Нагадаємо, що 2013-й Папа Римський Бенедикт XVI оголосив Роком віри. Із запитання про те, в чому полягає суть цього року і що УГКЦ на практиці запропонує для звичайного мирянина, розпочалася наша розмова із Блаженнішим Святославом (Шевчуком)."Хочемо, щоби владоможці були з нами, а не ми — з ними... Бо таким чином можна ширше охопити наше суспільство і справді зауважити присутність в Україні багатьох спадкоємців Володимирового хрещення, тобто, різні Церкви, і вповні осмислити плоди цього хрещення для нашої країни сьогодні".
***
— У нас чимало планів. Однак я хотів би зупинитися на трьох основних.
По-перше, цей рік пройде під гаслом нової євангелізації, про що говорив Папа Римський. Простіше кажучи, Церква намагатиметься в сучасних обставинах, в яких багато людей гублять сенс християнства, допомогти збагнути чи переосмислити важливість християнського життя і віри, зокрема. Фактично йтиметься про те, як українським греко-католикам (і не тільки) жити в новому часі. З одного боку, ми хочемо залишатися чутливими до процесів, що відбуваються в світі — політичних, соціальних, культурних. А, з іншого, прагнемо бути глибоко закоріненими в нашій християнській спадщині — для того, щоби переносити це в суспільство. Папа Іван Павло ІІ говорив, що людина є дорогою Церкви. Тому треба бути чуйними до того, як вона живе сьогодні.
По-друге, цьогоріч відзначатимемо 1025-ліття хрещення Русі-України. Це — дуже важлива дата, яка теж допоможе актуалізувати, що означає для нас нині спадок хрещення Святого Володимира. Свого часу хрещення Русі-України, можна сказати, спричинило соціально-культурну революцію. Чи така революція можлива зараз? Так, але ми мусимо його переживати разом з іншими Церквами — спадкоємцями Володимирового хрещення.
По-третє, ми проголосили всецерковну прощу вірних УГКЦ з цілого світу до нашого Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві. Храм побудований на березі давнього Дніпра. Тож хочемо зібратися великою спільнотою, щоби відновити обіцянки, які колись давали Господу. Для більшості наших співвітчизників з різних країн це — унікальна подія. Вони стільки чули про центр українських греко-католиків у Києві, давали на нього пожертви... Врешті-решт, там ми разом відновимо завіт з Богом. Потвердимо собі і скажемо всім, що є Божим народом, а відтак - хочемо, щоби Господь був нашим Богом. Не тільки тепер, а й в майбутньому.
— Ви відзначатимете 1025-ліття хрещення Руси-України з іншими конфесіями? А з державою? Чи держава святкуватиме його тільки з УПЦ МП?
— Це свято — всіх християн України, тому воно не може бути внутрішньоконфесійним однієї окремої конфесії.
Наприкінці минулого року на зустрічі членів Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій якраз шукали відповіді на питання, які ви ставите. Ми розуміли, що не повинні бути залежними від акцій, які держава робитиме. Навпаки, хочемо бути протагоністами, тобто, тими, які першими виходять з пропозиціями. Тож запланували за тиждень до офіційних святкувань на державному рівні відзначити ювілей міжконфесійно. Планується проведення спільної молитви десь в центрі Києва чи в Святій Софії. Ясна річ, нам би хотілося, щоби до багатьох (не тільки цієї) подій долучилася держава. Однак особливої надії не плекаємо. Коли відзначалося 1020-ліття хрещення Руси-України, святкування на державному рівні обмежилися тільки однією конфесією.
— Є таке висловлювання: «Справжня Церква — гнана Церква». То, може, не треба прагнути бути з владоможцями, а навпаки: показувати, що ви — інші?
— Хочемо, щоби владоможці були з нами, а не ми — з ними... Бо таким чином можна ширше охопити наше суспільство і справді зауважити присутність в Україні багатьох спадкоємців Володимирового хрещення, тобто, різні Церкви, і вповні осмислити плоди цього хрещення для нашої країни сьогодні.
— Блаженніший, а цьогоріч на Різдвяне богослужіння, яке ви очолювали, чекали Президента?
— Щиро кажу, що не чекав. Президент дає чіткі меседжі, мовляв, себе вважає віруючим однієї Церкви і всі свята святкує там.
Крім того, в нас є така засада, що ми нікого спеціально не запрошуємо, але завжди раді тим, хто приходить.
