наслідок збереження різнородності в богослов’я, літургії, канонічнім праві і так далі) знайшло місце в Декреті про Екуменізм та в інших документах, хоча не завжди в такім сформулюванню, як це пропонували мелхітські отці.

Інтервенцію мелхітів в більшості позитивно доцінила так Римська Церква, як і багато православних богословів та достойників[8]. Константинопольський патріарх Атенагорас I двічи виражав свою вдячність патріархові Максимові IV за соборові інтервенції, бо бачив в них голос цілого православ’я. Перший раз в Єрусалимі (5. I. 1964), де під час зустрічі, прозвучали слова Атенагораса скеровані до Максима IV: “Vous nous representez tous, merсi”[9]. Другий раз під час зустрічі в Стамбулі (2. IV. 1964).

Соборова діяльність мелхітів, змушує до рефлексії над властивою місією в даний час Уніатських Церков. Не боячись звинувачення, патріарх Максим IV, мав право сказати: “(...) Ми відкрили дорогу до зустрічі православ’я з католицизмом, зменшили відстань і започаткували діалог. Святий Дух відкрив двері, яких вже ніхто не зможе замкнути”[10]. Сьогодні з перспективи тридцяти років екуменічного діалогу поміж Римо-Католицькою та Православною Церквою можемо ствердити, що пророчими були ці слова.

 

Література:

1. ГРИНЕВИЧ В., Минуле залишити Богові: Унія і уніатизм в екуменічній перспективі. Львів, 1998.

2. ЛЯНЕ Е., Східні Католицькі Церкви: Міст чи стіна між Католицькою Церквою і Православними Церквами // Сопричастя. – Львів, 1997. – Н.3-4. – С. 87-94.

3. РОТОВ Н., Папа Іван ХХІІІ та Другий Ватиканський Собор // Знаки часу... – С. 258-260.

 


[1] Цит. за: Nagy S., Kosciol na drogach. – С. 108.

[2] G?RKA L., Wsp??tw?rcy Dekretu o ekumenizmie: Interwencje soborowe biskup?w katolickiego Ko?cio?a melchickiego // ?wi?ta tajemnica jedno?ci / Під ред. W. HRYNIEWICZ, P. JASK??A. – Lublin, 1988. – C. 73-81.

[3] Див. промови мелхітів: Die Stimme der Ostkirche. Sendung und Anliegen der melkitischen Kirche. Schriften und Reden des Patriarchen Maximos IV. Und des griechisch-melkitisch-katholischen Episkopats. – Freiburg i. Br., 1962. Також див.: L’Eglise grecque Melkite au Concile. – Beyrurth, 1967.

[4] G?RKA L., NAPI?RKOWSKI S. C., Ko?cio?y czy Ko?ci??. – Warszawa, 1995. – C. 80.

[5] Discorsi di Massimo IV al Concilio. Discorsi e note del Patriarca Massimo IV e dei vescovi della sua Chiesa al Concilio Ecumenico Vaticano II. – Bologna, 1968. – C. 11, цит. за: G?RKA L., Wsp??tw?rcy Dekretu o ekumenizmie. – C. 75.

[6] Discorsi di Massimo IV. – С. 50, цит. за: G?RKA L., Wsp??tw?rcy Dekretu o ekumenizmie. – C. 76.

[7] Discorsi di Massimo IV. – С. 51, цит. за: G?RKA L., Wsp??tw?rcy Dekretu o ekumenizmie. – C. 78.

[8] Див.: ЛЯНЕ Е., Східні Католицькі Церкви: Міст чи стіна між Католицькою Церквою і Православними Церквами // Сопричастя. – Львів, 1997. – Н.3-4. – С. 87. Автор, хоча дуже критично на основі православної сторони підходить до місця Унійних Церков, все ж признає, що патріарха Максим IV Сайге, як і єпископ Зогбі, виконали функцію мосту разом з тими, які репрезентували найбільш відкритих православних. Так само, C. 92.

[9] INGLESIS E., Maximos IV. L’Orient contest L’Occident. – Paris, 1969. – C. 72, цит за: HRYNIEWICZ W., PzB. – С. 130.

[10] Discorsi di Massimo IV. – С. 18, цит. за: G?RKA L., Wsp??tw?rcy Dekretu o ekumenizmie. – C. 81. Пор.: G?RKA L., NAPI?RKOWSKI S. C., Ko?cio?y czy Ko?ci??. – C. 80.

 

ТОП читають в Богослов'ї

лист. 30, 2009 44763

Четвертий місяць вагітності - Нарешті малюк подав матері сигнал

Запам'ятайте точну дату перших порухів З приводу цього у вагітних часто виникають зайві…
груд. 03, 2009 39096

Сьомий місяць вагітності: я все чую

Організм малюка вже цілком сформований, підтвердження цьому - народження повноцінних…
Сповідь
лист. 20, 2013 36620

Як підготуватись до сповіді?

Ви замислюєтеся про те, щоб піти на, але ще не зважилися це зробити? Вас бентежить, що ви…
груд. 27, 2009 33502

Святі Тайни

Методологія навчання предмету „Святі Тайни” о. Володимир Лось Викладач Духовної…
лист. 30, 2009 30495

Другий місяць вагітності: час вживати фолієву кислоту

Який він - ваш малюк Ваш малюк схожий на велику кому, довжиною 3-4 сантиметри і вагою 2-3…
груд. 03, 2009 22641

Шостий місяць вагітності: "Я вже вмиваюся"

Зовнішній вигляд маляти максимально наближений до новонародженого - чітко вимальовуються…