Широкомасштабна діяльність незрозумілої містичної секти викликає у людей страх і занепокоєння.

...Вони називають себе християнами, але моляться до ікони, на якій зображене якесь вогняне чудовисько, що пожирає людину. У християн таких ікон немає.

Одяг у членів цієї секти дуже схожий на одяг священиків та монахинь Греко-Католи­цької Церкви, але вони – не греко-католики. Греко-Католицька Цер­ква навіть оприлюднила спеціаль­ний документ з цього приводу.

У Центральній Україні вони на­зивають себе православними, але і це – неправда.

Деякі їхні осередки відправляють свої загадкові служби у закинутих християнських церквах, але вони – не Церква. Бо не знайдете згадки про них у жодному офіційному реєстрі церков чи релігійних ор­ганізацій.

Але вони є. Вони діють. І мото­рошні чутки про те, як вони це роб­лять, заполонили міста і села.

То якому Богу вони моляться? Яка їхня мета? Що це за люди?

Це – секта Догнала, яку вже на­рекли «Чорним братством» – на противагу «Білому братству», що на зорі української незалежності шви­дко стало розростатися за допомо­гою гіпнозу та наркотиків.

У «Білого братства», яким керу­вала Марія Цвігун (так звана Марія Деві Христос) і в «Чорного братст­ва», яким керує Догнал, є ще дещо спільне – високі покровителі, не­зрозумілі джерела величезних кош­тів та сильнодійні гіпнотичні тех­ніки, які використовуються у зама­нюванні нових членів у секту.

...Днями до мене зайшла жінка. Страшенно втомлена. У відчаї від безсилля пані Ганна розповіла мені свою історію. Троє (!!!) її дітей – у секті Догнала. Це сім’я відомого на всю країну митця.

«Я прорвалася у їхній сектантсь­кий дім якраз в той момент, коли вони робили так звану посвяту моєї дитини. Я від жаху кричала: «Що ви робите з моєю дитиною?!» Але мені силою затулили рота й заламали руки...

Ось перегляньте відео. Потім мені забороняли наодинці залишатися з донькою, взагалі не давали з нею ба­читись. Завжди обманювали, що її в тому «монастирі» зараз немає, то вона кудись поїхала, то кудись пішла. Зараз я з рідною дитиною не знахо­джу спільної мови. Вона вперто тве­рдить, що я належу до сатанинської церкви і мені треба прийняти її віру, щоби спастися. А я ж вірна Греко-Католицької Церкви».

«Донька стала страшенно аг­ресивною, вона живе там, у се­ктантському будинку. Двоє інших моїх дітей, які вже теж є членами секти, але ще живуть зі мною, постійно вдома влаш­товують істерики. Я благала зверхників «догналівців» зали­шити моїх дітей у спокої. А мене відправляють молитися, ка­жуть, що в мені говорить сата­на. Але хай знають, я не здам­ся, вони мене не зламають. Я буду боротися за дітей до остан­нього подиху».

Жінка ридала, і я не знала, якїї заспокоїти, не знала, бо вже чула схожі історії дещо раніше. Зокрема, про біду, яка прийш­ла в родину молодого дипломо­ваного стоматолога Галини Романчукевич з містечка Перегінське, що на Івано-Франківщині. Родичі взяли штур­мом той сектантський буди­нок, бо саме там жила закри­тою від світу їхня донька.

Були і лемент, і погрози, і прокляття. Нерви не кожного можуть це витримати. Та сек­тантську полонянку було виз­волено. Удома жертва пробула рівно добу. Вона поборола батьків зброєю своїх настав­ників – страхом! Галина відмо­вилась їсти. Другого дня рідні самі відвезли доньку в місце, яке ненавиділи всім єством.

Я чула також історію вчо­рашньої сумлінної студентки Українського католицького університету Наталі Зеневич, яка сьогодні опинилась у секті Догнала.

І ось тоді я  вирішила, що мушу будь-що потрапити в той сектантський будинок, який вони віроломно назвали «мо­настирем».