— Віктор Янукович каже постійно про євроінтеграцію, але дає зрозуміти, що Україна в Митному союзі, очевидно, буде. Цілком, частково чи більш, ніж частково. Якщо наша країна таки опиниться в Митному союзі, де ви тоді бачите місце УГКЦ та її вірних?
— Дане питання охоплює кілька важливих складових, на яких хотів би зупинитися. Коли мова йде про саму ідею Митного союзу, чомусь дискутується тільки економічна сторона справи. Все зводиться до того, що Україна повинна йти в напрямку тих чи інших міжнародних угод, що дають їй економічну вигоду. Я був би дуже обережний щодо такого твердження. І тут є кілька причин. Найперше, як відомо, безкоштовний сир буває лишень у пастці. В сучасному світі сподіватися, що хтось нам просто так надаватиме допомогу, — ілюзія. Це стосується співпраці з будь-яким сусідом. Ми, українці, мусимо надіятися самі на себе, а найбільше - на Божу поміч, а не на безкоштовну підтримку нашого з вами існування за чужий рахунок.
Друге, коли йдеться про Митний союз, то питання стоїть значно ширше. Мова не тільки про економічну інтеграцію, а входження України в євроазійський політичний, міжнаціональний і культурний простір. Тому українець мусить себе запитати: «Я усвідомлюю себе українцем чи азіатом?» Відповідно до відповіді і потрібно будувати історичну перспективу.
Третє, суспільна модель, яка за тим всім стоїть, — суто авторитарна. Якщо прагнемо відстоювати демократичні цінності в Україні, то треба шукати іншого товариства.
— Як ті демократичні цінності відстоювати, якщо влада майже не зважає на думку українських громадян?
— Насамперед, не можна бути байдужим і мовчати. Гадаю, питання, що стосуються цивілізаційного вибору, повинні широко обговорювати в суспільстві. На даний момент діалогу між владою і суспільством дуже бракує. Колись питання про вступ України до НАТО так широко обговорювалося в суспільстві, що зайшла мова про всенародний референдум. Тему Митного союзу треба ставити на такий же високий щабель.
З іншого боку, представники влади ніколи не сказали, що євроінтеграційна перспектива перекреслена. Якщо насправді перекреслена, то треба чесно про це сказати суспільству. Коли ж ні, то потрібно бути послідовним.
Є РОЗМОВА, А ДІАЛОГУ НЕМАЄ
— Блаженніший, як ви розцінюєте той факт, що Віктор Янукович підписав закон №10221 «Про свободу совісті» (за яким нинішня влада бере під свій жорсткий контроль конфесії та релігійні організації), не дивлячись на те, що глави всіх Церков просили його цей закон ветувати?
— Я вам дещо розповім з передісторії тих подій, бо вона випливає з парадигми спілкування між Президентом та Всеукраїнською радою Церков і релігійних організацій, а також з парадигми будування державно-церковних відносин - як таких - за останні 15 років відколи існує ВРЦРО.
Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій намагається вибудовувати державно-церковні відносини на паритетній основі. Тобто, ми себе вбачаємо партнерами з владними структурами, але аж ніяк не підлеглими.
Вперше Віктор Янукович зустрівся з ВРЦРО навесні 2011-го. Вже тоді він торкнувся теми про зміни до закону «Про свободу совісті...». Всі члени цієї громадської організації просили не змінювати закон, принаймні, без партнерського обговорення. Однак весь наступний рік Верховна Рада намагалася його змінити. Зокрема, законодавчою ініціативою займався представник Президента в парламенті Юрій Мірошниченко. До слова, секретаріат ВРЦРО неодноразово з п. Юрієм зустрічався, пояснюючи, чому не варта щось змінювати в даному законі. Натомість він, зі свого боку, пояснював, що в країні відбувається адміністративна реформа і ось необхідно з нею узгодити законодавство. Не дивлячись на наші спілкування і співпрацю, 16 жовтня ВР ухвалила закон «Про свободу совісті», ігноруючи позиції Церков. Наступного дня відбулася зустріч з Президентом, на якій Віктор Федорович погодився ветуватати його, вислухавши наші аргументи. Однак цього не зробив. Ця подія змусила глав Церков говорити про кризу в державно-конфесійних стосунках. Тобто, є розмова, а діалогу немає. Процеси відбуваються незалежно від того, яку позицію висвітлює ВРЦРО і які обіцянки дає Президент. Крім цього, постає знак питання в самій парадигмі державно-церковних стосунків. Як я вже зазначав, до того ті відносини вибудовувалися на паритетній основі. Тепер виглядає, що дана парадигма зруйнована. Ми не є партнерами. Таким чином, до кінця не розуміємо свого місця і яку роль повинна відігравати Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій.
