«О, коли б ви насправді мовчали, то вам це за мудрість було б!...»

(Йов 13:5)

Чесно кажучи, мене вельми здивувала така надмірна, як на мене, увага окремих священнослужителів та ЗМІ (тут, тут, тут і тут) до мого скромного коментаря, навіяного ідеями листа єпископа Львівського і Галицького УПЦ (МП) Філарета (Кучерова) до Глави УГКЦ Патріарха Святослава (Шевчука). Цей коментар я також виніс окремою публікацією до власної авторської колонки християнського порталу Кіріос та до свого блогу.

Метою мого коментаря було вказати, що минулорічні критичні випади УПЦ (МП) на адресу УГКЦ про те, що її священнослужителі на теренах центральних та східних областей обманюють місцеве населення, вдаючи із себе православних, є деякою мірою лицемірними, оскільки прямих фактів вказано так і не було, а, натомість, з боку УПЦ (МП) яскравим прикладом такого мімікрування під греко-католиків стало велике водосвяття 19 січня цього року, яке в центрі Галичини - у Львові - відслужив єпископ Львівський і Галицький УПЦ (МП) Філарет (Кучеров) разом із єпархіальним духовенством.

Отож, першим на мій коментар "відреагував" священик УПЦ КП (sic!) Андрій Толстой, адміністратор нещодавно відкритого сайту "Православний Оглядач", який 20 лютого вмістив текст мого коментаря у розділі "Огляд ЗМІ" під назвою "Колишній семінарист УГКЦ прокоментував звернення єпископа Філарета". Далі я розгляну деякі проблемні місця цієї публікації:

1. Насамперед дивує те, що зазвичай тексти із цієї рубрики не супроводжує ніяка передмова: вони подаються повністю відповідно до джерела. Натомість мій коментар адміністрація сайту з незрозумілої мені причини "оздобила" вступом у дещо зверхньому тоні та моєю фотографією, яку адміністрація "Православного Оглядача" копіювала з мого користувацького профілю на Кіріосі. Я не проти такого ілюстрування - "хай країна знає своїх героїв", однак можна було б вибрати якусь більш "представницьку" світлину з-поміж 42 наявних на профілі.

2. У форматі всієї публікації аж тричі (один раз у заголовку, два - у тексті вступу) мене було названо "колишнім семінаристом" УГКЦ. Гадаю, всім мало б бути зрозумілим, що називати випускника вищого духовного навчального закладу, який здобув ступінь магістра богослов'я, "колишнім семінаристом" взагалі не личить, оскільки цей термін вносить деяку двозначність. Так, "колишніми семінаристами" зазвичай називають студентів, які з деяких причин (як-от неуспішне навчання, неналежна дисципліна, неморальна поведінка) не змогли завершити семінарію, тож забрали звідти документи, або ж їх "попросили" це зробити. Тому такий мій "титул" (який, до речі, бездумно повторила і "Релігія в Україні") в устах "Православного Оглядача" звучить щонайменше неадекватно.

3. Також на цьому сайті мене потішила моя характеристика, яку адміністрація знову ж таки копіювала з мого профілю. Її у дещо жартівливій формі колись було написано мною для власних друзів, які відвідують Кіріос, а також для людей, які хотіли б зі мною поспілкуватись: послідовно дотримуюсь святоотцівської думки, що християнин похмурим бути не може. Вона зовсім не призначена для того, щоб подавати її як підпис під моїми публікаціями. Гадаю, що адміністратор "Православного Оглядача" якщо вже й потрудився віднайти мій коментар та опублікував на своєму сайті, то мусів би більш детально поцікавитись автором, а не подавати таку першу-ліпшу "вичерпну характеристику" (до слова, свою останню публікацію на християнському порталі Кіріос "Як поминати церковну ієрархію у період sede vacante?" я підписав як "Іван Дутка, магістр богослов'я, аспірант Українського Католицького Університету"; її можна було без проблем знайти, оскільки вона вже кілька днів поспіль "висить" на головній).

Наступною критичною публікацією щодо мого допису-коментаря стали "міркування" та "наукові коментарі" (так у тексті) священика БАПЦ, голови прес-центру Львівсько-Самбірської єпархії УАПЦ (sic!) Сергія Горбика. Ці "міркування" той же "Православний Оглядач" того ж 20 лютого оприлюднив під імпозантною назвою "Священик УАПЦ спростовує закиди греко-католика на адресу єпископа УПЦ (МП)". У цій невеличкій статті автор начебто спростовує історико-літургійні зауваги мого коментаря. Пригляньмось, отож, ближче, чи справді ця стаття "спростовує" висловлені мною тези:

1. Не знаю, можливо у автора проблеми із прочитанням української мови, однак я не підносив питання про походження традиції вишитих риз чи про їхнє вживання у тій чи іншій Помісній Церкві. З мого боку була проста констатація факту, що вишиті ризи священнослужителів (зокрема єпископа Філарета) є красивими, та висловлення сподівання, що їх вживають часто, а не лише для отаких "публічних" відправ. Також я озвучив своє спостереження про те, що вперше бачу богослужіння духовенства УПЦ (МП) у подібному облаченні, а я, до слова, регулярно цікавлюсь життям Православних Церков в Україні, дивлюсь трансляції чи записи богослужінь, які є доступні в мережі Інтернет, та буваю у православних святинях. А от звідки автор взяв начебто моє твердження (цитую) "про те, що «вишиті ризи священиків є елементом власне української ідентифікації», а тим більш греко-католиків" - досі дивуюсь...