А ЧОМУ Б ЇМ НЕ ЖИТИ В ІМ’Я ГОСПОДА?

...Я зайшла сюди як родичка однієї з дівчат, тітка, що при­їхала з-за кордону.

Їх тут багато. Молоді дівчатка в чорних сутанах пурхали кори­дорами. Готувались до вечірніх співів. «Ми вас запрошуємо на ре колекції», – каже одна з них, на ймення сестра Володимира. «І родину беріть зі собою, – додає інша. – Заходьте в кап­лицю».

Я стояла в порозі перед від­чиненими дверима і навпроти того, що зветься престолом. З одного боку на стіні образ Божої Матері, а з іншого – пе­кельний вогонь, за яким про­стежуються блискавки бога во­гню Перуна. Голова якоїсь незрозумілої істоти. Бр-бр. Ста­ло лячно. Немов мурашки пробігли по спині. Водночас звучав тоненький дівочий спів, який благав Ісуса берегти їх­нього «патріарха Догнала».

«А хто висвятив Іллю на патріарха? Який синод?» – пи­таю монахинь. «Наш синод, – чи не хором стверджують мені дівчата. – І нічийого визнан­ня нам не треба. Ми правдиві. Всі інші від сатани». А далі злива бруду на православних, греко-католиків, на всіх, кого, як я зрозуміла, так ненавидять ці сектанти.

У канонах дівчата плутають­ся. Та так сильно, що кажуть, що їх патріарха висвятив... Папа Римський. А потім зби­ваються й твердять, що папа осквернений...

«А ви поговоріть ось з цією людиною. Вам усе пояснять», – врешті говорять ці жінки.

Ця людина – чоловік, який називає себе «єпископом Васи­лем», за його твердженням, він тут сьогодні головний.

«А що це за віра у вас? Що за церква?» — засипаємо питан­нями спантеличеного отця, пишність форм якого свідчить, що чоловік не постить. Він розпрямляє плечі і коротко нам сповіщає, що Церква їх вселенська і невдовзі буде по всьому світу. І в Польщі, і в Німеччині. Але назви не каже. Його одіж практично схожа на одіж греко-католицьких свяще­ників.

Мені дуже хотілося почути Догнала, але його не було. Ка­жуть, він рідко виходить на люди. І його супроводжує кре­мезна охорона.

Ввечері я знайшла в інтернеті одну з його проповідей. Натра­пила спершу на «Я зроблю вас рибалками людей». Що це? Мені не почулося? Впевнений, але з акцентом чоловічий тенор повелівав: «І ми ради Ісуса має­мо втратити своє життя! Від­ректися від почуттів і думок». Через кілька хвилин знову: «То є те, за що б ви хотіли втратити своє життя ради Христа. Те, за що б мали скласти самовідречення».

Ці слова повторювались як мантри. Як наказ. Я згадала історію однієї з дівчат. Коли ба­тьки сказали, що ніколи не да­дуть їй дозволу стати членом се­кти, вона відповіла, що тоді ви­кинеться з дев’ятого поверху. Так би мовити, заради Христа. Батьки не витримали.

«ЧОЛОВІК ІЗ 40 ЗВІДТИ МЕНІ ВДАЛОСЯ ВИТЯГТИ»

Що ж це за люди? Чому вони мають одяг, схожий на той, який носять священики традиційних Церков? Як стверджує отець Вільчинський, коріння догналізму можна шукати або в темних коридорах спецслужб, або в темних коридорах невідкупленої людської свідомості. А порівнюючи догналізм з іншими релігіями, досить лег­ко зрозуміти: вони – не хрис­тияни, не юдеї, не ісламісти, не індуїсти, буддисти чи при­хильники конфуціанства.

Проте адепти цієї секти, як і більшості інших, стверджу­ють, що традиційні Церкви відійшли від проповідуваної Христом віри, а вони, мовляв, до неї навертають людей. Це чи не найголовніший постулат усіх сект.

«Я вивчав їхні практики, – розповідає отець Орест Віль­чинський. – Їхня так звана молитва здійснюється за прин­ципом західних сект. Ті, що моляться, зводять руки вгору і так протягом кілька хвилин волають: «Ісусе, Ісусе, Ісусе!» А далі на кшталт «зроби те і те».