Щоправда, після зустрічі з Президентом із секретаріатом ВРЦРО зустрілася Ганна Герман. Було сказано, що необхідно в терміновому порядку опрацювати наступний законодавчий акт, який узгоджувався би з позиціями Церков. Та сама тактика, як і з "мовним" законом. Поспіхом ухвалили закон про мови, після чого Віктор Федорович вимагає іншого закону, який би десь врівноважував те, що було зроблено. До речі, хоч вже півроку минуло, а проекту закону, про який тоді говорив Президент, так і нема...
Висновок експертів, які допомагали нам розібратися в законодавчому полі, такий: без сенсу створювати ще один закон, який би нейтралізував попередній. Краще — той попередній відмінити.
Хочу сказати про те, чому для нас важливі стосунки з державою. Розвиток церковно-державних стосунків необхідний для розвитку українського суспільства і побудови демократичної держави як такої. Всі Церкви, зокрема, християнські, бачать себе активними членами громадянського суспільства. Тобто, ми присутні в соціальному житті (працюємо з малозабезпеченими, людьми фізичними і психічними вадами, сиротами, дітьми вулиці...). І тут повинні співпрацювати з владою. Наприклад, в одному з проектів УГКЦ йдеться про порятунок українського села. Але Церква не може всього зробити, тому потребуємо цивілізованих державно-церковних стосунків.
Інший простір — це освіта. Церква завжди була матір’ю і вчителькою своїх дітей. Отож сьогодні ми говоримо про бажання Церкви бути присутньою в освітньому просторі. Ми маємо Український католицький університет, маємо католицькі школи, тощо. Але знову ж таки: для того, щоб далі розвиватися у тому ж напрямку, повинні шукати парадигми якоїсь співпраці з державними чинниками.
Тож є певні сфери нашого життя, де Церкви потребують цивілізованих державно-конфесійних стосунків і зацікавлені, щоб їх розбудовувати далі. Але на паритетній основі.
— Ваше Блаженство, чому, на Вашу думку, виникла криза в державно-церковних відносинах? І чи сьогодні Ви бачите можливість зробити цей діалог між Церквою і державою більш ефективним?
— Щиро вам скажу, що на перше питання ми ще не маємо вичерпної відповіді, а спрощеної давати не хочемо. Очевидно, що в багатьох Церквах лунає думка про те, що влада намагається за всяку ціну посилити контроль за життям Церкви і. таким чином, з тих паритетних стосунків перейти у стосунки начальника і підлеглого. Наскільки це правда — побачимо. Хоча дійсно, певні висновки такого штибу можна зробити, зокрема, і з ситуації довкола закону №10221, який увійшов в дію. Але, можливо, є ще й інші причини. Однак існує загальний консенсус про те, що Церкви є і залишатимуться надалі відкритими для конструктивного діалогу з владою, але ми будемо шукати механізми, як бути почутими. Можливо, потрібно створити певний механізм постійного діалогу не лише на рівні Президента і предстоятелів, а й на рівні виконавчих структур. Це була моя пропозиція ще на першій зустрічі з Президентом у 2011 році. Щоби, коли нам потрібно вирішити те чи інше питання, ми не мусили турбувати аж самого Президента, а могли працювати з тими, хто є виконавцями. Ми бачимо — на їхньому рівні зараз є ця подвійність, якої не розуміємо. Однак будемо далі генерувати різні ідеї і пропозиції для того, щоби цей діалог - все ж таки - міг бути конструктивним і плідним, бо я думаю, що він всім нам потрібен.
— Хочеться повернутися до теми громадянського суспільства. Політув’язнена Юлія Тимошенко оголосила акцію громадянської непокори і закликала до цього всіх наших співвітчизників. На Ваш погляд, чи мають підстави звичайні українці оголошувати акцію громадянської непокори, адже це дуже серйозний крок?