2. Рівно ж я ніяким чином не розглядав питання київського ізводу (редакції) церковнослов'янської мови: я всього констатував факт, що водосвяття служилося із галицькою вимовою цієї мови, а вимову слід відрізняти від ізводу як і говірку-діалект від правил літературної мови. Тішуся з того, що свого часу багато у питанні київського ізводу напрацював професор Іван Огієнко (пізніший митрополит Іларіон), однак цитати із його твору та творінь Слуги Божого митрополита Андрея (Шептицького) ніяк не стосуються мого здивування тим, що я вперше почув галицьку вимову церковнослов'янської на богослужінні УПЦ (МП). Також я не займався доведенням того, що виключно УГКЦ зберегла київський ізвод, тому увесь коментар автора з цього приводу вважаю явним офтопом.

3.  Звісно, що мені відома давня київська традиція поминання ієрархії - кількома днями раніше мого коментаря я навіть написав статтю на подібну тему. А от щодо "цитування" автором Статуту УПЦ (МП), то воно "виссане з пальця", оскільки у ньому не тільки не йдеться про те, що він (цитую) "дозволяє єпархіальним архієреям та священикам не поминати Московського патріарха", але якраз навпаки: Статут подає вірний порядок поминання ієрархії та форму поминання Київського Митрополита: "Ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України підноситься за богослужінням у всіх храмах і монастирях Української Православної Церкви після імені Святішого Патріарха Московського і всієї Русі. Під час богослужінь Предстоятель Української Православної Церкви поминається як «Господин и Отец наш (ім’я) Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины»" (Статут 5. 5-6). До того ж жодного разу (окрім цього водосвяття) я не зустрічався із пропусканням імені Московського Патріарха на богослужіннях УПЦ (МП). Цікаво також, що моя заувага щодо неправильної форми поминання Митрополита і правлячого єпископа (тобто із вставкою "Кир", як в УГКЦ) якось "випадково" залишилась непрокоментованою автором. Мовчання - знак згоди? Не знаю...

4. От що вже зовсім мені видалось незрозумілим, то це спонука автора займатися розглядом грецького слова "κράτος", оскільки я жодним чином про нього не обмовлявся: мова йшла всього про помилку протодиякона, який не знає властивого значення церковнослов'янського слова "держава" (подивитись його значення у Повному церковнослов'янському словнику Григорія Дяченка можна тут і тут; я так розумію, що саме на цей словник посилався автор, дивним чином підтвердивши своє вміння читати те, чого там насправді не пише). До того ж у жодному словнику (давньо)грецької мови "κράτος" не має значення "країна", як прагне довести автор, але "сила, влада, могутність, перевага, вождь, повелитель, перемога" та інше в тому дусі (пошукати значення слова онлайн можна, приміром, тут чи тут).

5. Про церковний спів не скажу нічого нового, чого не написав у коментарі - моя думка, що слід підтримувати і розвивати (а не витісняти) співочу традицію того регіону, де знаходишся. А от твердження про негативне ставлення до "змішування" стилів в сучасному православному (читай: "російському", бо автор, припускаю, цитує з книги такі слова Митрополита Іларіона (Алфеєва): "в церкви нельзя допускать резкой смены темпов, например в том же Бортнянском. Наоборот, надо сближать темпы. То же самое можно сказать и о нюансировке") співі, зветься "потрапити пальцем в небо": стиль не те ж саме, що наспів. Посто у РПЦ зараз пішла "мода" на знаменний спів, тому й лобіюють подібні ідеї про "чистоту стилю". До чого тут ми і наша традиція церковного співу?

6. Щодо благословення свічками води, то я не зустрів його наприкінці великого водосвяття у жодному слов'янському требнику, починаючи від XV століття (Евхологій митрополита Ісидора) і закінчуючи сучасними богослужбовими книгами, а також ніякої згадки про таке благословення не подають відомі російські дослідники-літургісти М. Одинцов і О. Дмитрієвський, що вивчали найдавніші богослужіння Руської Церкви. Навіть навпаки: останні вказують, що в найраніших слов'янських рукописах священнослужитель благословляв свічками воду на початку (sic!) чину (див. Одинцов Н. Порядок общественного и частного богослужения в древней России до XVI века: Церковно-историческое исследование. СПб., 1881. с. 177-178; Дмитриевский А. Богослужение в Русской Церкви за первые пять веков // Православный собеседник. Казань, 1883. Вып. 12. с. 479).

На завершення хочу апелювати до шановних читачів цієї статті: тепер Ви маєте змогу перевірити, чи твердження мого коментаря (за словами одного з моїх критиків) "не мають під собою наукового підґрунтя та є виключно анти-православним критиканством". Гадаю, що кожен тепер зможе ретельно проаналізувати всі факти, наведені як з мого боку, так і з боку моїх опонентів (хоч я їх такими не вважаю - взагалі дивуюсь, чому "боронити" УПЦ (МП) взялися священики УПЦ КП та УАПЦ?), і зробить для себе належний висновок. Прошу тільки про одне: не біймося свідчити про Істину, оскільки Нею є Сам Господь (пор. Йо. 14:4).

Іван Дутка,

магістр богослов'я,

аспірант ліценціату літургійних наук Українського Католицького Університету