Спробуйте десять хвилин постояти із закинутою догори головою, із вигуками, що екзальтують натовп. Таке витер­пить тільки людина зі сильни­ми нервами. А вони це звуть «Бойовою молитвою». Я про­тягом кількох місяців ходив у цю секту. Чоловік із 40 звідти мені вдалося витягти перш ніж вони закрили мені туди шлях. Зате почали мстити. Прокли­нали мене, переконували, на­силали хвороби. Я дотепер не можу спокійно взяти телефон­ної слухавки. Бо для цієї секти я ворог номер один.

Досконало вивчивши все зсередини, можу стверджувати: «догналівці» послуговуються окультними кабалістичними знаками».

«ЧОРНЕ БРАТСТВО»

Звідки ж з’явились в Україні ці люди? Кажуть, що секту за­початкували декілька інозем­ців, які переконували усіх, що «несуть нову віру». Міцну та правдиву. Навіть було так, що Догнал та його брати Обергаузери намагались стати керів­никами однієї з відомих тра­диційних Церков. А коли цей план зазнав невдачі, то вирі­шили створити... свою Церкву. А щоб простіше було вводити в оману людей, вирішили на­звати її за аналогією з якоюсь існуючою. Так з’явилась назва «правовірна Греко-Католиць­ка Церква». Звісно, тільки, як то кажуть, для широкого вжит­ку. Бо такої Церкви насправді не існує. І не існувало ніколи.

А в центральній Україні ця група вже готується створити «правовірну українську Пра­вославну Церкву». Навіщо? Лише Богу відомо.

Отже, іноземні громадяни провадять на нашій землі якусь загадкову діяльність. Але їх чомусь ніхто за це не карає, не депортує. Чому?

Найцікавіше те, що хоч ніде не зареєстрована, та секта До­гнала користується приміщен­нями старих православних і католицьких храмів. Як це їй вдається, пояснити не може ніхто. Ось, наприклад, у селі Підгірці. У серпні 2011 року був укладений договір оренди між греко-католицькою гро­мадою та обласним управлін­ням культурної спадщини. Де-юре костелом мали б користу­ватися греко-католики, де-фа­кто – кожної неділі тут відбу­ваються містичні зібрання се­ктантів. Так і в декількох ін­ших областях.

...Прості люди заплуталися. Вони не можуть зрозуміти, чому діти, що начебто ходять до церкви, опиняються в секті, яка не має жодного права діяти в Україні. Чому не реагують на це державні органи? Чому мовчить Служба безпеки Укра­їни, адже відомо, що керівники секти – іноземці?

Усі ці питання поки що без відповіді. Але все це нагадує ситуацію в дев’яностих, коли в Україні з'явилося «Біле брат­ство». Усього за рік воно набу­ло неабиякої популярності і поповнилося десятками тисяч адептів. А потім з’ясувалося, що ідеолог тієї секти Кривоногов володів гіпнозом. А потім було 10 листопада 1993 року. Півсотні сектантів увірвалися до головної святині – Софійського собору в Києві – та вилізли на вівтар. Внизу їх за­хищав живий ланцюг із жінок. На щастя, міліція втрутилась у ситуацію. «Пророк» та 600 найближчих соратників потра­пили не на небеса, а за грати.

Під час судового розгляду, який тривав 2,5 року, стали відомими страшні подробиці діяльності секти. Своїх при­хильників «Біле братство» ве­рбувало з допомогою нарко­тиків та гіпнозу. Людям не до­зволяли спати, майже не дава­ли їсти. Єдине, що так і зали­шилося нез’ясованим, – хто фінансував закордонні поїздки секти, квартири, листівки.

...Так було тоді. Але сьогодні я бачу, що хтось знову хоче повторити експеримент над людьми. Але хто? І навіщо? І чому в цій диявольській грі заручниками знову стають наші?

Ольга Єжижанська.

Газета «Експрес» №64 (6397)