— Я би не хотів одноосібно відповідати на це запитання. Питання громадянської непокори є дуже революційним питанням. Це є до певної міри голосом відчаю, коли вже ніякі інші намагання діалогувати не дають результату — все є вичерпаним. Чи це є так насправді у цьому суспільстві, я до кінця ще не певен. На мою думку, потрібно шукати всякі способи і можливості, щоби такий діалог існував. І, зокрема, з боку Церков — це саме той діалог, про який ми щойно говорили. Це - спосіб розбудовувати державно-церковні стосунки. Хоча, безперечно, як частину громадянського суспільства нас не можуть не турбувати ті процеси, які діються в нашій країні. Я би сказав, що всіх нас змушують замислитися останні парламентські вибори. Що вони показали в Україні? Яким наше суспільство проявилося? Якою себе показала влада? Я би тут, можливо, зазначив один позитивний момент, бо ми дуже часто тільки на негатив звертаємо увагу. На мою думку, на цих парламентських виборах показало себе дуже активно таке середовище, яке ми звикли називати середнім класом. Він існує і, зокрема, дуже цікаво себе проявив цей прошарок суспільства у великих містах — у Києві, Львові... Якого типу був цей прояв? Так виглядає, що для тих людей вартості демократичного суспільства є ціннішими за гроші. Ці вартості стають певним фундаментом вибору — особистого і суспільного — дуже важливої групи наших краян. Це - позитив. На мою думку, цей суспільний прошарок є не до кінця оціненим на належному рівні.
А що нас турбує та є певним негативом? Я би сказав, своєрідна радикалізація суспільства. Хтось може казати, що успіх радикальних сил і угрупувань — це намагання українців тиснути в такий спосіб на владу. Хтось каже, що це до певної міри є ознакою відчаю українського суспільства. І одне, і друге не може не турбувати. Але що турбує мене як християнина, так це те, що десь брутальний тиск чи така груба сила стає прийнятним засобом для вирішенням державних, суспільних і політичних проблем. З цим ми ніколи не можемо погодитися. Не можна вирішити певні проблеми демократичного суспільства, принижуючи або нехтуючи правами і свободами якоїсь частини нашого суспільства.
Я пригадую, під яким гаслом діялося повстання польського народу в царській Росії в 1830 році: «За нашу і вашу свободу». Це саме гасло було піднято на прапор Української Повстанської Армії. Якщо ми сьогодні у нашому суспільстві скажемо: «За нашу, але не вашу свободу», тоді стаємо на хибний шлях. І тому кожна Церква завжди намагається і намагатиметься показати важливість поваги до людини навіть тоді, коли вона дотримується, можливо, інших засад, походить і належить до іншої національності, до іншої конфесії чи релігії. Бо кожна тоталітарна ідеологія, до певної міри, витворює феномен зайвої людини — хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузькокорпоративні інтереси. І це абсолютно хибний шлях для розвитку громадянського суспільства.
У БОГА НЕМАЄ ЗАЙВИХ ЛЮДЕЙ
— У своїй Різдвяній проповіді Ви також порушуєте питання "зайвої людини". Українець сьогодні у рідній державі почувається практично зайвим. І що йому робити у такій ситуації?
— Мені дуже приємно, що хтось слухає мої проповіді (сміється). Ідея зайвої людини — це ідея, яка з’явилася у російській літературі в середині 19 століття. Це був протест вільної людини проти тоталітаризму. Але це відчуття зайвості було переосмислене у Європі, США після Другої світової війни. Я би тут хотів згадати про таку жінку-філософа - історика єврейського походження Ханну Арендт. Якраз вона актуалізувала ту ідею в новому контексті. Вона намагалася зрозуміти, що витворило феномен масових убивств у 20 столітті. До речі, про цю ідею Ханни Арендт згадує також Тімоті Снайдер у своїй книжці «Криваві землі». Тож людина завжди буде почуватися "зайвою" в тоталітарному суспільстві. Тому що хтось намагатиметься, з одного боку, обмежити її свободу, забрати в неї право бути собою, бути вільним і, відтак, викидає із свого клану. Тому так сталося, що, скажімо, в сталінській і гітлерівській ідеологіях "зайвими" стали цілі народи, цілі держави, суспільні і релігійні прошарки та спільноти, "зайвими" стали певні держави на карті Європи... Чому я про це згадав у своїй Різдвяній проповіді? Тому що привиди тоталітаризму повертаються, тоталітарні та радикальні ідеології входять в мислення в євроазійському просторі і, на жаль, так само в просторі українському.
Отож, я думаю, ми повинні все зробити для того, щоби ніхто, і в Україні, зокрема, не відчував себе зайвим. Якого роблять зайвим, приміром, відділяючи від засобів для існування, від можливості здобути освіту, збудувати кар’єру у власній державі чи навіть увійти в політику. Мені важливо було сказати, що Бог став людиною, але саме "зайвою" людиною, яку хтось назвав "зайвою", щоби показати її вартість. Відповідь на ці питання ми, перш за все, знаходимо в духовній площині. У Бога немає "зайвих" людей і народів — цю фразу я сказав на проповіді. Коли хтось хоче дивитися на світ християнськими очима — це мусить бути основна парадигма відповіді на дане питання.
— Ваше Блаженство, Ви говорите про повернення привидів тоталітаризму і зараз можна спостерігати, що християнські Церкви на пострадянському просторі у своїх проповідях, у спілкуванні з вірянами певним чином культивують страх перед Богом, а не любов до Нього. А, отже, це теж не сприяє ні розвитку вільної особистості, ні формуванню в людини довіри до Бога. Чому склалася така ситуація? Чи розуміють зараз священики і душпастирі, що потрібно спілкуватися з людьми по-іншому, культивувати в них любов як до Бога, так і до ближнього, до себе, зрештою?
—Я не хочу оцінувати чи осуджувати інших. Ми в нашій Церкві намагаємося представити якраз правдиве обличчя Бога. Тобто, того Бога, Якого ми пізнаємо на основі Святого Письма, традицій Церкви, традицій того київського християнства. Починаючи з перших прикладів життя християн Київської Русі — це були християни, які люблять Бога і ближнього, — інтуїтивне відчуття нашого земляка-українця — це те, що Бог є любов. Коли мова йде про справжню проповідь, проголошення Доброї Новини, то її осердям є те, що Бог - є любов. Більше того, знаходимо на сторінках Святого Письма багато різних фраз, які десь, можливо, переспівують цю центральну істину. Каже апостол Павло: «Носіть тягарі один одного і таким чином виконаєте закон Христа». Це один із способів любити — перейнятися тягарем іншого. Або каже Христос: «Якщо ви любите тих, хто вас любить, яка вам з цього користь?. Якщо ви позичаєте лише тому, від кого сподіваєтесь назад отримати щось, то яка ваша в цьому заслуга?» Каже Христос: «Любіть ворогів ваших». Це не є легко вибудувати сьогодні, зокрема, і в українському суспільстві. Але я думаю, що це є саме те, що може бути визволяючим для українців.
— За попередньою інформацією, 2013 року Ватикан має оголосити Митрополита Шептицького блаженним. Ця справа тягнеться вже кілька десятиліть. На якому вона зараз етапі? І чи, власне, цьогоріч, урешт, Митрополита Шептицького буде проголошено блаженним, адже ми наближаємося до його ювілею — 150 років від дня народження (відзначатимемо у 2015 р.).
— Андрей Шептицький — це особа, яка справді випередила свій час і була повна Святого Духа. Наразі ми вивчаємо ознаки його святості; цей процес називається беатифікація. Існує окрема частина Ватиканської курії, яка займається беатифікаційним процесом, і правила, що відповідають нормам церковного права, яких потрібно дотриматися. Цей процес, як ви вже сказали, триває не один рік, тому що особа митрополита Андрея — настільки велика й не вивчена, настільки інструменталізована різними ідеологіями, що нам часто доводиться спростовувати неправдиві закиди, а, з іншого боку, нам ще потрібно отримати доступ до певних архівних документів. Отож, іде процес вивчення, щоби можна було всьому світові об’єктивно показати святість постаті Митрополита Андрея Шептицького. І нам справді би хотілося, щоб цей процес швидше завершився, і щоб ми святкували ювілей Митрополита Андрея вже навіть у такому ключі.
— Ваше Блаженство, ми сьогодні торкнулися різних тем. Минулий рік справді був досить складним, насиченим різними подіями, процесами. Зважаючи на це, перед якими викликами сьогодні стоїть Церква, які завдання ставить перед собою саме з огляду на нинішні процеси в Україні і світі?
— Я говоритиму про Українську Греко-Католицьку Церкву, бо кожна Церква бачить себе з іншої перспективи. УГКЦ на сьогоднішній день характеризується глибоким традиціоналізмом у хорошому розумінні цього слова. З іншого боку, ми є Церквою, яка живе у різноманітних культурних і навіть мовних контекстах. Тому спостерігається великий плюралізм підходів, думок, ідей, яким чином цей спільний багаж — той традиціоналізм, що його ми назвали у розмові скарбом хрещення Святого Володимира, сьогодні актуалізувати, внести у різні контексти. Зважаючи на це, перший виклик, що стоїть перед нами, — лишитися собою. Це завдання поставив перед Церквою ще Патріарх Йосиф Сліпий. Ми мусимо лишитися собою: християнами, дітьми української Церкви, які продовжують жити своєю духовною і культурною спадщиною — і водночас робити її цікавою, передавати у наступні покоління.
Інший виклик — зберегти внутрішню єдність Церкви, яка вже була названа глобальною. Тобто ми є українська Церква з центром у Києві, але водночас ми присутні в різних країнах. Тому перед нами стоїть завдання будувати ті ниточки, які пов’язують нас в один Божий люд. Це специфічне завдання має глава Церкви, тому це в чомусь виклик, що стоїть і переді мною. Для того, щоб виконувати це завдання, я весь минулий рік багато їздив, але всієї Церкви ще не відвідав. Продовжуватиму цю роботу і 2013-го року. Чому це так важливо? Я пригадую, як відвідав найзахіднішу частину Канади — Британську Колумбію, де мав нагоду зустрітися з нашими вірними, поспілкуватися, відповісти на питання молоді. На одній із зустрічей до мене підійшла бабуся і сказала: «Тепер Ви вже більше не є для нас віртуальною особою, ім’я якої чуємо на службі Божій і за яку так молимося. Тепер ми знаємо, хто Ви є насправді». Це справді важливе завдання — віртуальні моменти церковного життя переводити у реальні, в особистий досвід. Тоді це будує внутрішню єдність Церкви. І водночас - це великий виклик для кожного священослужителя: бути поруч з людьми, використовувати всі сучасні засоби, щоб бути ближче до своїх людей.
Наступний виклик — це питання розбудови наших структур. Ви добре знаєте, що в часи Радянського Союзу всі такі церковні структури були знищені. І зараз ми перебуваємо на етапі їх відбудови, адже вони забезпечують роботу механізмів, що дозволяють, знову ж таки, реально бути об’єднаними — і не тільки в думках, але й у методах діяльності, які потрібні нашим вірним. Але загалом викликів, що стоять перед Церковю, набагато більше.
— Що Ви зараз читаєте і що з прочитаного останнім часом вас вразило?
— Наприкінці посту я закінчив читати книгу Тімоті Снайдера «Криваві землі». Спершу її мені подарувала англійською мовою єврейська громада в музеї Голокосту у Вашингтоні. А буквально в листопаді подарували ще й українською, тому я міг порівняти якість перекладу. Ця книга мене дуже вразила: автор вибудовує нову парадигму оцінки історичних понять, а, як на мене, в українському контексті це один зі способів, як звільнитися від ідеологічних стереотипів минулого, що сьогодні оживають. Тому я дуже раджу всім цю книгу обов’язково прочитати.
Є дві книжки, які я читаю для розваги. Одна з них — повне зібрання творів Михайла Жванецького. Це видання у п’яти томах, я наразі читаю третій, що стосується періоду Перебудови. Буду далі прогресувати (сміється), намагаючись дивитися на суспільство очима автора, адже кожного разу, коли тоталітаризм прагне повернутися, зростає роль гумору. Це - один із способів, як можна сказати правду, сміючись над нашою недолею. Ще одна книга, яку я перечитую (вона входить до десяти книг, які мені свого часу порадив прочитати відомий польский режисер Криштоф Зануссі), — це «Божественна комедія» Данте. Її потрібно читати багато разів, у ній дуже багато складних образів, і я намагаюся відслідковувати ті чи інші ідеї Данте.
— У вас, напевно, теж буває відпустка, наскільки це можливо у глави Церкви. Як Ви відпочиваєте?
— Це дуже складне запитання. Я поки що до кінця не вмію впорядкувати час для відпочинку, за що мене дуже картає Блаженніший Любомир. Але один із способів — заняття спортом. Я намагаюся займатися спортом, наскільки це дозволяють мені мої поїздки. Якщо я не можу бігати, то бодай намагаюся прогулюватися. Дуже люблю бути на природі. А ще — люблю музику. Вона допомагає мені відпочивати. Недавно мені подарували скрипку, зроблену спеціально для мене одним майстром із селища Моршин біля Стрия. Я привіз із дому багато різних нот, щоб можна було щось нове розучити. Але не дуже хочу своєю грою на скрипці докучати мешканцям нашого дому (сміється).
Про це повідомляє християнський портал КІРІОС з посиланням на "День".